Вілмо? запитав Піт, коли вона повернула до нього беземоційне обличчя. Йому не сподобався вираз, що проступив під світлом із веранди, яскраві білі поверхні й чорні дірчасті тіні. Йому не подобався той відсутній погляд. Кохана? Усе добре?
Вілма кинулася повз нього, не звернувши на чоловіка жодної уваги. Піт поспішив за нею, в бік будинку і телефона.
4
Нетті сиділа в себе у вітальні з Рейдером біля ніг і новим абажуром із карнавального скла на колінах, коли задзвонив телефон. За двадцять восьма. Вона підскочила й сильніше пригорнула до себе абажур, позираючи на телефон зі страхом і недовірою. На мить нею заволоділа впевненість (дурниця, звісно, та вона не могла позбутися цього відчуття), що це Якась Людина Згори телефонує з вимогою віддати цей чудовий абажур, що він належить іншому, що така вишукана річ не може насправді належати до невеликої колекції Нетті, що сама думка про це дурнувата.
Рейдер на мить підвів на неї голову, ніби питав, чи підніме вона слухавку, тоді знов опустив морду на лапи.
Нетті обережно відклала абажур і підняла слухавку. Мабуть, то просто Поллі дзвонить запитати, чи вона може купити щось на вечерю в «Маркеті Гемпгіллів» перед роботою завтра зранку.
Алло, дім Кобб, твердо промовила вона.
Усе життя її жахали Люди Згори, і вона потроху зрозуміла, що найкращий спосіб подолати такий страхі самій звучати як людина згори. Це не проганяло страх, але принаймні тримало його на припоні.
Я знаю, що ти зробила, суко психована! гримнув на неї голос.
То було настільки несподівано й жорстоко, наче її простромили бурулькою. Дихання Нетті спинилося, ніби зачепившись за тернину. Вираз застиглого жаху завмер у неї на обличчі, а серце намагалося виборсатися крізь горло. Рейдер знову глянув на неї, мов запитуючи.
Хто хто
Ти, блядь, добре знаєш хто, відповів голос, і Нетті, звісно, знала. Це Вілма Джерзик. Та зла-зла жінка.
Він не гавкав! Голос Нетті був високий, тонкий і пискливий, ніби вона щойно повністю вдихнула вміст кульки з гелієм. Він уже дорослий і не гавкає! Він просто зараз у мене під ногами!
Що, натішилася, як багном у мої простирадла кидала, пизда ти тупорила? Вілма нетямилася з люті. Та жінка дійсно намагається вдавати, що все це досі через собаку.
Простирадла? Які простирадла? Я я Нетті перевела погляд на абажур із карнавального скла і ніби почерпнула з нього сили. Відчепися від мене! Це ти психована, а не я!
Ти мені за це заплатиш. Ніхто не має права зайти на моє подвіря і кидати багном на мої простирадла, поки я на роботі. Ніхто. НІХТО! Зрозуміла? До твоїх пропарених мізків дійшло? Ти не знатимеш де, не знатимеш коли і, що найважливіше, не знатимеш як але я тебе ДІСТАНУ. Зрозуміла?
Нетті міцно притискала телефон до вуха. Обличчя побіліло, як у мерця, і лише через лоб між бровами й волоссям пробігала яскраво-червона стрічка. Зуби були стиснуті, а щоки роздималися й здувалися, ніби ковальські міхи, коли вона віддихувалася краями рота.
Відчепися від мене, бо пошкодуєш! закричала вона високим несвідомим голосом, повним гелію. Рейдер уже стояв, нашорошивши вуха, а очі його блискали від збудження. Він відчував загрозу в кімнаті. Один раз люто гавкнув. Нетті не почула його. Ти дуже пошкодуєш! Я я знаю певних людей! Людей Згори! Я їх дуже добре знаю! Я з цим не миритимусь!
Повільно, голосом одночасно тихим, щирим і наскрізь розгніваним, Вілма промовила:
Доїбатися до менеце найгірша помилка, яку ти тільки могла вчинити в житті. Я помщуся, коли ти цього чекатимеш найменше.
Пролунало клацання.
Ти не посмієш! завила Нетті. Сльози вже лилися їй по щоках, сльози жаху й бездонної, безсилої люті. Ти не посмієш, ти, поганко! Я я
Друге клацання. За нимгул відкритої лінії.
Нетті повісила слухавку і хвилини зо три сиділа, мов на кілках, витріщаючись у простір. Тоді заридала, а Рейдер гавкнув і поклав лапи на край крісла. Нетті обійняла його й заплакала в шерсть. Рейдер лизнув їй шию.
