Владислав ІвченкоНайкращий сищик імперії на Великій війні
Вступ
ірка пригодницької літератури Російської імперії, найкращий приватний детектив від Владивостока до Лодзі, Іван Карпович Підіпригора через підступи своїх впливових ворогів та заздрісників із Санкт-Петербурга потрапив під військово-польовий суд і ледь уникнув розстрілу. Багатьом не подобалася його слава, незалежність та багатство. Просто так знищити найкращого сищика імперії вороги не могли, бо спалахнув би скандал, та й на успіх у суді їм годі було сподіватися.
Але все змінила війна. Вона відволікла увагу суспільства, просякнутого ура-патріотичними настроями. Люди мріяли про швидкий розгром німчури та австріяків, про переможні паради у Берліні та Відні. Велика популярність Івана Карповича вже не діяла, бо людей значно більше цікавили новини з фронтів, а не детективи, а воєнний стан дозволяв обійтися без відкритого процесу й засудити Підіпригору за скороченою процедурою, що лише мавпувала правосуддя.
Лише мудрість та витримка Івана Карповича, допомога його друзів і подруг та неабияке везіння дали змогу сищику врятуватися від загибелі. Але задля порятунку він вимушений був оголосити, що піде добровольцем на фронт, хоч він і був проти війни, бо вважав, що цивілізовані християнські країни не мають спиратися у своїх суперечках на гармати та кулемети.
До того ж він уже почав сумніватися, чи так вже варто захищати улюблене Отєчество, Російську імперію, яку Іван Карпович дедалі менше відчував Батьківщиною. Та, на жаль, іншого виходу, крім як записатися в добровольці, в нього не було. Підіпригора повернувся додому, на рідний хутір Казбани, де чекали донька Моніка, кохана жінка Єлизавета Павлівна і кухарка Уляна Гаврилівна, й почав готуватися до відбуття на передову. Він мало сподівався повернутися живим, бо розумів, у які жорна лізе, але пообіцяв собі зробити все, щоб вижити й не дати перетворити себе на гарматне мясо вельможних ігор.
Клуб «Чорна троянда»
сидів у садку і дивився у зоряне небо. Спливали останні дні перед тим, як я мусив піти на війну. Від того дратувався, бо не хотілося мені на бійню. Закурив цигарку з пачки, яку завжди носив із собою, щоб розбалакувати людей. Затягнувся неприємним на смак димом, скривився, викинув цигарку, сплюнув. Сказав собі, що треба йти спати, бо від цих безсилих думок ніякої користі. Я нічого не міг змінити, став іграшкою в руках своїх ворогів. Вони кидали мене на фронт, я ж мусив вижити там. Ось і все.
Вже підвівся, коли почув удалині гуркіт двигуна. Спочатку навіть засумнівався, бо ж глупа ніч. Але гуркіт наближався, хтось їхав на хутір. Песики мої одразу почали бігати і гарчати, але не гавкали, бо я ж був із ними. Зітхнув, авто в такий час не віщувало нічого доброго. Я сидів надворі у спідньому, бо ж літо, спека. Зайшов до хати, швидко одягнувся. Ще з часу служби в охоронному відділенні звик, щоб весь одяг був складений біля ліжка, узяв револьвер і пішов сходами вниз.
Хто там?спитала Уляна Гаврилівна зі своєї кімнати біля кухні. Моя кухарка теж прокинулася.
Зараз подивлюся, відпочивайте,заспокоїв її й узяв гасову лампу з сірниками.
Вийшов надвір, втихомирив песиків, які почали-таки гавкати,а голоси ж мали дебелі і лякали найзухваліших злодіїв. Авто зупинилося під двором, у хвіртку постукали.
Хто там?спитав я, тримаючи зброю напоготові.
Доброї ночі, вибачте за пізній візит, я штабс-капітан Туляков, адютант Великого князя Сергія Михайловича,пролунав із темряви голос.
