Не треба будити старосту. Я був трохи розбурханий, тож навідався до ката відразу, як зрозумів, уночі.
То Болиць мертвий?спитав Мнішек,Ну, я роблю логічний висновок, з огляду на те, що ти живий...
Скажімо так, я таки навідався до нього й уже був готовий зійтися з ним у чесному поєдинку один на один,трохи зніяковіло проказав Голота і збентежено подумав: «Не згадувати ж, як душив ката, якого заскочив на нічному горщику, а той відбився тим самим горщиком».
І що?зацікавлено проговорив Мнішек.
Ну, скажімо так: Болиць зміг мене переконати, що то не він,Голота доторкнувся до голови, на якій досі була гуля.
Ти впевнений?
Цілком. Катові аргументи були досить... вагомі,Голота скривився, згадавши, що ті аргументи ще й не дуже добре пахли.
Мнішек відкинувся на спинку крісла й потер лоба. Він виглядав засмучено.
Я вже мало не подумав, що ти знайшов убивцю.
Ти ще ніколи не був так близько від істини.
Мнішек здивовано підвів очі на свого товариша. Голота, що ще секунду тому розповідав про свої пошуки весело, тепер дивився зосереджено. Навіть більшепохмуро.
Як це? Що ти маєш на увазі?
Розумієш, Міхале,повільно, наче обдумуючи кожне слово, почав говорити Голота,майже всіх зниклих люди востаннє бачили у цій частині міста. Я вже довго роздумував над цим, поки Болиць не розповів мені про будинок, в якому коїться щось чудне. Знаєш, оте рококове нещастя покійного Потоцького?
Ой, завжди, як бачу його, серце кровю обливається. Старий Потоцький був трохи несповна розуму, це ж усі знають,Мнішек так нервово гигикнув, що Голота здивовано зиркнув на нього, та не підтримав жарту.
Ну, не настільки ж, аби робити шахи, гострі, як ножі, але достатньо навіженийтак. Отож... Я вчора навідався туди, в оте страшне кладовище поламаних амурів, безголових німф та покалічених атлантів...зробивши паузу, Голота продовжив:І побачив якийсь моторошний ритуал... Чи то чорна меса, чи то ще якісь сатанинські вечорниці... Суцільна чортівня. Я не думав, що таке може бути в Кременці, де в магістратському суді здатні засудити за відьмацтво через кривий погляд на чужого чоловіка. І ось тут, у центрі міста, чорнокнижні гімни, заклинання, жертвоприношення... А насамкінець, знаєш, що я побачив?
Мнішек захитав головою. Йому передалася серйозність Голоти, і він уже не сипав жартами, як зазвичай, а слухав з якоюсь хворою цікавістю.
Гадки не маю...
Вовкулаку...Голота нервово посміхнувся і повернувся до Мнішека.Тільки не смійся, прошу тебе. Мені досі моторошно, але я бачив саме вовкулаку. Я знаю, це звучить кумедно, але це правда. От тобі хрест,Голота дивився на Мнішека, але той і не думав кепкувати.Людина перетворювалася на вовка, я справді це бачив,повторював Голота раз у раз.Я тепер думаю, що це саме той вовкулака, котрий убиває людей. Згадай, селяни впевнені, що саме перевертень нападає... От, диявол! Що ж це за шахи такі, ними неможливо грати, пане Мнішеку!!! Я так без пальців залишуся!
Концентрація...кволо проговорив той.
До біса концентрацію, Міхале!..роздратовано крикнув Голота, дивлячись, як тура розпанахала його інший великий палець.Тобі вона допомагає?
Не дуже,Мнішек нервово засміявся, показуючи руки, вкриті дрібного павутиною з порізів.Що, вражає?
Голота не відповів, а мовчки дивився на свіжу білосніжну повязку на руці Мнішека, що виглядала з-під рукава шовкового халата в химерних єдинорогах. Він згадав учорашній ритуал і ножа, який різонув вовкулаку по руці-лапі. Мнішек обірвав сміх, простежив за поглядом застиглого Голоти, подивися на руку й собі. Раптом його пальці затремтіли, мов у пропасниці, і долоня насадилася на гостряка, яким була увінчана голова ферзя.
