Що то за ритуал, який я бачив у будинку Потоцького?
Я купив книгу в одного торговця в Вормсі,вовкулака ледве совав язиком.Магічний ґримуар. Там є опис, як стримати лють вовкулаки. Якщо перевертню принести жертву, він не шукатиме нової до наступної повні. Це, до речі, не завжди, однак допомагає...
Кого вбили під час того жертвоприношення?нервово перебив Голота вовкулаку.Я бачив невеличке тіло. То була дитина, Міхале? Ти вбиваєш дітей?!
Що? Ні!пяно й широко перехрестився Мнішек.
Кажи правду, Міхале!
То було ягня! Ягня, Богуславе. Клянуся тобі!вирячив очі Мнішек, і Голота трохи заспокоївся.
А хто приносить жертву?
То був Мірек, а так у колі Хохриттер, удова, ще кілька адептів чорної магії приїхали зі Львова...
Веселе місто Кременець, нічого не скажеш. Мільчек, шинкар з Лишні, то все ти?
Мнішек лише ще більше похилив голову.
До цих випадків вовкулака не зявлявся вже давно... Я... Я не знаю, чому... Чому він зявився. Мабуть, тому, що зовсім без сил. Саме тому провели ритуал. Аби стримати його.
Голота не знав, що ще запитати у Мнішека, якого він боявся й жалів водночас. Він зазирав у очі вовкулаці, і первісний страх пульсував у нього в животі.
Як це... Убивати?запитав він нарешті.
Не знаю. Я не памятаю,тихо сказав шляхтич.Але я знаю, як мені жити з цим. Це так, як у Дантовім пеклі при житті, Голото,просто сказав Мнішек, дивлячись у чару з червоним вином.Я в рівчаку з киплячою кровю...
Розділ 18У якому Голота цікавиться казками
Голота світив голою спиною, сидячи на тапчані серед купи ковдр та вовняних покривал. Згорбившись, він не зважав на мороз, що лютував і тріщав за вікном так, що аж замерзла вода в баняку. Потягся до горщика, розбив тонку кригу деревяним кухликом і зробив кілька ковтків холоднючої води зі шматочками льоду. Язика й губи обпекло, мов вогнем, та Голота й не зморгнув: витерши вуса, робив далі те, що завжди заспокоювало й повертало до ладу думкичистив зброю. Байдуже, що та була чиста-чистісінька. Голота саме завершив витирати свою тьмяну карабелу й різким рухом закинув її у химерні піхви, що нагадували звичайну товсту гілку вишневого дерева з грубо обрубаними дрібними галузками, а тоді взяв зі столу пістоля. Пробігся пальцями по арабській вязі, що прикрашала всеньке стріливо, і мимоволі усміхнувся. Згадав, як у скрутні часи заробляв на кварту пива, розповідаючи в шинках вигадані історії про те, як здобув пістоля. Побрехеньок було кілька, та особливо вдячно пригощали після розповіді про двобій з турецьким пашою, що нібито сам віддав пістоля хороброму козакові.
Несподівано купа ковдр на ліжку заворушилася, звідти блідою змією виповзла тонка жіноча рука, яка погладила шрам на спині чоловіка. Дотик теплих пальців змусив Голоту здригнутися. Він отямився й крутнув головою, відганяючи спогади. Зараз вони точно були не на часі.
Лягай, Голото,сонно промуркотіла знахарка, пестячи спину свого коханця.
Та той і вусом не повівводив далі пальцем по химерних написах, які, знемагаючи від спеки у запиленій кузні далекого Алеппо чи Дамаска, викарбував якийсь сивий бородань у чалмі.
Лягай, кажу, Голото. Зігрію,прошепотіла Сташка.Диви, який холод у цій камяниці. Карась ще той скнара, жаліє дрів на власний будинок. Іди. Бо заслабнеш іще. А навіщо ти мені в ліжку слабий?дівчина захихотіла, та її пересторога пішла в молоко. Голота навіть не усміхнувся, бо, насупивши брови й випнувши губи, думав про своє. Сташка зітхнула. Вона знала, що у таку годину витягти з роздумів коханця неможливо, тож припинила спроби. Розкинула руки, солодко потягнулася й знову впала на перину.