Сергій Михайлович мусить прибути до Ромен за тиждень, із тим, щоб відправити мене та інших добровольців на фронт,здивувався я.
Його імператорська високість просить вас терміново прибути до Петрограда для розслідування одної надважливої справи,сказав гість і запалив ліхтарик. Якщо людина збирається напасти вночі, вона не запалює ліхтарика.
Я відчинив хвіртку, побачив офіцера у формі.
А чому так поспішаємо?поцікавився я у гостя.За тиждень я піду на службу і тоді вже можу розпочати розслідування.
Справа така, що не можна чекати,сказав офіцер.Ось вам лист від Великого князя.
Я запросив його до хати, там розрізав конверт, у якому був лист. «Шановний Іване Карповичу, радий, що неприємна ситуація, яка виникла навколо Вас, вирішилася позитивно. Повірте, це було досить непросто, досі дивуюся впливовості і завзятості Ваших ворогів». На цих словах я стиснув зуби і знову згадав страх, який охопив мене під час розстрілу за рішенням військово-польового суду, скасованим в останню мить. «Я розумію, що Ви б хотіли провести час до відправки на фронт удома, в колі рідних та близьких, але змушений просити Вас відбути до Петрограда. Бо тепер мені знадобилася Ваша допомога. Оплату гарантую. Великий князь Сергій Михайлович».
Що ж, не можу не відгукнутися на прохання члена правлячого дому,зітхнув я, хоч їхати нікуди не хотів.
Тоді я прошу вас швидко зібратися, ми мусимо встигнути на потяг,попросив штабс-капітан.
Я зібрався, Уляна Гаврилівна зробила нам сидір у дорогу. Поцілував сонну Моніку, пожалкував, що Єлизавета Павлівна поїхала до Бахмача у справах. Мусила повернутися зранку. Залишив їй коротенького листа і сів до авто. Спробував розпитати штабс-капітана, у чому річ, але він притис палець до губ, а потім повідомив пошепки, що справа вкрай таємна і про неї при водії краще не розмовляти. На потяг ми встигли, їхали першим класом, я добре виспався. Штабс-капітан пропонував коньяк, але я відмовився, хотів мати свіжу голову, щоб швидко розплутати справу і повернутися додому хоч на декілька днів.
У Петербурзі, який тільки-но став Петроградом, переповненому військами, що вирушали на фронт, нас чекало авто. Ми сіли в нього і покотили. Я роздивлявся столицю, яку знав не дуже добре.
Куди ти їдеш?здивовано спитав штабс-капітан Туляков у водія.
На квартиру до інженера Бревуса.
Для чого?ще більше здивувався Туляков.
Бо Великий князь там.
А що трапилося?
Повісились інженер,кивнув водій.
Що?Туляков аж підстрибнув на місці, вдарився головою об стелю авто, але наче й не помітив, такий був здивований.Як повісився?
Та як, головою в зашморг, як зазвичай вішаються,пояснив водій.
Коли?
Вчора. Знайшли вже сьогодні вранці. Їхня імператорська високість дуже сумують,зітхнув водій.
Та звісно ж! Інженердавній товариш! Господи, як же так?Туляков розгублено схопився за голову.
А хто цей інженер?спитав я. Намагався зрозуміти, що для мене віщують ці новини. Може, відпустять мене додому, та і все?
Товариш Великого князя, заступник генерала Вернандера, помічника воєнного міністра Сухомлінова. Як же так? Бревус!Штабс-капітан тільки головою крутив.
Несподіване самогубство?зрозумів я.
Та зовсім! Грім серед ясного неба! Бревус, такий служака! Він був весь у роботі! З ранку до вечора, часто і в вихідні! Лише Великий князь час від часу міг витягнути його на балет чи в ресторан.
Може, хворів?почав я перебирати версії можливих причин самогубства.
