Так, неділя.
Була в мене робота. На майдані. Відьма Хриська, що чаклувала проти пана Торжевського. Можеш перевірити. А то її спитати, на Медовій вона живе. Правда, як вона розкажебез язика?Болиць широко посміхнувся, та знову скривився від болю.
О котрій?
Опівдні.
Ти мав доста часу, аби зранку доскакати до Кременця з лісу.
Мабуть, я оце саме маю чарівного коня, що літає під хмарами, дихає вогнем і пускає вітри, і часто літаю на ньому до Львова, а як є трохи більше часу, то й до Кролевця...
Я не вірю жодному твоєму слову,проказав Голота, та почувався він уже не так упевнено.
Ти знаєш, я дуже рідко коли не буваю вранці вдома,поволі проказав Болиць.
Чого це?
Замість відповіді Болиць ухопився за балясину ліжка й поволі встав. Голота стрепенувся і також обіперся на коліно, а тоді, тримаючись за стіну, підвівся й повільно витяг великого захалявного ножа.
Болиць дивився на криве, геть поколупане щербинами лезо своїми бляклими очима й жодного разу не зморгнув. Тоді повернувся до Голоти спиною, дошкандибав до бічних дверей і штовхнув їх. Там були сходи, що тягнулися нагору, і кат повільно ними поліз.
З величезним зусиллям Болиць піднімав ноги й перся на верхотуру. За ним обережно йшов Голота, чекаючи від литвина якогось підступу. Дибаючи, як дві каліки перед церквою, Голота й Болиць таки дісталися гори. Кат відкрив заслінку, і Голота відразу оглухнув. Сотні звуків хлинули на нього зусібіч.
З виряченими очами він повів головою, не розуміючи, куди потрапив. Навколо була зелень, неначе влітку, і звідусіль щебетали, кректали, співали й тьохкали птахи. Сині, зелені, різнокольорові, з довгими хвостами й химерно вигнутими дзьобами, вони перелітали з гілля на гілля ліан, що росли в здоровенних горщиках, сиділи й дивилися на відвідувачів сотнями чорних блискучих очей.
Що це за бісової віри горище? Це ти мене так угатив, що мені тепер ввижається якась дурня?ледь спромігся вичавити з себе Голота, очманіло дивлячись на ці джунглі в будинку серед волинських снігів.
Це справа всього мого життя,гордо вимовив Болиць.
Я думав, що людей катувати на дибіто справа твого життя, підлий вилупку,зачаровано крутив головою Голота.
Ні, то робота. З опівдня до вечерікатування. У неділюстрата. Без свят і вільних днів.
А ти таки хворий, Болицю. Катувати людей і зробити такий рай у себе на горищі.
Я до птахів завжди мав приязнь. Через те й погорів у Могилеві. Украв дорогого сокола в пана Мацевича, але той здійняв ґвалт, тож я мусив тікати. Тут став катом. А що скажеш робити бідному литвину, який замерзав під стінами цього благословенного міста? Не здихати ж з голоду. Спочатку було важко, але втягнувся, робота хоч і важка, але гроші маю. Не згірш, як людей убивати темними вечорами, як дехто,покосився він на Голоту.
Я краще здох би під брамою,прошепотів Голота, задерши голову.А що то, що то?збуджено заговорив він, несподівано тикаючи пальцем на самий вершечок високого горища.
Ramphastos toco. Я колись купив його в циган, а вони вкрали десь у Чехії. Потім тільки взнав, як воно називається. Токо чи тукано.
Я бував в Італії та Іспанії, але такого не бачив ніде. А отой, отой?
То червоний ара. Їздив голову відрубувати португальцю одному, у Львові. То забрав клітку.
То чого я маю тобі вірити? Як це все доводить, що ти зранку не міг бути в Кременецьких горах?несподівано запитав Голота.
Бо зранку я доглядаю за цим усім. Годую їх, напуваю, поливаю тут усе. Ніхто про цей сад не знає. От тепер лише ти...
