Через чотири хвилини карколомної їзди ми опинились на похмурій, брудній вулиці, облямованій багатоквартирними будинками, де здавалось житло в оренду. Металеві пожежні сходи вилися уздовж будинків нагору, і на цих сходах стояли чи сиділи групками чоловіки та жінки. Їхні обличчя як по команді повернулись на звук таксі. Деякі жінки крикнули щось своїм чоловікам крізь відчинені кватиркиаби ті нічого не пропустили.
Я вже знав, що зробив помилку, приїхавши сюди на таксі. Тож звелів водієві зупинитись, не доїжджаючи до названого будинку.
Адреса, яка вам потрібна, он там,сказав він, пригальмовуючи.
Я попросив таксиста проїхати трохи далі, і той, сердито глянувши на мене через плече, проїхав уперед. Наприкінці вулиці він повернув наліво, і я звелів йому зупинитися. Дав йому пятдесят центів і вийшов з машини до того, як він спромігся щось сказати. Обійшов квартал, даючи можливість роззявам трохи заспокоїтися. Тоді неквапно пішов вулицею, що вела до помешкання Мак-Артура.
Увесь час відчував, що мене проводжають поглядами. Я йшов, не підводячи очей, однак знав, що ті розтелепи гадають, хто я такий і для чого тут вештаюся. Ценайгірша частина роботи в такому маленькому містечку, як Кренвіль. Усі знають один одного і чужинець тутяк більмо в оці.
Потрібний мені будинок виявився пятиповерховою будівлею на середині вулиці. Я був радий якнайшвидше зайти в підїздподалі від цікавих очей. Внизу висіли чотири поштові скринькиквартира Мак-Артура знаходилась на третьому поверсі.
Я піднявся сходами. Доріжки на них не було, однак східці були чисті. В підїзді витав затхлий запах їжі, та загалом тут було не так вже й гидко.
Я постукав у двері квартири на третьому поверсі й трохи зачекав.
Двері відчинив неголений чоловічок у сорочці без комірця, зімятих штанях та домашніх капцях. Його худе, жовте обличчя було сумним.
Що вам треба?запитав він, дивлячись на мене крізь товсті скельця окулярів.
Містере Мак-Артур?
Він кивнув. Я бачив, що його здивувало, коли його назвали «містер». Вигляд у нього був такий, наче йому багато чого довелось зазнати в житті.
Це стосується вашої доньки,обережно промовив я, пильно вдивляючись у нього.
Страх і надія зблиснули в його очах одночасно, і він змушений був опертися об одвірок.
Її... її знайшли?з надією запитав він.
Ще ні,і я зробив крок уперед.Хотів би зайти на хвильку.
На його обличчі читалося розчарування, але він пропустив мене.
Тут не прибрано,пробурмотів він, наче вибачаючись.Я не можу думати про порядок тепер, коли усе це звалилось на мене.
Я щось співчутливо буркнув і зачинив за собою двері. Кімната була маленька, чиста та вбого умебльована. В кутку на мотузці сушилися жіночі панчохи та білизна.
Мак-Артур став біля столу, запитально дивлячись на мене.
То звідки ви?
Я витяг посвідчення детектива і помахав ним йому під носом. І ще до того, як він зміг його роздивитися, сховав у кишеню.
Я займаюся справою про зникнення вашої доньки,пояснив.Надайте мені необхідну допомогуі я знайду її.
Звісно ж!охоче погодився він.А що ви хочете знати? Тут вже перебувало стільки людей з різними запитаннями...він у відчаї переплів руки.Але досі нічого не зроблено!
Я присів обіч столу.
Як ви гадаєте, що з нею сталося?
Не знаю,він намагався вгамувати дрож у руках, але це йому не вдавалося. Ці руки нагадали мені тріпотливі крильця метелика.
Відколи це сталося, я ні про що не можу думати.
Чи була вона щаслива вдома? Ну, чи не думаєте ви, що вона могла втекти з дому чи щось таке?
Він безрадно хитнув головою.
