Гадаю, так, відповіла я.
Ти повинна стати схожою на місяць, продовжив він, піднявши із землі рушницю та подаючи її мені. Ти повинна бути сильною, яскравою та хороброю.
Я взяла рушницю до рук.
А тепер, сказав він підіймаючись, я питаю ще раз. Ти готова?
Готова, відповіла я.
Але мої ноги тремтіли.
Будь спокійна, промовив він. І памятай, що я тобі сказав.
Ми вирушили далі ставало дедалі темніше, мені навіть довелося помигати, аби очі звикли до плямистого світла. Я відчувала, що Серж невідступно слідує за мною, але не зводила очей із землі під ногами, намагаючись помітити якийсь рух. Мені тоді здавалося, ніби вуха мої широко розкрилися. Кожен звук, навіть якщо це просто десь хруснула гілочка або затріпотіли на дереві наді мною пташині крила, лунав мені вибухом.
Ми із Сержем знали цей ліс як свої пять пальців і могли пройти ним, заплющивши очі. Але цього ранку все було інакшим. Утім, можливо, це я змінилася. За словами Сержа, одинадцять років це добрий вік; вік, коли ти бачиш світ таким, яким він є.
І тієї миті я побачила те, чого ми шукали.
Вона зявилася нізвідки. Мала вгодоване тіло із брудно-коричневим хутром та чорні очі. Вона звела на мене погляд і я завмерла на місці, немовби вкопана. Я чула, як затамував подих у мене за спиною Серж. Він не зронив ані слова, я чула у своїй голові його голос; він підказував мені, що і як робити.
Тримай рушницю міцно, але ніжно. Так, ніби тиснеш руку достойній людині.
Ну, що вам сказати це не так уже й легко зробити, коли вся тремтиш від холоду і страху, але я не відводила від неї погляду й намагалася заспокоїтися.
Приготуйся до пострілу.
Я вперла приклад рушниці у плече і не спускала зі здобичі очей. Потім, утиснувшись рушницею в щоку, прицілилася. У голові моїй лунали слова Сержа:
Знімай із запобіжника, не заплющуй очей.
Я знала, що трапиться далі. Гучний вибух. А коли ти це знаєш, то єдине, чого тобі хочеться, заплющити очі, відмежуватися від цього. Я відчувала, що мої очі мимоволі заплющуються, але змусила себе тримати їх розплющеними.
Не випускай цілі із поля зору.
Я поглянула на неї. Можливо, вона щось відчувала. Її оченята бігали ліворуч-праворуч. Потім вона раптом завмерла, як одна з тих крижаних статуй з моєї книжки про Нарнію. У себе над вухом я почула шепіт Сержа:
На рахунок «три».
І я, зробивши глибокий вдих, почала відлік.
Один.
Зігнутий палець торкнувся пускового гачка.
Два.
Серце моє калатало так швидко, що, здавалося, зараз проламає мені грудну клітку.
Три.
Звук пострілу був такий потужний, що ледве не звалив мене з ніг. Я хитнулася назад і махнула рушницею.
Підбіг Серж, вихопив у мене із рук зброю.
Господи Ісусе, дитино, обережніше! крикнув він. У тебе в руках вогнепальна зброя, а не іграшка!
На якусь мить я забула, де стою. У вухах відлунням гримів постріл, мені зробилося млосно. А потім я побачила, як Серж іде у бік здобичі, отямилася та пішла слідом за ним на галявину.
Я влучила в неї? запитала я.
Серж пригнувся над місцем, де впала тварина, але її тіло закривала від мене його довга вовняна шинель.
Серже? Я влучила?
Він обернувся і серце моє впало у пяти. Я впізнала цей вираз у його очах. Розчарування.
Він похитав головою.
Ти вистрілила їй у ноги, сказав він. Її паралізувало, але вона досі жива.
Вона не може бути живою! закричала я.
Це було неможливо. Я ж дотримувала всіх вказівок Сержа.
Нічого страшного, сказав він.
Він промовив це якомога лагіднішим голосом, бо чудово бачив, як я засмутилася.
Це був твій перший раз. Тут потрібен досвід.
І що ми з нею зробимо? поцікавилася я.
Треба позбавити її страждань, сказав він. Вона не виживе із такими ранами.
Що ж,сказала я. Роби те, що маєш робити.
У відповідь Серж подивився на мене і похитав головою. На його обличчі знову зявився похмурий вираз.
Ні, заперечив він. Це твоє вбивство. Добити її повинна ти.
