Марченко й Лисиця дивилися у двір з надією побачити когось. Або хоча б дізнатися про собаку. Є він таки чи нема? Страшний чи можна не боятися? Але двір залишався порожнім. І собака не озивався. Стояти, отак дивлячись, звісно, можна. Ні користі, ні шкоди. Але ККД від нуля не відходив. І це штовхало «вперед». Бо й сніг прики́дає. А вони ж речей зимових не взяли. Та й гума на «лачетті» не міняна.
Пішли? повернувся до Лисиці Ігор і кивнув на будинок.
Давай, погодився Богдан. Може, там і вдома нікого немає.
Тільки я собак боюсь, зізнався донкор. Колись, малим як був, покусали. То тепер у нас із ними «конфронтація».
Я теж, сказав свою правду професор. І не довіряю. З палицею спокійніше.
А ми зараз
Марченко пройшовся вздовж паркану ліворуч. Нічого не знайшов. Тоді зробив так і праворуч. Назад повертався щасливим. Відшукав добряче погризеного роками ціпка.
Ого, мсьє слідопит! зрадів Лисиця. Не здаєшся. Позитив.
Хто ж, як не ми? усміхнувся Ігор ситуації і словам.
Це точно, погодився професор. Як не ми, то хто ж
Із хвіртки сусіднього двору вийшов чоловік років шітдесяти з добрячим гаком. Одягнутий у чорний костюм-«спецівку» із шахтарською емблемою і яскравим червоним написом «Краснодонвугілля». Підозріливо глянув на машину й чужинців. Неквапливо сів на лавку, дістав синю пачку «Прими» й засмалив. Відвернувся, пихнув кілька разів і знову почав стежити за цими. Нічого дивного. Нормальна поведінка. Чужі це завжди настороженість. Обережність. Підозра. І не тільки в голлівудських блокбастерах. Тут теж вони можуть лихо принести.
Запитаємо? неголосно сказав Лисиця. Сусіди часто знають більше за всіх.
Марченко це знав чудово. І тому кивнув.
Рушили.
Сусід повільно чадів, виставивши напоказ тютюнову насолоду. Ніби інших у його житті давно вже не було. Або це його «постійне».
Те, що «прибульців» двоє, робило їх сміливішими. Інстинктивно. Отже сильнішими Природа
Добрий день! майже панібратськи привітався Марченко.
Моє шанування! спробував у тон зіграти свою партію Богдан.
Добрий-добрий, просканував чужинців чоловік, примруживши цікаві очі. Шанування-шанування
Ми журналісти, дістав посвідчення Ігор. Із Донецька. Це ось Богдан. А я Ігор.
Григорій Михайлович, простягнув роботящу руку сусід. «Прибульці» по черзі потиснули. А з якої газети?
«Презумпція», хором відповіли журналісти, хоч і не репетирували.
Ніколи не чув, спокійно оцінив сусід, вертячи головою. Зараз стільки нових А називаються язика вивихнеш. Раніше була «Правда». І все ясно. Брехню в ній не писали.
У нашій теж не пишуть, не втримався від патріотичності донкор.
Тепер скрізь брехню пишуть, не збавляв категоричності Григорій Михайлович.
І в «Правді»? обережно запитав Лисиця.
Ні, почала рити траншеї довкола себе «спецівка». Там брехні бути не може. Ніколи. Якщо і в «Правді» буде брехня, кінець світу настане. Така арихметика.
Лисиця й Марченко перезирнулися. І зрозуміли один одного. З цього шляху треба звертати. Куди-небудь. Праворуч чи ліворуч. Але обовязково вбік.
Це точно, кивнув Ігор. А ми до сусіда вашого.
Не ви перші, загасив об лавочку недопалка фанат «Правди».
«Прибульці» перезирнулися знову.
До нього хтось приїжджав? запитав про очевидне Богдан.
От ви журналіст, а питаєте дурне, похитала головою «людина в чорному», вишкіривши погані зуби. Хоч нападати ніби й не збиралася. Ясно, що приїжджали, раз кажу. Не бачив би мовчав би. Така арихметика.
Професора «роздягли», як цибулину. На допомогу прийшов донкор.
Ви їх добре розгледіли? підкинув нехитре запитання він.
А що ж там, грався в «основного» сусід. Вийшов отак на вулицю, як зараз, і курив.
І що? запитав Лисиця.
Нічого, стенув плечима сусід. Міліція то була. Приїхали вчотирьох. Двоє у формі. Два так. Покрутилися-покрутилися й поїхали, гірко облизнувшись. Пилиповича ж дома немає. І Дусі теж. Така арихметика.
А де ж Пилипович і Дуся? далі атакував професор.
На морях, усміхнувся «казкар».
В Єгипті чи Туреччині? поцікавився Марченко.