Вона була слухняною дівчинкою. Мала хорошу роботу і чулася щасливою.
Чи вірите ви в усі ці нісенітниці про серійного вбивцю?
Раптово він сів і затулив обличчя руками.
Не знаю.
З нього було мало користі.
Ви, певно, знаєте, що всі ці зникнення будуть використані для того, щоб додати голосів одному з кандидатів на посаду мера?сказав я якомога терплячіше.Як ви гадаєте, чи це можливопідплатити дівчатам, аби вони зникли на якийсь час? Тобто, чи могла би ваша донька піти на таке?
Все, що трапилося з Люсі, сталося всупереч її волі,прошепотів він.Ви ж не думаєте, що її вже немає в живих, містере?
Я подумав, що це вельми вірогідно, але не сказав цього вголос. Однак ще до того, як я зміг продовжити, двері різко відчинилися, і на порозі постала огрядна сива жінка. Очі її були налиті кровю, повіки опухли.
Хто це, Томе?запитала вона, підходячи ближче.
Мак-Артур сказав якось туманно й ніяково:
Це щодо Люсі.
Все гаразд, місіс Мак-Артур,квапливо додав я,я лише допомагаю з розслідуванням.
Стиснувши губи, вона оглянула мене.
Ви працюєте на Вулфа!
Чомусь це її схвилювало. Повернувшись до чоловіка, вона сказала:
Ти, дурню! Навіщо ти його сюди впустив? Це Вулфів шпигун!
Мак-Артур поглянув на неї благально.
Він хоче допомогти,пояснив схвильовано.Нам зараз потрібна будь-чия допомога, Мері.
Вона підійшла до дверей і розчахнула їх.
Забирайтеся звідси!звеліла вона мені.
Я хитнув головою.
Ви мене не зрозуміли, місіс Мак-Артур!сказав я заспокійливо.Чим більше людей в цьому задіяні, тим швидше Просуватиметься розслідування. Ви хочете знайти доньку, і я можу вам у цьому допомогти. Це не коштуватиме вам ані цента.
Він правий, Мері!сказав палко Мак-Артур.Він лише хоче допомогти!
Я не прийму допомоги від такого мерзотника, як Вулф!сказала жінка і вийшла, грюкнувши дверима.
Мак-Артур заломив руки.
Вам краще піти,сказав він.Вона пішла по брата.
Мені було на це начхатинавіть якщо б вона пішла по цілий загін морської піхоти.
Не хвилюйтеся!сказав я, навіть не порухавшись.Але чому вона так ненавидить Вулфа? Чим він заслужив таку нелюбов?
Його тут ненавидить більшість. Принаймні, всі ті, хто хоч колись працював на нього,сказав Мак-Артур, з тривогою позираючи на двері.Все одно ви про це дізнаєтесь.
Жінка й справді повернулася. Разом із кремезним чоловіком років сорока. Він був суворий і самовпевнений.
Оцей?запитав він у місіс Мак-Артур.
Так!у її голосі прозвучала зловтішна нотка, що розлютила мене.
Чоловяга підійшов до мене.
Забирайтеся звідси і тримайтеся від нас подалі,сказав, тицьнувши пальцем мені в груди.Нам тут не потрібний Вулфівський шпигун.
Я схопив його за палець і злегка смикнув. Цього я навчився в одного хлопця, котрий деякий час прожив у Китаї.
Завивши від болю, чоловяга впав на коліна, а я вишкірився.
Не будь мамієм,промовив я, допомагаючи йому звестися на ноги.Ти що, жартів не розумієш?
Він упав на крісло, стогнучи і тримаючись за руку.
Я пішов до дверей.
Ви всі тут схиблені,сказав я їм.Невже ви не розумієте, що втрачаєте час? Я міг би знайти дівчину, якби ви мені допомогли. Звісно ж, це ваша справа, однак ваша донька зникла ще чотири тижні тому, а досі ніхто нічого не зясував. Якщо вас це влаштовує, то мені вас шкода. Бо якщо я не знайду її, то, принаймні, відшукаю двох інших. Але тоді, можливо, вже й не буде кого шукати. Добре подумайте над цим. Я зупинився в готелі «Істерн». Якщо вам потрібна буде допомога, то знаєте, де мене знайти. Особисто ж мені байдуже, прийдете ви, чи ні.
