Побачивши Болека Шандровського, який біг униз вулицею вздовж парку, Попельський повернувся до кімнати й зачинив балконні двері. Прислухався до радісного доньчиного сміху, поправив піджака, перевірив, чи не закінчилося чорнило в його «Вотермані» і сів до столу. За мить пролунав дзвоник у двері, й Ганна відчинила учневі. За її спиною ховалася Рита, якій неодмінно кортіло розсмішити батька. Дівчинка скошувала очі, робила кумедні гримаси й, приклавши до скронь великі пальці, швидко змахувала долоньками. Тоді багатозначно затиснула пальцями носа.
Здивований останнім жестом, Попельський усміхнувся до дитини, зачинив двері й кивнув Шандровському, аби той показав йому зошита з домашнім завданням. Думками він був далеко звідси, думав про вечерю з родиною та аналіз Плавтових віршів, бо саме цього мистецтва він мав навчити майбутніх філологів на засіданні студентського гуртка. Не дивно, що Едвард не почув Болекових слів.
Повторіть, будь ласка,попрохав Попельський.
Шандровський підступив ближче й різко видихнув повітря з легень. Смердючий подих вирвався з його рота, наче отруйна хмара. «Гормональна буря в поєднанні із зіпсованими зубами,майнуло в голові поблідлого від огиди Попельського,карієсом, викликаним безупинним посмоктуванням льодяників та цукерок, плюс запахом гною в зубних каналах».
Я не приніс, пане вчителю,Болек переступив з ноги на ногу.Не зробив.
Чому?Едвард відсунувся в кріслі аж під вікно.
Не знав, як,відповів Шандровський.Зрештою, у мене не було часу. Я пізно повертаюся зі спортивних тренувань. У нас незабаром матч із третім класом.
Сморід досягнув ніздрів Попельського попри велику відстань, хоча Едвард думав, що вона його врятує. Учитель уявив собі, як під час уроку мусить нахилися над Болеком і перевірити написані ним вирази. Тоді до смердючого подиху додасться запах брудного спортсменанемиті ноги, спітнілі пахви, злипле волосся. Уява Попельського викликала спазму шлунка, рот наповнився слиною.
Він швидко підвівся, розчахнув вікно й визирнув на подвіря. Запах смоли, куряви та помиїв видалися йому чудовим ароматом у порівнянні з міазмами, які виділяв учень. Попельський глибоко вдихнув повітря й обернувся до хлопця.
Вийдіть звідси й більше ніколи не приходьте в такому стані!повільно проказав він, щоб якомога сповільнити видих.
У якому такому стані?нахабно запитав Шандровський.
Після тренувань.
Чому це?хлопець підвищив голос.
Бо від тебе немилосердно тхне! Як від стічної канави!
Учень заховав зошити й подивився на Попельського довгим поглядом. Той не відразу збагнув, що означає поведінка Шандровського. За цим могли ховалися покірливість або гнів.
Я теж ситий вами по завязку. І виглядом вашої голомозої довбні!
Після цієї довгої фрази Попельський ледь не зомлів від смороду.
Геть!!!гаркнув він.
Учень сплюнув на килим і швидко вибіг із квартири. Попельський не затримував його. По-перше, результат гонитви за спортсменом міг бути жалюгідним, по-друге, якби він наздогнав Шандровського, то мусив би знову з ним спілкуватися. А цього він будь-що прагнув уникнути. Попельський навіть радів, що більше не матиме справи з Болеком, зате може стати біля вікна й насолодитися ароматами нагрітого сонцем подвіря.
До кабінету прибігла Рита.
Татку, а чому той учень так швидко від вас вийшов?
Бо виявився неготовим до уроку, моя маленька, і я накричав на нього, бачиш? Ти повинна завжди старанно вчитися, інакше вчитель нагримає на тебе у школі.
Попельський схопив доньку в обійми й міцно притулив до себе. З ніжністю вдихав пахощі дешевого шампуню, яким доня часто мила голівку, насолоджувався її чистим подихом.
Підемо тепер до Залевського по прянички, люба?
Ти не встигнеш, Едварде,Леокадія стояла на порозі й кивнула головою учениці, з якою саме закінчила займатися французькою.Крім того, цих ласощів ми собі вже не можемо дозволити.