Хто? Бревус!Штабс-капітан нервово засміявся, наче я сказав щось дурне.Та він був здоровий, наче бик. Ходив на роботу і з роботи пішки. Три версти в будь-яку погоду. Вдома займався гантелями і обливався холодною водою. Пив мало, не курив. Господи, та всі думали, що він вічно житиме!
Можливо, якісь нездорові забавки? Морфій чи карти?
Та ну що ви, Іване Карповичу! Який там морфій! Це йому було не потрібно!
Звідки ви знаєте?
Хоча б звідти, що раз на тиждень Великий князь збирає друзів у лазнях. Я там буваю, Бревус теж бував. І якби він уживав морфій, ми побачили б сліди на його руках. Що ж до карт, то покійний їх зневажав. Я не можу його навіть уявити з картами.
Тоді, може, щось у родині? Наприклад, зрада жінки?далі запитував я.
Він був неодружений.
Скільки йому було років?
Сорок чотири, він швидко робив карєру.
Сорок чотири роки і неодружений?здивувався я.Його не цікавили жінки?
Та ні, думаю, що цікавили. Іване Карповичу, Петербургвелике місто, тут питання жіночої уваги легко вирішується і без одруження. Господи, Бревус повісився! Я ж його бачив кілька днів тому у Великого князя! Ну як так?зітхав Туляков.
Можливо, проблеми з грошима стали причиною цього страшного вчинку?далі перебирав я варіанти.
Навряд чи. Він отримав спадок від батька, до того ж мав пристойну зарплатню, яку не треба було витрачати на родину. Хоча десь три тижні тому він попросив у борг двісті рублів. Звісно, я дав, бо у грошових питаннях він був украй педантичний.
І він віддав борг?спитав я.
Та ні. Але я не хочу зараз думати про гроші!скривився Туляков.Бревус, Бревус, ну як же так! Уявляю, як засмутився Великий князь! Вони з інженером товаришували вже стільки років!
Ми підїхали до чотириповерхового будинку. Піднялися на третій поверх. Ще на сходах я почув якийсь дивний звук. Він лунав з-за дверей, на яких була табличка «Дмитро Григорович Бревус, інженер». Двері були незачинені, ми зайшли. У квартирі гримотів якийсь механізм, розмовляли люди. Квартира невелика, але з хорошими меблями. Три кімнати. Спальня, вітальня і кабінет. У ньому щось і шуміло.
Великий князю, ми прибули!доповів штабс-капітан, коли побачив чоловіка середнього зросту з акуратною борідкою, лисуватою головою і сумним поглядом. Чоловік був у цивільному. Якщо придивитися, помітною ставала його схожість із государем. Це і був Великий князь Сергій Михайлович.
О, Іване Карповичу,він спробував усміхнутися, але це йому не вдалося.Вибачте, що зустрічаю вас такими новинами. Але це самогубство просто збило мене з ніг.
Висловлюю вам своє співчуття, Ваша імператорська високосте,вклонився я.
Можна просто Великий князь.Сергій Михайлович закрутив головою.Я досі не можу повірити, що він це зробив.
А що це діється?звернув я увагу на шум, який заповнював квартиру.
Це відчиняють сейф Миті.
Для чого?
Він узяв із Міністерства секретні документи. Дуже секретні. Він очолював у міністерстві департамент артилерії. Там дані про озброєння і запаси снарядів. Він порушив посадову інструкцію, бо за чотири дні засідання Закупівельного комітету мав підготувати рішення. Мусив працювати вдома.Великий князь перейшов на шепіт.Я дуже сподіваюся, що ті документи у сейфі. Бо якщо ні, то це буде страшний скандал. Там же інформація про всю нашу артилерію!Великий князь витер чоло.
Ви думаєте, ті документи можуть зникнути?спитав я.
Я боюся, що Митя їх загубив. Це дуже на нього не схоже, він завжди був украй педантичним, але ж це могло статися з кожним. Хвилинне розслаблення, він міг залишити теку з документами десь у кавярні чи загубити, коли йшов додому. Коли побачив, що накоїв, то поліз у зашморг. Він би не пережив ганьбу і суд.