А Охотське море там є? притиснув до стіни «географією» Григорій Михайлович.
Ні-і-і, розгублено відповів Богдан.
Значить, не там.
А до чого тут Охотське море? «наїхав» Ігор.
Ну, ви ж про Пилиповича запитали. Я й кажу. На морях.
«Спецівка» знову вишкірилася. Така то була посмішка. Але з першого разу цього ніхто не зрозумів. «Така арихметика»
Так на Охотському ж не дуже тепло, розгубився донкор.
Та він до брата поїхав, нахилився вперед сусід. На Магадан. Казав, що ювілей у того. Тридцять років не бачилися. Сімдесят братану.
Ви точно це знаєте? зосереджено запитав Лисиця.
Точно, кивнула «спецівка». Я ж їх зі шмотками до Донецька, в аеропорт возив. Ще колесо пробив, як назад їхав, зараза. А «запаски» не було. Намучився Он мій «дуглас», у дворі стоїть.
Журналісти зазирнули. Точно іржаво-салатовий «Москвич-комбі». Перехняблений на лівий бік. Раритет. Але ж якось їде
То вони полетіли на Магадан? перепитав Марченко. А коли це було?
Міліція приїжджала вчора, почав напружувати мізки Григорій Михайлович. А возив я їх позавчора. Раненько. Вони ж їхати не збиралися. А вже перед самою датою зібралися й подалися. Це ж сьогодні якраз у нього. А мені сказали, собаку, кота і курей годувать.
«Кречета вбито три дні тому, подумав Лисиця. Убив і полетів? Гм Логічно. Магадан далеко. Спробуй там знайди. Загубиться серед вічної мерзлоти шукай вітру в полі».
А міліція чого ж приїжджала? запитав Ігор.
А я знаю? почала гніватися «спецівка». У нас тут вона часто катається. То там щось украдуть, то там. От вони й нишпорять, матері їхній ковінька.
Ясно. А донька їхня як же? вів «допит» далі Марченко. Не полетіла дядька провідати?
Ні, відповів сусід. Вона ж у Донецьку живе. Їй, мабуть, не до того Собою займається Чоловік був у неї. Разів два бачив його тут. Патлатий такий. У залізяччі весь. Той, як його, рокер. І наколки робить. Мені ж мої на зоні робили. По-простому. Сяк-так. А зараз Ціла наука. З причандалами там усякими. Така арихметика.
Ви сказали «був», зачепився Лисиця. А зараз де він?
Так розійшлися ж вони, зробив великі очі Григорій Михайлович, ніби цю новину цілий тиждень крутив Перший національний у прайм-тайм. Не було між них порядку. Не надійна вона. Ну, як жінка. На передок слаба. Ще коли тут жила, таке витворяла, таке витворяла. Добре, що в Донецьк переїхала. Пилиповичу й Дусьці аж полегшало. Ну, а зять цього ж не знав Там вони й здибалися. Поженилися. А потім розкусив, видно. Та й дав назад. Така арихметика.
А розійшлися давно? знову закинув вудочку Марченко.
Та не знаю я, підвищив тон сусід. Наче не дуже. Дуся й казала Інка, дочка ж, на нервах уся. Вона б не проти з ним і далі. Любить, каже. А він там щось носом крутить. Якісь прентензії в нього. Горшки побили.
А не знаєте, що й до чого? не відклеювався Богдан.
А чорт їх знає, махнув Григорій Михайлович. Вони ж мені не розказують. Ото як погризуться, тоді Дуська яке слово й кине через рабицю. А мені воно так: що є, що нема. І без цього борщ не кислий Така арихметика.
А Пилипович і далі свиней коле?
Це питання Марченко притримував, чекаючи нагоди. Дочекався.
Зараз не дуже, подався у «статистику» сусід. От раніше було Частенько кликали. То тут, то там свіжина Зараз людей мало в нас. Хто до діток виїхав. Хто на кладовище переселився. А хто зостався, скотину майже не держать. У мене он теж немає Баба померла. А що я сам Шматок хліба куплю. Чарчину перехилю. Отак і доживаю Така арихметика.
Та й Пилипович уже не той, закинув вудочку Лисиця, ну, як колій
Як це «не той»? обурилася «людина в чорному». Він і раніше був ого-го. Більше половини свиней завжди його Було, правда, у нас ще двоє. Іван Глухий і Микола Неташапка. Але ті й тоді не дуже. Не було в руках твердості. Поки вхайдакає те порося, то й сам упріє, і скотину вимучить. А тепер Іван помер років пять як. А Микола спився. Ножа не вдержить уже. Руки тропака вибивають. Отаке з чоловіком стало. А Пилипович як грім! Сила в лапищах дай Боже! І бє тільки раз. Так, що й не тріпнеться. Уміє. Та його і в Ларине раніше звали Така арихметика.