А хто такі вовкулаки, Сташко?несподівано запитав Голота.А то наче й знаю і казки чув. А як подумаю, то й не знаю нічого.
Усе думаєш про Мнішека?знахарка одразу винирнула зі сну,Думаєш, як допомогти вельможному панові перестати жерти людей?
Скоріше допомогти людям, аби їх не їли,кинув Голота.
То голову відрубай пану. Змахни шабелькоюі смерті припиняться. Чого мовчиш, жаль його? А людей, яких він поїв, ні? Чого занімів? Не вийде тобі тут, Голотонько, бути мандрівним лицарем,цокнула язиком Сташка, знову потягаючись,благородним заступником усіх ницих і вбогих. Якого всі вітають, діти й баби розказують про нього казки, а кобзарі співають думи, як славний лицар низовий Голота переміг огидного й страшного вовкулаку. Чоловіки ляскають по плечах, а пані, панночки та міщаночки хтиво дивляться крізь хустки та віяла. Гей, гей, гей! Не вийде. Обирати треба. Або вбивати товариша свого або дозволити йому й далі бідаків гризти. І коли ти подорослішаєш, Голотонько? Може, припиниш у кожну дурну історію встрягати? Можна все ж таки й вичерпати своє щастя, втратити оту красиву довбешку на шиї, мій дорогенький. А від цієї кременецької катавасії треба чимдуж тікати. Я просто нюхом це чую...
Голота мовчав, старанно витираючи пістоля. Сташка зрозуміла, що подрімати вже не вдасться. Вона сіла на ліжку. Загорнулася у величезну пухнасту хустку і, спершись спиною на бильце, склала руки на грудях. Зараз знахарка нагадала Голоті його старого болонського професора Вітоло, коли той починав свою лекцію.
Ну, добре. Розкажу, що знаю. Вовкулаки, Голотонько, то перевертні, що стають вовками. Бо ж перекинутися можна і на ведмедя, і на лисицю, і на зайця з соколом. Бувають вони, занудо ти, що не дав поспати,Сташка широко позіхнула,двох видів. Першіті, які стають вовками самі. То чаклуни зазвичай. Хтось заклинання якесь каже, хтось вариво якесь пє. Баба моя казала, що ще малою бачила, як шляхтич Бачинськийстарий-старезний сторічний дід з Новорочичустромив у землю ножі, перекинувся через них і побіг вовком. Ще бачила, як відьмак із Млинова через шкіряний свій пасок на порозі переступиві вийшов сіроманцем...
Про характерників на Запоріжжі й не таке брешуть,перебив Голота.Про Сірка-кошового, що на хорта чи вовка міг перекинутися, про Палія. Та я ж думав, казки. От на Січі знав я одного характерника, але він хіба шаблею хвацько махав і стріляв, як чорт. Які там перекидання...
Ага, звісно. Прийшов козачок Голота на Січ, а йому всі перевертні давай свою силу показувати й перекидатися серед білого дня, аби здивувати молокососа,глузливо зауважила Сташка.Хто таку силу має, той її ховає,Федотиха раптом замовкла й задумливо закінчила,та й не можна бігати у вовчій шкурі часто й довго, бо так і зростешся з нею.
Кажуть, прадід мій міг перекидатись...задумливо кинув Голота.Дмитром звали. Помер він красиво, на гаку під ребро... Доперекидався.
То, може, й ти маєш талант?
Та Боже збав. Щось я не бачу, що Мнішек насолоджується тим талантом...
Мнішекто інша справа. Якщо він чесно все розповідає, то зачарований він. Хоча часто зачаровані у вовчій подобі памятають, що вони люди. А от Мнішек же, бач, не памятає зовсім і рве людей. Бо такі чари, видно.
А розчарувати його?
Важко це, Голотонько. Якщо не бреше Мнішек, то чи дядько його чаклун, чи то взяв зілля і слово у чаклуна, але, видно, чари дуже сильні. Годі й намагатись його розчарувати, лише гірше можна зробити.
Куди ж уже гірше?