От ти й піймався,радісно закричав ліценціат,сам же казавдо Львова їздив голову рубати!
Давно то було. Зараз нікуди не їжджу. Магістрат не відпускає, та я й сам не хочу. Піди до магістрату, дізнайся, уже з три роки нікуди виїжджав...
***
Вони спустилися вниз і сіли за великого стола, один навпроти одного. Болиць усе так само тримався за шию, а Голотаза голову.
І чого це після зустрічей із тобою я завжди виглядаю й почуваюся так божественно?
Бо тобі завжди щастить. Ти вже давно мав би не відчувати нічого, а бути закопаним отам за старим цвинтарем, як собака. Будеш пити?потягнувся Болиць до скрині.
Не займай. Ще отруїш.
Була така думка,ствердно кивнув головою Болиць.
Полюєш на мене?
Чого це?
Полюєш, не бреши хоч тут. Мені люди кажуть. Мститися хочеш. Зараз он можеш спробувати мене вбити. Хочеш людей позвати?
Хочу. Але не можу,зізнався, шепочучи, Болиць.Та й сьогодні, як на гріх, удома сам.
Чого це ти мені кажеш?
Аби тебе обдурити,посміхнувся Болиць.Казек спить унизу, собака. Якщо він досі не тут, значить, його не розбурхає навіть гармата. Напивсь. Хоча може й піднятись. Тих слуг ніхто не знає,скривився Болиць.Але за тобою я не полював, клянуся. Це ж як за вітром ганятись. Та й навіщо? Я ж і так знаю: ти до мене ще сам прийдеш. І ми доведемо справу до кінця,хижо посміхнувся кат.
То ти не полював на мене у Кременці? Зі своїми людьми?
Ні,просто відповів кат, і Голота йому відразу повірив. «От сучий Карась!!!»скаженіючи, згадав він старого друга.
Усе одно, кате, це дуже вдалий момент, аби закінчити те, що ми колись почали,ворухнув Голота рукою з ножем.
Почали? Так, я завжди хотів завершити роботу, яку почав. Убивати й калічитито моя робота. Задоволення я не маю, та працюю на совість. І люди мені дякують. Бо таких крутіїв, як ти, тут менше. А от що хочеш ти? Чому ти тут?обвів Болиць рукою своє помешкання.Мститися? Ти б і камінь убивав, якби він скотився на дорогу з гори? Він же в тебе міг життя забрати. Та й не тобі мене стидати. Згадай того жевжика, якого ти біля шинку зарізав своєю карабелою і через якого вперше до мене потрапив, га? Як же так, ти ж із такої родини, хіба тіні предків не дивляться на тебе з осудом?!уїдливо промовив кат.
Не будемо про мою родину...
Та й правда, оті гарні шляхетські родинито одна мальована гробниця: зверху блищить, а зсередини гнилля, як у Біблії говориться. Он шляхетні люди в покинутому будинку Потоцьких таке влаштовують...
Що саме?швидко запитав Голота, та Болиць уже прикусив язика й усім своїм виглядом показував, що хотів би зашити собі рота.
Я досі хочу тебе вбити,нагадав Голота кату.
Та я й сам не знаю... Мене колись визвали туди забрати рештки чиїсь закопати. Я зробив і не питав, що і хто. Але щось там діється. У перший день повні.
Чиє тіло?
Не знаю, я не хотів дивитись.
А хто наказав?
Болиць демонстративно випнув губи, даючи зрозуміти, що відповіді Голота не отримає.
Сьогодні буде перший день повні,Голота пильно розглядав обличчя Болиця.
Так,просто сказав кат.
Голота встав і нахилився до Болиця, приклавши ножа до його шиї. Кат лише трохи скосив очі на лезо, а тоді подивився на Голоту. Мовчки, без благань і сліз.
Мій пістоль, кате!
Бусурманський?
Так.
Кат піднявся, підійшов до скрині, звідки хотів діставати напої. Він розвертався, коли Голота перехопив його руку з пістолем, який кат забрав у Голоти ще тоді, під час першої їхньої зустрічі.