Розділ 17Який повен не надто веселих спогадів
Вітер гнав повз Замкову гору, що бовваніла в сутінках похмурим велетом, чорне, як смола, снігове хмаровиння. Подих буревію гнув дерева додолу й змушував кудлаті хмари несамовито бігти небом, наче отару овець, яку підганяє великий і злий пес. Вони впиралися, чіплялися за гору, та вітер був безжальним, він крутив і гнав, гнав і крутив без упину. Мнішек спостерігав за цією нерівною боротьбою, спираючись рукою на вікно. Побілілі пальці іншої міцно тримали келих з пурпурно-червоним вином.
Увагу Мнішека повністю захопила віхола. Годину молодий магнат дивився у вікно і механічно заливав у себе бургундське. Цмулив третю пляшку, дві інші, порожні, недбало лежали під шаховим столиком упереміш із розкиданими фігурами. Одинаком на підлозі лежав і закривавлений ферзь, що своїм гострим шишаком прохромив руку Мнішека наскрізь. Зловісно виблискуючи відточеними гранями, він доводив: усе, що сталося,то не вигадка, а відбувається насправді.
Мнішек не дав прибрати розгардіяш. Лише дозволив слугам затягнути полотном рану на долоні, звелів принести вина і крикнув усім забиратися геть. Після секундного вагання пішов навіть вірний Мірек, який ніколи не лишав Мнішека самого.
Магнат не повертав голови й до Голоти. Той сидів з випрямленою спиною і мовчав, втупившись очима у закривавлену шахову дошку та розкидані фігури. А коли ліценціат підняв голову, то вгледів, як цівка вина тече Мнішеку по підборіддю й капає на каптан. Голота здригнувся, адже тепер, коли він знав, що молодий граф був тим самим вовкулакою з палацу Потоцького, картина здавалася аж надто моторошною.
Не відриваючи погляду від бурі, Мнішек широким і недбалим жестом витер лице й змахнув краплі на перський килим. Цей жест вивів Голоту із заціпеніння. Він хотів було щось сказати, однак не змігслова застрягали в горлянці.
«Що можна сказати людині, яку ти вважав своїм другом, а вона виявилася жорстоким убивцею, що, перетворюючись на химерне чудовисько, шматує людей?»
Та гнітюча мовчанка була нестерпна. Тиша давила і ставала схожою на вишукане катування. Голота відчував, що мусить її розірвати, аби не втратити розум прямо тут, тож заплющив очі й почав. У голову, як завжди в такі миті, лізла сама полова, проте Голоті було байдуже.
Я знав одного пана, він випивав за сніданком шість пляшок червоного, потім за обідом випивав ще шість білого і закінчував день рожевим. Також шість пляшок. Постійно щось базікав про священне число вісімнадцять. Нібито воно мало принести щастячоловяга був трохи схиблений на нумерології. 18 червня о 18 годині він застав у ліжку дружини камердинера й зрозумів, що трохи помилився з вибором щасливого номера. Зрештою в нумерології він розчарувався. Однак червона, як буряк, мордяка, біль у печінці й вагітна від камердинера Агнеса залишилися. Він потім мені жалівся. Казав, що від наук нічого доброго чекати не варто...
Мнішек нарешті відірвав погляд від вікна, він явно не розумів, про що патякає Голота, але голос ліценціата вивів його з напівсонного стану. Магнат-вовкулака перехилив келих і одним ковтком його осушив. Подивившись на спорожнілий посуд, він зразу ж схопив іншу пляшку і знову наповнив келих по самі вінця. Налив, важко сперся об стіл, нахиливши голову. А вже наступної миті у супроводі здивованого погляду Голоти вибіг із зали. Повернувся зі старим пошарпаним щоденником у руках і впав у крісло. Відразу почав говорити, однак так швидко, плутано й дивно, що Голота ледь міг його розібрати.