Нікому не дозволю тебе скривдити, Рейдере, промовила вона. Нетті вдихнула його солодку й чисту собачу теплоту, намагаючись так заспокоїтися. Та погана-препогана жінка тебе не дістане. Вона не якась там Людина Згори, зовсім ні. Вона просто стара поганка, і якщо вона спробує зачепити тебе чи мене то пошкодує.
Зрештою Нетті виструнчилася, знайшла сервертку «клінекс», заткану між кріслом і подушкою, і витерла нею очі. Вона була перелякана але також відчувала, як усередині фуркоче і свердлить гнів. Саме так вона почувалася перед тим, як дістала виделку для мяса з шухляди під раковиною і встромила її своєму чоловікові в горло.
Нетті взяла зі столу абажур з карнавального скла й ніжно пригорнула до себе.
Якщо вона щось почне, то дуже-дуже пошкодує, промовила Нетті.
Так вона й сиділа, з Рейдером під ногами й абажуром на колінах, дуже довго.
5
Норріс Ріджвік повільно котив по Мейн-стріт у своєму поліцейському авто, не відриваючи очей від будівлі на західному боці вулиці. Його зміна невдовзі закінчиться, і він цим тішився. Він памятав, як добре почувався до того, як той ідіот на нього напав, памятав, як стояв біля дзеркала в чоловічому туалеті, поправляв кашкет і з задоволенням розмірковував, що він як нова копійка. Він памятав про це, але спогад уже здавався дуже старим і з відтінком сепії, ніби фотографія з девятнадцятого століття. З моменту, як той ідіот Кітон ухопив його, аж дотепер нічого не йшло гаразд.
Він пообідав у курятнику «Куд-кудах по вечорах» на шосе 119. Їжа була, як завжди, смачна, але цього разу обдарувала його жахливим кислотним нетравленням, що переросло в ріденьку срачку. Близько третьої години на міській дорозі 7 біля старого будинку Кембера він наїхав на цвях і мусив поміняти шину. Норріс витер пальці об сорочку уніформи, яка щойно прийшла з хімчистки, не розмислюючи, що робить, бажаючи лише очистити подушечки пальців, щоб краще тримати послаблені затисні гайки, тож протер мастило по сорочці чотирма видатними темно-сірими смугами. Поки Норріс у розпачі зоглядав цю картину, спазми знову пустили воду йому по нутрощах, тож довелося квапитися в порость. Це була гонитва з бажанням перевірити, чи зможе він скинути штани скоріше, ніж наповнить їх. У цих перегонах Норрісові перемогти вдалося та йому не сподобалася групка кущів, в яких він вирішив присісти. Вони були схожі на отруйний сумах, і судячи з того, як розгорталися події того дня, мабуть, це був саме він.
Норріс повільно котив повз будівлі центру Касл-Рока: «Норвейський банк і траст», «Вестерн Авто», «Закусочну Нен», чорну діру на місці, де раніше стояв палац барахла Баті Меррілла, «Шито-крито», «Необхідні речі», «Господарські товари Касл-Рока»
Раптом Норріс вгатив по гальмах і зупинився. На вітрині «Необхідних речей» він побачив дещо неймовірнеабо принаймні подумав, що побачив.
Норріс глипнув у дзеркало заднього огляду, але на Мейн-стріт не було ні душі. Світлофор у нижньому кінці бізнес-району нагло згас на кілька секунд, поки всередині вдумливо клацали реле. Тоді почало миготіти жовте світло в центрі. Виходить, уже девята година. Девята година, саме вчасно.
Норріс здав назад, тоді збокував до узбіччя. Він глянув на рацію, подумав, чи не передати код 1022 «поліцейський виходить з транспорту», і вирішив, що не варто. Йому потрібно лише швиденько зиркнути на вітрину. Він додав гучності рації й опустив вікно, перш ніж вийти. Цього достатньо.
«Ти не бачив того, тобі здалося, заспокоював він себе, поправляючи штани дорогою через тротуар. Нізащо. Цей день створений для розчарувань, а не відкриттів. То просто ще один старий спінінг Зебко»
Але ні. Вудка на вітрині «Необхідних речей» лежала в маленькій гарненькій композиції з рибальськими сітями й парою яскраво-жовтих гумових чобіт, і це була точно не «зебко». То була «бейзен». Він такої не бачив, відколи його батько помер шістнадцять років тому. Норрісові тоді було чотирнадцять, і «бейзен» подобалася йому з двох причин: те, чим вона є, і те, що вона означає.
Чим вона є? Просто, бляха, найкраща риболовна вудка для озер і потоків у світі, оце й усе.