Не заряджений...
Про всяк випадок, кате,Голота мяко витяг зброю з рук Болиця.
Ліценціат подивився на пістоль, увесь вкритий арабською вяззю, провів по ньому пальцями, посміхнувся й повернувся, аби йти. Уже біля вікна його гукнув Болиць.
Голото!
Той повернувся, тримаючи одну ногу на підвіконні. Цей простий рух зовсім забив Голоті памороки, і він ледь не звалився вниз.
Що ти хочеш, бісової віри кат?!роздратовано спитав він.
Наступного разу, коли потрапиш до катівні, я не буду довго тебе мучити, а відразу вбю,прошепотів Болиць.
Домовилися.
Голото!
Га?
Це не тому, що я милостивий. А тому, щоб ти знову не вислизнув. Памятай, яким би ти не був щасливцем, шансу не буде.
Шанс є завжди, шановний кате. Шанс є завжди.
Розділ 15У якому Голоту цікавлять питання архітектурного смаку
А чого ти хотів?Карась повільно підняв погляд на Голоту. Той тільки-но видав довжелезний монолог і мовчав, важко дихаючи від емоцій, що наповнювали його по самі вінця. Відкритий рот чорною дірою вирізнявся на червоному від натуги обличчі, дивно перехнябленому через спухлу голову. Ліценціат віддихувався від цілої зливи «псякревів» та «лайдаків» і «курвських курв», які він вилив на голову Карася. Проте не здавалося, що товстуна хоч трохи вразило це багатослівя. У його голосі не було ні сумяття, ні жалю, ні вини.
Спокій Карася, а також погляд Сташки, яка мовчки спостерігала за сваркою, переводячи погляд з одного на другого, ще більше розятрили Голоту.
Чого я хотів?здавлено запитав Голота. Він підійшов впритул до Карася, що стояв у передпокої власного будинку, по-бичому вперто нахиливши голову.Ти ще смієш мене питати?аж засичав Голота, по-італійськи експресивно вимахуючи пальцями біля носа німця.
Так,просто сказав Карась і, підвищуючи голос, нахилився до Голоти.Забери від мене свої кострупалки, а то відламаю по одній. Я визнаю, що збрехав тобі про те, що тебе шукає Болиць і хоче вбити. Визнаю, що мріяв, аби ти, засраний герою, негайно забрався з міста й не баламутив тут людей. Визнаю, що планував напасти на тебе вночі, скрутити й силою відвезти за Карпати, аби й духу твого тут не було... Бо ти думаєш лише про себе. Бо ти перетворюєш на полову все, до чого торкаєшся. Усе, що ти робиш,то для задоволення раптових примх хлопчика, який воліє нових вражень. Маленького, ображеного панича, який розізлився на несправедливий світ, бо його батька колись залишили без спадку! Який досі хоче довести щось комусь і встряє у будь-яке лайно, яке лиш бачить!
Облишмо це,здивований емоціями завжди спокійного Карася, Голота несподівано заспокоївся.
Добре, облишмо!напирав далі на Голоту Карась.Але зараз скажи й ти мені. Тільки чесно скажи. Чого ти хотів, повертаючись сюди, у Кременець? У той же день, як ти зайшов у Лубенську браму, ти вгатився у те саме лайно, як і рік тому, незважаючи на поради та перестороги! Чого ти хотів?! Підставити всіх під сокиру ката? Знову випробувати свою долю? Тільки-от мене ти не спитав, чи хочу я випробовувати свою!
Я хотів побачити друга,тихо проговорив Голота.У старі часи друзі бачилися один з одним... І довіряли один одному.
Немає старих часів!заволав купець.У друга померла дружина, і друг живе сам з малими дітьми! Друг і зараз прокидається вночі весь у поту, коли йому сниться, чим міг закінчитися напад на катівню минулого року! У друга риба та воли з Канева, яких треба продати! Бо друг не хоче розоритися й знов сидіти в якихось засраних кущах на дорозі від Баутцена до Льобау. Чекати з алебардою якогось переляканого писаря, аби витрясти з нього два пфеніга, а потім тікати по всіх закутках від озброєних людей, що хотіли б того друга порубати на шматки. Друг застарий для цього всього лайна, Голото!!!