Це сталося, як мені було десять. Я саме хворівзастудився на полюванні, коли до нас, у Вишневець, приїхав дядько. У них з батьком були важкі стосунки: вони то мирилися, то сварилися, то знову чоломкалися. Того разу дядько приїхав із геть поганим настроєм...Мнішек кинув щоденника Голоті.Розгорни 1758 рік. Четверте травня. Читай! Уголос,швидко проказав Мнішек і замовк, затуливши рукою очі. Голота, не приховуючи здивування, розгорнув зошит, погортав його і знайшов потрібний запис. Сторінка була вщерть укрита по-дитячому невміло ще виведеними буквами й чорнильними плямами.
"...Я прокинувся вночі від крику і пішов униз. У вітальній залі сварилися батько й дядько Єжи. Вони вже мало не билися, і я не знаю, що стало причиною, але врешті дядько підійшов, кинув жмут якоїсь трави у вогонь і вигукнув, показуючи пальцем на батька: «Вовк». Тоді пішов геть, а вогонь вирвався з каміну з такою силою, що обпалив мені волосся. Останнє, що я памятаюзапах смаленого...»
Голота закінчив і подивився на друга, що гарячково цмулив вино, дзвінко бючи зубами об кришталь келиха. Його руки тряслися, як у лихоманці, а зіниці розширилися. Якийсь час він не міг заспокоїтись, але врешті почав говорити, запинаючись:
Я тоді закричав і впав без свідомості. А як отямився, дуже довго хворів,Мнішека не переставало трусити,мене била лихоманка, і я не вставав з ліжка кілька місяців. Увесь цей час хворів і батько. Він так і не оклигав, помер наступного року. Мені ж начебто стало краще, я почав підніматися й гуляти парком, навіть кілька разів виїжджав на полювання. Тоді ж дізнався про Янекамого на пять років старшого брата. Матінка розповіла, що пан Бог в один день забрав у нього розум,Мнішек замовк і зробив великий ковток.Читай. Восьме липня. Той же рік.
«Я не міг повірити,почав Голота,прийшов до Янека, але він мовчки дивився на стіну. Я говорив, кричав, плакав, але він так і не озвався і навіть не повернув голови до мене й не сказав ані слова».
Як я вже казав, коли мені полегшало, я виїжджав на полювання. Не полювати, ні! Мене просто приваблював увесь той гамір, що супроводжував виїзд мисливців. Одного разу, коли ми їхали лісом, вибіг величезний вовк. Він довго дивився на мене своїми жовтими очима і врешті ошкірився, неначе усміхнувшись. Усміхнувшись, розумієш?! Наче побачив знайомого! Це так вразило мене, що я застиг, не в змозі ворухнутися. За мить моя кобила злякано понесла, та так, що її зупинили аж біля Почаєва. З того дня хвороба моя повернулася,продовжив Мнішек,але хворів я відтоді на повню. Мене тіпало, мені снилися жахи, а інколи здавалося, що я вкриваюся хутром і в мене довшають ікла. Мати моя, добра й сердешна жінка, не знала, що робити. Три роки вона збирала консиліуми лікарів, найкращих, яких тільки могла знайти, але ніхто так і не зміг вилікувати мене або хоча б сказати, що зі мною. Врешті в нашому обійсті зявився Хохриттер... Читай. 12 вересня. 1761 рік.
«Лікар, який приїхав сьогодні до Вишневця зі Львова, просто чудовий. Він дуже довго мене оглядав, дав якоїсь мікстури. Але він не казав, як усі інші перед ним, залишатися в ліжку. Звелів вибиратися надвір, і ми з ним усенький день грали в мяча і в дивну гру, яку він називав лаунтеніс. Це було пречудово, і я навіть виграв із рахунком...»
Досить!зупинив шляхтич Голоту.Хохриттер був єдиним, хто зміг поліпшити мій стан. Відступила навіть лихоманка. Врешті успіхи були такі, що він переконав мою матінку показати мене лікарям в Італії та Франції. Він так палко доводив, що подорож буде для мене корисною, що матінка, хоч і довго вагалася, зрештою погодилася. Ми довго збиралися, обирали маршрут і виїхали навесні 1762-го. Мандрівка справді виявилася пречудовою. Ми їхали від міста до міста, від лікаря до лікаря і мені ставало все краще, хоч я й не думаю, що цьому допомогли мікстури, які я пив у величезних кількостях. Скоріш за все, мене вилікувало благословенне італійське повітря, море та сонце. Я думав, що ніколи вже не згадаю про страшні напади й лихоманку... Вчився танцювати тарантелу, пірнав у Середземне море, годинами ходив вузенькими вуличками приморських містечок Апулії, Кампанії й Тоскани...