Батько й донька глянули на Леокадію. Оцінювали її струнку й зграбну фігуру, видовжене обличчя, бездоганний макіяж і рівненько підстрижене волосся на потилиці. Кожне звернуло увагу на інше: батько на кузинині панчохи, які Ганна принесла сьогодні з «майстерні художнього церування» та пофарбовані кармінним лаком нігті; дівчинкана стиснуті тітчині вуста, які щойно заборонили їй піти з татком до улюбленої цукерні.
А чому це ми не встигнемо, Льодзю?запитав Едвард, сповнений поганих передчуттів.
Бо за сорок хвилин,Леокадія глянула спершу на годинника, а тоді до записника, з яким не розлучалася,приходить останній учень, Артур Батлер. І ти повинен перекладати з ним Ксенофонта.
Попельський зціпив зуби так сильно, що аж мязи засіпалися під шкірою. Витягнув з кишені злотого, старанно оглянув монету й знову сховав. Тоді взяв доньку за руку й вийшов до передпокою, мовчки оминаючи Леокадію й не дивлячись їй в очі. Дівчинка весело підстрибувала, схопившись за батькову долоню.
Одягнися, маленька!сказав Едвард.Підемо купимо «юрашків»!
Леокадія мовчки дивилася на кузена.
Записник немовби приріс до її безвладно опущеної руки. У ньому видніли чітко занотовані години уроків і таблиця з підсумком щоденних витрат.
Ти вже вигнав нині одного учня,озвалася Леокадія німецькою, аби не зрозуміла Рита.І не приймеш другого. Ми втратили аж пять злотих.
Я поверну тобі вдвічі більше,відповів Попельський тією ж мовою, витираючи пилюку із черевиків мякою ганчіркою й уникаючи погляду кузини.
Вона дуже добре знала всі його порожні обіцянки й протягом останніх двох років наслухалася їх чимало. Леокадія багато очікувала від Едварда, але він не змінювався от уже десять років. Хіба що на гірше. Весь світ котився бозна-куди. Заощадження танули, зруйновані кризою люди викидалися з вікон готелю «Жорж», як-от нещодавно якийсь волинський землевласник, а мала Рита чимраз дужче ненавиділа тітку. І лише зелені Едвардові очі повсякчас випромінювали впертість.
То що мені повідомити Артурові Батлеру, коли він прийде?тихо запитала Леокадія.
Люба моя, будь ласка, усім нашим учням скажи лише одне,повільно вимовив Едвард, рішуче вдивляючись у її великі очі,щоб вони користувалися милом та зубним порошком.
V
Начальникові Слідчого відділу Гієронімові Коцовському довірений нишпорка давно вже доповів, що підлеглі називають його Дарунком столиці. Своє прізвисько Коцовський сприйняв із надзвичайним спокоєм, розуміючи, що у Львові він людина чужа, до того ж із Варшави, а тому не може розраховувати на занадто теплий прийом. Львівяни відзначалися незрозумілою йому галицькою, майже столичною самозакоханістю, проте, на щастя, ставилися до чужаків не із запеклою ненавистю, а з певним поблажливим розумінням. Це виявлялося не в зневазі чи агресії, а радше в тому, що кожного «нельвівського хлопця» вони сприймали зверхньо, постійно пояснюючи при цьому: «А в нас ві Львові...».
Якщо Коцовський міг вдати, що не помічає львівського патріотизму, то аж ніяк не міг погодитися, аби він вплинув на його професійні обовязки. А саме це й сталося, коли він уперше зявився на новому робочому місці. Щойно ступивши на поріг колишньої австрійської жандармерії, підінспектор зустрів свого першого донощика. До нового начальника підійшов певний працівник, покірно вклонився й прошепотів на вухо, що майбутні підлеглі сподівалися побачити на цій посаді не його, а декого з-поміж них. Тоді Коцовський почув прізвище суперника й відразу зненавидів його.
Людини із цим прізвищем не було серед тих, хто зараз наповнював кабінет начальника ароматним димом гарного тютюну. Присутні саме вислухали, як аспірант Вільгельм Заремба своїм гучним голосом прочитав рапорт із місця злочину й дивилися на сірий конверт із написом «Вельмишановному панові начальнику Гієронімові Коцовському», який підінспектор демонстративно поклав посеред столу.
Гаразд, дякуємо панові аспіранту Зарембі,адресат листа почухав долоню.Перш ніж ми відкриємо цього конверта,змінив він тему розмови й посунув конверт по столу, при цьому багатозначно глянувши на Івана Підгірного,ми попросимо пана доктора поділитися своїми вагомими спостереженнями.