Звісно, я перелякалася, але потім я подумала про самотній місяць у безкрайньому нічному небі, подумала про Сержа, який ішов пустелею без сну, потім на якусь мить згадала про маму, яка померла в пустелі, та лисицю із бурштиновими очима, але цих двох останніх я швидко прогнала зі своїх думок. Тоді я нахилилася і звернула їй шию так Серж робить із курчатами, яких ми тримаємо в саду.
Коли все скінчилося, ми мовчки повернулися до будинку. Мої руки були в крові, а повітря навколо нас пахло мясом та металом. Підійшовши до дверей, Серж погладив мене по плечу і сказав, що я трималася молодцем.
Того вечора ми приготували кролика. Серж сказав, що це мій святковий бенкет. Він налив нам свого домашнього пива, а потім підняв свою склянку та виголосив тост:
За здобич переможця!
Серж каже, що мяса поїсти нам вистачить на пять разів. А потім кістки підуть на суповий набір, з якого ми приготуємо обід ще разів зо пять.
«Ті, хто виживає» так називає нас Серж. Ми вдвох самотньо живемо за містом, кидаємо виклик світу й перемагаємо. І сьогодні, принісши додому цього кролика, я почувалася переможцем. Я можу пишатися собою і Серж також.
3. Ліза
Протягом якогось часу я сиджу, намагаючись зібрати докупи свої думки. У мене за спиною тихенько посопує Джо. Я кидаю погляд на годинник, умонтований у приладову панель 16:00. Незабаром сутеніє. А про те, аби досліджувати цей будинок у темряві, годі навіть і думати. Я дістаю з бардачка батьків ліхтарик, відчиняю дверцята автомобіля і знову йду до будинку.
Коли мої руки схопили цей ліхтарик, і з нього полилося переді мною заспокійливе світло, мені раптом примарився образ мого батька, що прогулюється у своєму довгому чорному пальті кладовищем «Гайґейт». Він якось привів мене на те кладовище напередодні Гелловін, аби «я відчула дух свята». Я посміхаюся, згадуючи його кругле рожеве обличчя, що визирало з-під капюшона його пальта, коли він стояв біля статуї Карла Маркса.
Френку, ти анітрохи не страшніший за мокре листя салату, посміювалася мама, коли батько спускався сходами у своєму наряді.
І вона мала рацію. Але татові було до цього байдуже. Справді велике значення для нього мало те, аби кожне свято чи то Гелловін або Ніч багать, чи то Різдво або мій день народження відзначали, і воно було особливим. Коли тебе люблять так, як любили мене в дитинстві, то почуваєшся непереможною, і жодним у світі жахам тебе не здолати. Ти під захистом.
«От би тато був тут», думаю я, освітлюючи вхідні двері будинку ліхтариком, він би знав, що робити. Він завжди знав, що робити.
Двері вкрито брудом та павутинням. Дотримуючи вказівок, які я знайшла у записці, я повертаю ручку та навалююся на масивні деревяні двері плечем. Вони трохи подаються, хоча і ледве-ледве. До моєї шкіри чіпляється павутиння, як той набридливий бурян, що раніше ріс у саду в моїх батьків у Гайґейті. Я витираю руки об джинси, потім навалююся на двері ще раз, поки вони нарешті відчиняються із різким, скрипучим звуком.
І ось я стою, вдивляюся у темряву, і мене переповнює дивне відчуття. Начебто крихітні голочки поколюють шкіру. Я заплющую очі та подумки загадую бажання, аби все було добре, аби там у темряві не чекало на мене жодне жахіття. Розплющивши очі, я знову вдивляюся у чорний дверний отвір. Так тихо, що я аж задихаюся. Треба забиратися звідси негайно. Забрати звідси Джо. Але куди мені податися? Немає куди. Я роблю глибокий вдих, швидко озираюся, перевіряючи, чи моя машина досі стоїть на місці, після чого повільно заходжу всередину.
Там мене ледве не збиває із ніг запах огидний, тваринний, суміш смороду лайна та соломи. Я зачиняю за собою двері й помічаю, що на них з цього боку є два засуви один вгорі, а інший знизу. Факт наявності цих засувів трохи мене заспокоює. Я можу зачинити двері та сховатися тут; сховатися від Марка та всіх моїх проблем.
Посвітивши ліхтариком, я бачу, що стіни передпокою обклеєні вицвілими жовтими шпалерами, на яких ще вгадується квітчастий візерунок. Я шукаю на стінах вимикач, але нічого не знаходжу.