Суд?здивувався я.
Звісно, суд! Воєнний час, надсекретні документи, за які ворожі розвідки ладні віддати все! Був би суд і суворе покарання. Митя вирішив не чекати. Він був занадто правильний!Великий князь ледь не плакав.Господи, прошу, аби документи були у сейфі! Прошу!
Він склав руки і почав молитися. Ми зі штабс-капітаном відвернулися. Шум продовжився, я зрозумів, що вже працювали свердлом. Вийшов із вітальні, зазирнув до кабінету. Там було кілька людей. Троє поліцейських і один чоловік у брудному одязі, що працював дрилем. Мені здалося, що я десь його бачив раніше. Я повернувся до вітальні. Великий князь безпорадно дивився на мене.
Вибачте, Іване Карповичу, я викликав вас заради іншої справи, але зараз не можу нічим іншим займатися,сказав Сергій Михайлович.
Великий князю, не турбуйтеся про мене,заспокоїв його я.А хто відчиняє сейф?
Поліція залучила якогось злочинця. Поляк, грабував банки, потім його відправили на каторгу, звідти втік, нещодавно його затримали в Петергофі. Сказав, що зможе відчинити сейф,пояснив Великий князь.
Я кивнув, бо зрозумів, що це був один із польських грабіжників банків, яких я схопив чотири роки тому. Оце знову зустрілися.
А де передсмертна записка?спитав я. Що вона є, не сумнівався, самогубці майже завжди залишають записку, бо це ж їхнє останнє волання до світу.
Он лежить.Великий князь показав на аркуш, що білів на столі. Я підійшов. «Прошу нікого не звинувачувати у моїй смерті. Іншого виходу немає. Вибачте», Дата й підпис. Акуратний почерк, маленькі рівні літери, розкішний підпис із закрутками. Гербовий папір.
Почерк покійного?я підніс записку Великому князю.
Що?не зрозумів той.
Почерк належить покійному?перепитав я.
Ну звісно, а кому ж ще!роздратувався Сергій Михайлович, навіть не подивившись.
Будь ласка, придивіться,попросив я.
Іване Карповичу, зараз не час і не місце для ваших детективних ігор! Людина загинула! Може вибухнути скандал, який знищить честь покійного! І мою теж, бо за моєї протекції Митю взяли до міністерства!закричав Великий князь. Я зрозумів, що його краще не чіпати. Підійшов до Тулякова, показав записку йому. Він уважно подивився, кивнув.
Це почерк покійного. І підпис його,запевнив штабс-капітан.
Дякую,сказав я і вийшов, знову пішов до кабінету, де поляк і далі висвердлював замок сейфа. Шум стояв страшенний, у вуха наче ножем хтось штрикав. Я пройшов до робочого столу покійного. На столі стояла друкарська машинка, але було й письмове приладдя. Ручка зі слонової кістки з золотим пером Я взяв зі столу невеличкий аркуш паперу, написав: «Упокій душу». Потім повернувся до передсмертної записки. Чорнило там було трохи світліше. Але, може, просто підсохло. Поклав ручку на місце і пішов геть, зачинивши за собою двері, бо дриль дуже вже шумів. Зазирнув до спальні. Там на столі лежало тіло покійного. Інженер Бревус був одягнений у парадний мундир. Чорний однострій із рядом великих срібних ґудзиків та високим коміром, що майже повністю затуляв шию. Білі рукавиці, чорні штани і чорні ж черевики, на голові чорний продовгуватий капелюх. За коміром ледь виднілася туго завязана краватка. Я послабив її, відвернув комір, щоб подивитися шию. Так, ось синці від мотузки, подряпини на шкірі.
Господи, що ви робите?прошепотів штабс-капітан Туляков, який зазирнув до спальні.
Оглядаю труп. Це мій обовязок сищика.
Але що тут розслідувати? Людина наклала на себе руки! Це трагедія, але не злочин!