Я й на мить не зупинився, щоби поглянути, яке враження справили на них мої слова. Вийшов із кімнати і зачинив за собою двері.
Редакція «Кренвільського вісника» знаходилась на четвертому поверсі старої напіврозваленої будівлі, затиснутої між торговим центром, де продавали товари зі знижками, та аптекою. У маленькому темному холі було брудно, тхнуло тютюном і потом. Ліфт не працював, тож мені довелося йти пішки. Я довго блукав четвертим поверхом, аж поки не помітив на дверях скляну табличку із облупленим написом, зробленим чорною фарбою: «Кренвільський вісник».
Я повернув ручку та увійшов у вузьку кімнатку з двома вікнами, усе вмеблювання якої складали ветхий письмовий стіл, полички з підшивками газет та потертий килимок на підлозі.
Жінка, котра сиділа в кімнатці, відвела погляд від вікна і глянула на мене без особливого інтересу. Мала років сорок і була худа й неохайна. Вигляд у неї був кислий.
Редактор у себе?спитав я, піднімаючи капелюха та намагаючись глянути на неї більш приязно, ніж вона на мене.
А хто його питає?поцікавилась вона тоном, з якого я зрозумів, що редактора нечасто турбують відвідувачі.
Мене звати Спюек,відрекомендувався.І я тут не для того, щоби продати йому якусь дурницю чи просто змарнувати.
Вона відчинила двері в дальньому кінці кімнати, які я спершу й не помітив, і зникла за ними. Я притулився до стіни і запалив сигарету. Вирішив, що як на редакцію газети, це нікчемна місцина. Міська газета має займати більш презентабельне приміщення.
Невдовзі жінка повернулася.
Містер Діксон може приділити вам кілька хвилин,я проминув приймальню, посміхнувся жінці й увійшов у сусідню кімнату.
Вона була ще гіршою, ніж приймальня. У кріслі-вертушці сидів немолодий тип у сірому вовняному костюмітакому заяложеному, що аж вилискував від бруду та старості.
Блідо-сіра лисина вимальовувалась на маківці посеред ріденького сивого волосся. Власник усього цього мав проникливі сіро-зелені очі та гачкуватий ніс, котрий, певно, свого часу багато кого дзьобав.
Містере Спюек?перепитав він густим баритоном.
Я кивнув.
Присядьте, містере Спюек.
І вказав жирною волохатою рукою на стілець навпроти.
Завжди радий вітати гостей нашого міста.
Він зробив паузу, дивлячись на мене вичікувально.
А ви ж, гадаю, наш гість?
Я присів.
Можна сказати, що так,підтвердив я, присуваючи стільця до столу.Але до того, як викладу свою справу, я би хотів вас дещо запитати.
Він поколупався у вусі. Потім витяг пальця, уважно його оглянув і витер об штани.
Та що завгодно,відповів він, посміхаючись. Однак його посмішка була фальшивою та доволі кислою і не відбилася в очах.
Вам же байдуже до того, хто стане мером міста?випалив я.
Він не очікував такого запитання. Тому швидко прикрив очі повіками і заповз у свій панцир, ніби потривожена черепаха.
Цікаво, навіщо ви це спитали?зронив він після хвилинного мовчання.
Невже ви не можете відверто сказати «так» чи «ні»?зауважив я, струшуючи попіл на потертий килим.
Він гостро глянув на мене, розмірковуючи.
Гадаю, що міг би,сказав обережно.Але не розумію, чому я повинен обговорювати політичні питання з незнайомцем, містере Спюек.
Ми поглянули один на одного.
Вам не слід сприймати мене як чужинця,відповів я.Якщо викладете свої карти на стіл, то ми зможемо бачитися доволі часто.