Я витяг тебе з вязниці... не для того, аби засадити тебе туди знову... Я ніколи б...
Але зараз ти робиш усе, аби я знову відчув себе в задрипаному саксонському лісі з ножакою за пазухою! Коли за мною гналися два десятки драгунів, кожен з яких мріяв насадити мене на палю. Я тоді дуже молив Бога й усіх святих врятувати мою шкуру... Годі! Знову до катівні я не піду, Голото. Я дуже гарно памятаю, як смердить шкіра, коли тебе підсмажують... Грайся з вогнем подалі від мене...
Голота пожував губу і втупився в підлогу, запхавши великі пальці рук за пояс. Він трохи постояв так, міркуючи, а потім його напружені плечі впали.
Добре, Генрику. Я зрозумів тебе. Я помилявся. Визнаю це. Трохи захопився своїми справами й підставив тебе. Вибач, друже.
Голото...
Генрику?
Я, звичайно, боюся, але й це не головне. Якщо я знову загримлю за ґрати, ось ті двоє,вказав Карась на вікно,підуть просити до костьолу...
Сташка мовчки дивилася на них, схрестивши руки на грудях. Голота, здавалося, взагалі її не помітив. Він кивнув Карасеві, повернувся на підборах і вийшов з будинку. На ґанку, де з деревяних балясин на нього дивилися різьблені рибини, Голота вгледів двох білявих хлопчаків. Ті спокійно та зосереджено робили своєпривязували до котячого хвоста гіляку. Хоч тварина нявчала, як сатана, і дерла їхні руки до крові, маленькі німецькі мармизи були такі ж зосереджені, як і у батька, коли той стояв колись з алебардою у кущах Баутценського лісу, чекаючи на свою чергову жертву...
***
Старий покинутий будинок належав покійному Станіславу Потоцькому, який, як і слід магнату з цього роду, мав бурхливе й суперечливе життя, сповнене величі та ідіотизму. Про жвавого учасника всіх можливих війн, інтриг і суперечок у Сеймі з пафосом говорили, як про одного зі стовпів Речі Посполитої, схиляли перед ним голову й записували в аннали історичних хронік. Ідіотизм, за який, без сумніву, відповідали архітектурні експерименти магната, примушував хіба що розводити руками. Смак у Потоцького справді був просто жахливий. Принаймні, як на Голоту, що дивився на палац і шпетив архітектурні здібності магната такими словами, що граф, який уже років із сім як покоївся з миром, заповівши поховати своє серце в Кременці, а тіло в бернардинському костьолі у Збаражі, мабуть, вертівся в домовині, як навіжений.
Будинок, перебудований покійним Потоцьким зі старої камяниці, вражав. Це було свято еклектики, маскарад стилів і феєрверк смаків. Граф сам керував будівельними роботами і здавалося, він поставив за мету затулити кожен дюйм стін химерними прикрасами. Пілястри, кариатиди, атланти, чаші та вигадливі карнизи заполонили фасад такою хаотичною мішаниною, що лише споглядання такого дива могло привести до божевільні. На будівництво палацу приходили дивитися мало не всі містяни, які неодмінно йшли звідтіль, здивовано перезираючись. Вони й самі полюбляли прикрашати власні оселі, та до творчості графа поставилися однозначно, назвавши дім простоЗдуріла хатина.
З часом усе стало тільки гірше. Тепер занедбаний палац, що похмуро глипав чорними провалами розцяцькованих вікон, нагадував хіба втомленого старого Арлекіна у різнокольоровому дранті, що колись було яскравим трико.
«Господи, яке убозтво,Голота роздратовано дивився на стіни.Гроші й влада забирають у людей краплі розуму й залишають на його місці сміття. І таке вигадали і зробили люди, які керують державою! Не дурно, що та держава на ладан дише і з кожним роком робить це все активніше».