Є куди. Наприклад, Мнішек не на повню перетворюватиметься, а назавжди. І тоді тут така різанина почнеться, годі й гадати. Бабця казала, що у Шумську років пятдесят тому вовкулака чотири десятки людей у церкві пошматував...
А як його здихалися?
А ніяк. І стріляли в нього освяченими срібними кулями, і що тільки не робили... Сам десь зник... Ніхто не знає й не відає, куди і як... А був то, Голотонько, звичайний сільський парубок. Стояв-стояв, а тоді на людях перекинувся і давай гризти кого бачив...
А чому ж Мнішек так обережно вбиває?
Знахарка лише знизала плечима і зручніше вмостилася на своєму сідалі з ковдр.
Так йому пороблено. Як проллє кров, то й заспокоюється. Он ти ж бачив, як він у будинку Потоцьких перетворювався, тож нікого не загриз.
Казав про якісь чари, що допомагають стримати вовка...
Може бути. Чарами що завгодно можна зробити.
Чари, чари! Не вірю я в чари, Сташочко! І в вовкулаків!вигукнув Голота, а тоді вже спокійніше:Але ж того разу в палаці Потоцького точно якась чортівня була. Не можу зрозуміти. Хтось у пустці тій зявився наче з повітря. А потім на власні очі спостерігав, як Мнішек перетворюється, пазурі бачив на руках...
А я от вірю в чари. Усе може на світі бути, чому б і ні? Хоча те, що хтось у пустому будинку зявився, а ти й не побачивто ще не чари... Спитай Карася, як гадали в Кременці, що чорти шляхтичів грабували з десяток років тому. І Потоцьких, і Джевецьких, і Мокосіїв. Зявлялися нізвідки і танули в повітрі. Всі думалидиявол, а виявилося все набагато простіше...
Химерія то якась. Не міг ніхто повз мене пройти, я всі входи й виходи обнюшив. Миша не проскочила б. Хіба чарами...не слухаючи знахарку й думаючи про своє, уперто похитав головою Голота.Пішли, Сташко, подивися й ти на нього. Не хочу його вбивати, вгадала ти. Може, ти побачиш щось таке, що допоможе йому? Тобі тільки можу вірити. Собівже ні.
***
До будинку кременецького старости вони дійшли швидко, та у покої до шляхтича їх не пустили. Довгий, мов жердина, камердинер Мірек, витріщаючи очі, повідомив, що молодий пан захворів і зараз у нього лікар Хохриттер. Голота хотів було хвицьнути довготелесого нахабу по очах, та Сташка стримала, і тепер обидва нудилися під дверима, розглядаючи портрети, що рясно висіли на стінах. Дівчина жадібно обдивлялася магнатське житло, радісно скакала залою і зупинялася біля потемнілих від часу чванливих облич графів і князів, що сотні років були панами цієї частини Волині.
Голото, ти ж наче панок якийсь невеличкий, може, і твої родичі тут є?весело запитала Сташка.Ти ж шляхтич, врешті-решт.
Є. Он там висять,Голота задумливо змахнув рукою у бік дальнього кінця зали.
Тю, так там же написано «пан у Вишневці»!прокричала за мить звідти Сташка.Тож Мнішекові родичі сидять у Вишневці. Я вмію читати, брехуне!сміючись крикнула знахарка, та Голота вже повертався до дверей, що саме відчинялись. Звідти вийшов незвично похмурий Хохриттер і кинув на Голоту важкий погляд. Цього разу завжди життєрадісний і любязний медик був явно не в дусі.
Даю вам десять хвилин, Голото!медик задвигтів своїми важкими тевтонськими щелепами й пішов геть звичним швидким кроком.І ще одне, Голото,повернувся він на підборах.Будьте ласкаві, зайдіть зараз в аптеку Крейцера, заберіть мікстуру й принесіть до мене додому! А вона хай посидить,тицьнув лікар у знахарку. Голота кивнув, а Хохриттер, викидаючи довгі, мов у журавля, ноги, пішов далі.
Диви, який суворий,захихотіла знахарка.
Сташко, не дурно смійся! Нічого веселого тут немає!повернувся Голота до дівчини.
