Після цього усмішка трохи зівяла.
«Ти для цього його купив? Щоб тримати на найвищій полиці за замкненими дверцятами?»
Гю знову повільно надпив. «Гаразд, подумав, можливо, це не надто добре. Але краще так, ніж щоб якась капосна дитина вкрала».
Зрештою, уголос промовив Гю, зараз уже не 55-й. Уже не те, що колись.
Він кивнув, ніби наголошуючи свої слова. І все одно, думка нікуди не зникла. Який толк з того хвоста там? Який толк для Гю чи інших?
Але ще дві-три склянки розібралися з тією думкою. Дві-три склянки переконали Гю, що покласти лисячий хвіст назад, на місце, найрозумніше й найраціональніше рішення у світі. Вечерю він вирішив відкласти. Таке розважливе рішення заслуговує, щоб його відзначили однією-двома склянками.
Він знову наповнив креманку, всівся в одному з кухонних крісел з трубчастими сталевими ніжками й запалив цигарку. І сидячи там, випиваючи й струшуючи завитки попелу в одну з форм від замороженої вечері, Гю забув про хвіст і почав думати про Нетті Кобб. Психовану Нетті. Він збирався трохи розіграти Психовану Нетті. Може, наступного тижня, може, ще через тиждень але цей тиждень найімовірніший. Містер Ґонт сказав йому, що не любить марнувати час, і Гю з радістю повірив йому на слово.
Він очікує цього.
Це трохи розібє монотонність.
Гю пив, курив, і коли зрештою за чверть десята відключився на брудних простирадлах вузького ліжка в іншій кімнаті, то на обличчі в нього грала усмішка.
3
Зміна Вілми Джерзик у «Маркеті Гемпгіллів» закінчилася, коли магазин зачинився о сьомій. О сьомій пятнадцять вона заїхала на підїзну доріжку свого дому. Мяке світло лилося крізь затягнуті штори через вікно вітальні. Вона ввійшла і втягла носом повітря. Відчувався запах макаронів із сиром. Непогано принаймні поки що.
Піт розвалився на дивані без взуття і дивився «Колесо фортуни». На колінах у нього лежала портлендська «Пресс Геральд».
Я прочитав твою записку, сказав він, швидко виструнчуючись і відкладаючи газету. Поставив рагу в духовку. Має бути готове до сьомої тридцять.
Він дивився на неї щирими й дещо знервованими карими очима. Ніби собака, який щосили намагається задовольнити господиню. Піта Джерзика гарно надресували ще в ранньому віці. Він мав певні промахи, але вже давно такого не було, щоб вона прийшла й бачила, як він лежить на дивані взутий, і ще давніше, відколи смів запалювати свою люльку в будинку, а ще радше сніг у серпні піде, ніж він попісяє й по закінченні забуде опустити сідало.
Прання заніс?
Кругле відкрите обличчя скривилося від суміші провини й подиву.
Блін! Я зачитався газетою й забув. Уже йду. Він почав узуватися.
Не зважай, сказала вона й подалася на кухню.
Вілмо, я зараз принесу!
Не хвилюйся, солодко промовила вона. Я ж не хочу, щоб ти покидав свою газету чи Венну Вайт лише тому, що я останні шість годин пробула на ногах за касовим апаратом. Посидь, Піте. Відпочинь.
Їй не було потреби обертатися й перевіряти його реакцію. Після семи років шлюбу вона чесно вважала, що Пітер Майкл Джерзик більше не здатен її нічим здивувати. На обличчі в нього щось середнє між образою і слабкою досадою. Він постоїть там трохи після того, як вона піде, з таким виглядом, ніби щойно вийшов зі сральника й не дуже памятає, підтерся чи ні, а тоді візьметься за роботу, накриватиме на стіл і розкладатиме рагу. Він поставить їй купу запитань про її зміну в «Маркеті», уважно слухатиме відповіді й жодного разу не перебє деталями про власний день у «Вільямс-Браун», величезному агентстві нерухомості в Оксфорді, де працює. Що Вілму цілком задовольняє, оскільки для неї продаж нерухомості найнудніша тема, яка лише може бути. Після вечері він без попередніх прохань прибере зі столу, а газету почитає вона. Усі ці обовязки виконає він тому, що забув про одну дрібницю. Вілмі зовсім неважко принести праннянавпаки, їй подобається відчуття й запах речей, які провели чудовий день, сохнучи на сонці, але вона не мала наміру втаємничувати в це Піта. Такий у неї маленький секрет.