Він обміркував мою пропозицію і зненацька розсміявся. Сміх його радше нагадував завивання гієни.
А ви з характером, сер,зауважив він, витираючи руки промокальним папером.Справді, чом би вам цього й не сказати? Що ж, дозвольте, як ви кажете, викласти свої карти на стіл. Вибірміж містером Вулфом та містером Старкіне такий уже й великий; містер Еслінгер був би кращим мером. Але загалом мені не так і важливо, хто стане мером. Я здатний розглядати перебіг виборчої кампанії неупереджено.
Достатньо відверто,сказав я, дістаючи своє посвідчення детектива і подаючи йому.
Він роздивлявся його з очевидним інтересом. Розглядав так довго, що за цей час можна було вивчити все напамять. Нарешті повернув мені картку.
Вельми цікавий документ,зауважив він і знову поколупався пальцем у вусі.Я відразу здогадався, що видетектив із Нью-Йорка.
Я пильно вдивлявся у нього, щоби зауважити, коли нарешті на його обличчі зявиться загальний ворожий вираз, однак таких змін я не помітив.
Можливо, ви навіть захочете мені допомогти,зронив я, ховаючи посвідчення в кишеню.
Я міг би,відповів Діксон, постукуючи пальцями по брудному столу.Але не бачу причини, чому мав би це робити. Я нікому не допомагаю, містере Спюек.
Я посміхнувся.
Можливо, інші просто не потребують вашої допомоги,сказав я.А все, що мені потрібноце трохи інформації про Кренвіль. До того ж я уповноважений за це заплатити.
Він заплющив очі, однак недостатньо швидко, щоб я не встиг помітити в них інтерес та жадібність.
Дуже цікава пропозиція,пробурмотів він.То яка інформація вам потрібна?
Наскільки я зрозумів, шеф поліції Мейсі хоче, щоби мером став Рубі Старкі. Чи не можете ви мені сказати, чому?
Діксон глибокодумно почухав схожий на дзьоб ніс.
Я не хотів би висловлювати власну думку, але можу повідомити громадську. Звісно ж, якщо це вам якось допоможе.
Продовжуйте,заохотив його я, знаючи, що так чи інакше дізнаюсь і його думку.
Проблема з Кренвілем полягає в тому,почав він,жмакаючи в руках промокашку і дивлячись на мене проникливими, хитрими очицями,що впродовж останніх двадцяти років усі мери вибиралися з обіцянками «покращення».
І Кренвіль вже такий «покращений», що гроші тут вже не можуть вільно обертатися.
Для того, щоб місто процвітало, людину працітакого собі містера Спенсераслід заохочувати, щоб він витрачав свої гроші. Сумним є той факт, що коли не ужити певних заходів, то великих прибутків тут не отримаєш.
Двадцять років тому Кренвіль мав чотири гральні заклади, іподром, два шикарні нічні клуби і навіть невеличний бордель. Люди витрачали зароблені гроші на розваги, і місто процвітало. Тепер усі подібні місця зачинені. Відчуваєте різницю?
Він узяв олівця і почав на ньому малювати куб.
Мейсі хоче, щоби Старкі став мером, тому що той заохочуватиме всі види розваг, які приноситимуть прибутки. Мейсі мріє знову відкрити гральні заклади, нічні клуби і навіть іподром. А Старкі має великий досвід у цьому і легко би з усім впорався.
Діксон домалював куб і почав долонею катати олівець по столу.
Мейсі нікудишній поліцейський, але чудовий бізнесмен.
Якщо Старкі візьме усе тут у свої руки, Кренвіль невдовзі стане містом розпусти, чи не так?я намагався сказати це якомога байдужіше.
Вельми вірогідно, містере Спюек. Я би навіть сказав, що це цілком ймовірно,він посміхнувся мені.Однак прошу вас, не посилайтеся на мене ніде. Я би не хотів, щоби будь-хто знав мою думку з цього приводу... принаймні, зараз.