Мнішек замовк, знову зробив великий ковток вина і швидко, ковтаючи слова, продовжив:
Усе це тривало до проклятого літа наступного року. Ми зупинилися в містечку Казале-Монферато, у Пємонті. Чергове чарівне місце. Казкові вузенькі вулички, шпилі й маскаради. Це був 1763 рік, мені було 15. Я упрохав Хохриттера піти на черговий карнавал. Це була якась чергова середньовічна містерія: усі були в масках і безперестанку пили місцеве пянке вино,Мнішек замовк, згадуючи.Я познайомився з дівчиною... Її звали Альбертіна. Невгамовна, жвава, як ртуть, білявка. Ми пили, танцювали, сміялися, цілувалися... і врешті втекли зі свята... А далі...магнат нервово потягнув головою.Двадцять перше липня 1763-го року. Читай, Голото.
«Я прокинувся вранці на околиці міста, серед якогось гаю,почав Голота впівголоса.Сильно боліла голова. Мої руки, обличчя та одяг були в крові. Поруч лежала нежива Альбертіна, а над нею причитав Хохриттер. Я отетеріло стояв і дивився на неї, поки лікар не забрав мене звідти. Удома він узяв усі наші гроші і зник на годину. А коли повернувся, то ми відразу виїхали з міста. Ми не говорили про те, що сталося. Але я знав. Я перетворився на вовка і пошматував її...»
Ми продовжували мандрувати, але нічого вже не радувало мене: ні море, ні гори, ні весь той нескінченно прекрасний край. Ми залишили Італію й переїхали до Франції. Потроху мені ставало гірше, і після нападу, під час якого я ледь не вбив людину в Страсбурзі, ми вирішили повертатися додому. Хвороба ставала все сильнішою. Я мало памятав, що коїв, а лікар нічого не розповідав. Однак я знав, що ще кілька разів нападав на людей, і хто знає, скількох ще вбив. Моя весела подорож перетворилися на жахіття.
Голота з жахом дивився, як щосекунди змінюється обличчя Мнішека. Воно немов жило своїм життям. В одну хвилину посміхалося, кривилося, перетворювалося на жахливу маску, зрештою заспокоювалося і знову кривилося. Серце ліценціата стукало, немов скажене, він приголомшено слухав історію магната-вовкулаки.
Ми тепер не подорожували, а тікали з місця на місце, залишаючи за собою мерців... Врешті в Аусбурзі я пішов до кузні й замовив собі велику клітку. Сказав лікарю садовити мене за ґрати, коли він відчуватиме, що настав час. Він довго відмовлявся, але врешті здався. Я і в Кременець приїхав саме так. Однак мене побачили. Не впізнали, та ледь не підняли бучу. Звідси й чутки, що молодший Мнішек возить за ґратами людину. Клітку довелося відправити до Вишнівця. До маєтку я так і не зміг повернутисяодна лише думка про той будинок кидає мене в піт. Я думав тут, у всіх на виду, у палаці Сангушка, я стримуватиму себе. Марна надія. На моїй совісті вже сім смертей отих нещасних. Я пробував зачинятись, наказував Хохриттеру звязувати себе, та це не допомагало. Зранку всі мотузки розірвані, а двері нарозпах. Останнім часом я навчився стримуватися, але це дуже важко. Він стає все сильнішим, а я вже без сил... Ось так. Тепер, Богуславе, ти знаєш усе.
Голота потер лоба, облизав губи. Сказати, що його шокувала історія Мнішекане сказати нічого. Живий вовкулака, що сповідується в убивствах,сцена з якоїсь божевільної вистави, яку так любила його покійна тітонька. Він дивився на Мнішека, що далі цмулив вино кухлями й пянів на очах.