У Вілми багато таких секретів, і тримає вона їх з однієї причини: під час війни потрібно триматися за кожну перевагу. Бувають вечори, коли вона приходить додому й минає година чи навіть дві перестрілок, доки їй не вдається нарешті посунути Пітера в повномасштабний відступ, замінюючи його білі фішки на мапі бою в її голові на свої, червоні. Сьогодні вона здобула перемогу в сутичці за якихось дві хвилини після того, як переступила поріг, і Вілму це цілком задовольняло.
У душí вона вважала, що шлюбце агресивна пригода на все життя і в такій довгій кампанії, де не можна брати полонених і нікого не можна милувати, де жоден клаптик поля бою не залишиться недоторканим, з часом можна втратити смак до таких легких перемог. Та цей час іще не настав, тож вона рушила до мотузок із кошиком під лівою рукою й необтяженим серцем під випином бюста.
Вілма перетнула вже пів двору, коли зупинилася від спантеличення. Де, бляха, ділися простирадла?
Вона мала б їх легко помітити, великі прямокутні білі обриси в темряві, але їх там не було. Їх що, вітром знесло? Дурниці! Удень повівало трохи, але то навіть вітром важко назвати. Їх хтось украв?
Тоді пронісся порив вітру, і вона почула важке ліниве ляскання. Окей, вони на місці десь. Коли ти найстарша донька в розрослому католицькому сімействі з тринадцятьма дітьми, то знаєш, із яким звуком розвівається простирадло на мотузці. Але все одно звук був якийсь неправильний. Надто важкий.
Вілма ступила ще на крок уперед. Її обличчя, на якому завжди був злегка тьмяний вираз жінки, що очікує проблем, спохмурніло. Тепер вона бачила обриси або форми, які мали би бути простирадлами. Але вони були темні.
Вона зробила ще один, менший крок уперед, і двором знову пронісся легіт. Цього разу обриси поворухнулися в її бік, випинаючись, і не встигла Вілма підняти руку, як її вдарило щось важке й слизьке. Якийсь слиз бризнув їй на щоки, а до тіла притиснулося щось густе й вологе. Здавалося, ніби її намагається вхопити холодна липка рука.
Вілма Джерзик була не з тих жінок, що кричать легко й часто, але в ту мить вона закричала й впустила кошик для прання. Знову пролунав мякий ляскіт, і Вілма спробувала викрутитися від обрисів перед обличчям. Ліва гомілка наштовхнулася на вязаний кошик, і вона впала на одне коліно, уникнувши повного падіння лише завдяки поєднанню талану й швидких рефлексів.
Важка мокра штука заслинявилася їй по спині, густа мокрота ринула збоку по шиї. Вілма знову скрикнула і навкарачки відповзла від мотузок. Частина волосся виповзла з повязаної хустинки і тепер висіла їй над щоками, лоскочучи. Вона ненавиділа це відчуття але ще більше ненавиділа той потік, вязкі обійми з темної форми, що висить у неї на мотузці для одягу.
Двері кухні розчахнулися, і через двір долинув стривожений голос Піта:
Вілмо! Вілмо, з тобою все добре?
Ляскіт позаду неї гидкий звук, ніби хихотіння голосових звязок, укритих болотом. У сусідньому дворі високим неприємним голосом зарепетував дворняга Гейвергіллівдзяв! дзяв! дзяв! і це жодним чином не покращило психічний стан Вілми.
Вона підвелася й побачила, як Піт обережно спускається задніми сходами.
Вілмо? Ти впала? З тобою все добре?
Так! розлючено гаркнула вона. Так, я впала! Так, зі мною все добре! Включи довбане світло!
Ти не забилася
Просто включи те блядське СВІТЛО! крикнула вона на нього і витерла руку об перед пальта.
Її всю вкривала холодна гидь. Тепер вона так лютувала, що бачила власний пульс у вигляді яскравих цяток світла перед очима і найбільше злилася на себе, за те, що налякалася. Навіть на мить.
Дзяв! Дзяв! Дзяв!
Довбаний псяра у дворі сусідів здурів. Господи, як же вона ненавидить собак, особливо гавкучих.
Постать Піта відступила нагору кухонними сходами. Двері відчинилися, рука поповзла всередину, а тоді спалахнули прожектори, яскравим світлом наповнюючи задній двір.
Вілма опустила погляд на себе й побачила широку просіку темно-брунатної барви спереду її осіннього пальта. Вона люто витерла обличчя, витягнула руку й побачила, що та також покоричневіла. Вілма відчувала, як щось повільно й нудно стікає їй по спині.