Добре, добре, мій жорстокий владарю. Ходімо подивимося на твого вовкулаку.
Мнішек лежав у своєму широкому ліжку під білосніжною ковдрою, неначе подорожній, що потрапив у віхолу і якого засипало по шию снігом. Він кволо всміхнувся до гостей і спробував встати.
Не радій передчасно, Голото, я ще не вмираю.
І не думав,буркнув Голота у відповідь.
Я таки перебрав учора трохи вина і налякав тебе страшними казками. Скажи чесно, я тебе вразив своїми вигадками?
Ну, деякі з тих історій видалися мені, на диво, правдивими.
Я таки маю літературний талант?
Мати літературний талантце куди краще, ніж обростати хутром...не піддаючись на вдавано веселий тон Мнішека, сказав Голота.
То ти таки повірив?спробував засміятися Мнішек, але закашлявся.
Ти, Міхале, був, на диво, переконливий у ролі вовкулаки, що вириває серця у своїх жертв,похмуро проказав Голота.
Мнішек зблід, усмішку стерло з його обличчя, і він виразно подивився на Голоту, а тоді на Статку. Та ліценціат на ці таємні знаки лише змахнув рукою.
Це Сташка, вона травниця і...
Блудниця,засміялася Сташка.Але не вірте всьому, що він скаже, пане,я тільки-но з Почаєва. Усі свої гріхи я вже відмолила. Щоправда, зявилися нові,удавано засмучено зібрала вона брови до купи, а тоді знизала плечима й засміялася.Доведеться повертатись!
Мнішек усміхнувся у відповідь, та Голота немов і не чув своєї супутниціне здвигнувши ані мускулом, вів далі.
Так-от, вона знахарка, травниця і ще багато хто. Багато чого знає. Про тебе також...
Скоро про це знатиме все місто, а тоді й королівство,з гіркотою проказав, відкидаючись на подушки, шляхтич.
Не буде, якщо ми знімемо з тебе прокляття...
А вбивства ти з мене також знімеш?кволо запитав Мнішек, дивлячись у стіну.
Мені Сташка розповіла, то був не ти, то прокляття...швидко заговорив Голота, але зрозумів, що говорить нісенітницю, то ж запросив підмоги.Станіславо! Що ти дивишся, як коза на воза?! Скажи ж!
Заспокойся, мій милий шляхтичу,холодно проговорила знахарка, явно ображена тоном Голоти.Я розумію, що ти знайшов родичів на картинах магнатів, але не треба показувати, що типовелитель Неба... Я вже все роблю. Спочатку його треба оглянути. Випийте це, пане,знахарка дала Мнішекові настоянку, від якої той скривився, наче випив отрути, а тоді щось тихо забурмотіла.
А які це твої родичі висять тут, у Сангушковому палаці?мляво спитав Мнішекйого ніби хилило в сон.
Та якісь володарі Вишневця,відповіла за Голоту знахарка.
Оце новина. To ми родичі?сонно, самими кінчиками вуст усміхнувся Мнішек.
Є трохи,кивнув Голота.
Що, справді? Ти мене дивуєш усе більше й більше. То, виявляється, я брата з катівні витяг? А розкажи-но мені, з якого ти боку, графів Замойських чи Ходкевичів, чи ще когось?пирхнув магнат із перини.
Ти краще скажи про свої перетворення. Як це буває?перервав бесіду на генеалогічну тему Голота. Мнішек відразу спохмурнів.
Не маю бажання про це говорити,кволо проказав шляхтич.
А слід. Бо треба знати, що робити. Сташка сказала, що в один прекрасний момент ти можеш пошматувати півміста.
Голото, замовкни, заради Бога!Сташка подивилася на ліценціата так люто, що той відразу прикусив язика. А знахарка забурмотіла далі. Федотиха все шепотіла й шепотіла:
Тут тобі не бувати, кості не ламати, крові не пити, серця не тошнити, піди собі з нутра, з жил, з нігтів, піди собі на пущу, де сонце не сходить...Голота слухав і слухав, його голову відразу затягло якимось туманом і аж хитнуло, він ледве втримався на ногах, схопившись за бильце ліжка.