Скерувавши світло ліхтарика на стелю, я бачу, що тут немає жодного освітлювального причандалля. Я йду далі; від думок про ночівлю в цьому будинкові мене починає нудити. На кожен мій крок підлога озивається шелестом; я дивлюся вниз і бачу, що вона встелена чимось схожим на солому або траву. Пахне воно сиро і гостро, як силос. «Як тут узагалі міг хтось мешкати?» питаю я себе, піднімаючи ліхтарик на рівень плеча і світячи поперед себе.
З передпокою ведуть троє дверей: одні просто переді мною, і ще двоє обабіч. Я відчиняю ті, що ліворуч, і опиняюся у приміщенні, яке, на мою думку, має виконувати роль вітальні, бо під купами сміття можна розгледіти контури канапи. Підійшовши ближче, я розумію, що насправді «сміття» це колекція пожовклих газет. Я беру одну з них, дивлюся на дату: 7 вересня 2003 року. Рік, коли помер мій батько. Перечитуючи дату на газеті, я пригадую весь смуток, що спіткав мене того року, і грудну клітку пробиває розряд тремтливого болю я жбурляю газету на підлогу.
Неподалік канапи камін. Посвітивши на нього ліхтариком, я бачу, що камінна полиця вкрита шматочками паперу та старовинними пляшечками з антисептиком. Над каміном колекція прибитих до стіни оленячих голів із рогами. Вони дивляться на мене зловісно. Я опускаю погляд і помічаю, що ноги мої немовби заплуталися у колючому дроті але це просто тінь від рогів. Ліворуч від каміна три хиткі на вигляд полиці, на яких стосами складено паперові книжки. Можна прочитати декілька назв: «Наука тваринництва», «Фермерський альманах», «Поворот гвинта». Я витягаю останню, пригадуючи свої заняття з англійської мови у початковій школі, і розгортаю її. Усередині неї бібліотечна наклейка, на якій стоїть дата повернення: 10 січня 2005 року. Давно прострочена. Обкладинка запилюжена й жовта, тхне кислим, як ніби котячою сечею. Я згортаю книгу, повертаю її на полицю й повільно виходжу з кімнати.
Вийшовши до передпокою, я намагаюся міркувати тверезо. Треба знайти тут бодай якусь подобу нормальності: санвузол, кухню. Я перевіряю двері до кімнати переді мною відчиняю їх та інстинктивно намагаюся намацати на стіні вимикач, але знову ж таки марно. Заходжу всередину та свічу ліхтариком перед собою. У центрі кімнати стоїть здоровенний деревяний стіл. Як і камін у вітальні, він захаращений різним мотлохом. Порожні консервні банки, старі газети, шматочки вовни та хворост. Раптом око ловить спалах яскравого кольору, і я нахиляюся, аби подивитися уважніше. Це червона стрічка для волосся, я носила такі в дитинстві. Я беру її двома пальцями та вивчаю на дотик. Оксамит. Дивлюся на неї дивно, як така річ могла опинитися посеред усього цього сміття. А потім намотую її на запястя і завязую у вузол.
Я підіймаю ліхтарик і освітлюю ним дальню стіну, відчайдушно шукаючи бодай якісь ознаки сучасності пральну машину, духовку але тут немає навіть раковини. Посвітивши ліворуч, я помічаю чорну металеву конструкцію, оперту на стіну. Її передня частина покрита плиточками із намальованими на них синіми цифрами. У верхній її частині розташовано різні кнопки та ручки, але я й гадки зеленої не маю, що це таке. Ніколи раніше не бачила нічого подібного.
Поруч із конструкцією скляні двері. Протерши рукою потьмяніле скло, я бачу, що вони ведуть надвір. Я намацую ручку.
Двері зачинено. Я воджу ліхтариком по всій їхній поверхні угору і вниз, аж раптом вгорі помічаю засув. Відсуваю його та відчиняю двері.
Стоячи на деревяній сходинці, я перебігаю поглядом усю цю фіолетову пустку. Пагорби, що ніби навалювалися на мене з обох боків, коли ми сюди їхали, тепер нагадують поснулих велетнів, а їхні вершини тягнуться до сірого неба. Поле за будинком розділяє камяна стіна, відокремлюючи квадратний клаптик землі. Із землі стирчать патички, і в цьому ламкому зимовому світлі мені ввижається, ніби це залишки овочевої грядки. Решту саду завалено дротяними клітками. Я глибоко зітхаю, потім кривлюся. Навіть тут, надворі, повітря смердить гнилизною. Я обертаюся, маючи намір повернутися до будинку, але щось привертає мою увагу; я придивляюся. Щось визирає з однієї з кліток. Я йду до неї. Це ніби хвіст. Рудий та худий. Лисиця? Раптом у памяті моїй промайнув спогад про сутінки на кладовищі «Гайґейт» та гавкіт лисиць, які облаштували там собі нірки серед надгробків, і тут же зник. Я хапаюся за цей хвіст, і він тут же падає на землю, а з нього зривається рій дрібних мушок. «Безумовно, лисиця», думаю я собі, але, коли зазираю в клітку, моє серце починає калатати так, що ледве не проламує грудну клітку. Там, на дні клітки, лежить сірий, плямистий череп.
Я задкую та бігом повертаюся до будинку, навалюючись на скляні двері з такою силою, що майже зриваю їх із петель. Назад крізь цей смердючий бардак, крізь вхідні двері та повз озеро.
Добігши до машини, я спираюся на капот, намагаючись відхекатися. Трохи згодом я відчиняю пасажирські дверцята і бачу Джо його обличчя червоне, він кричить.
Чш-ш-ш, шепочу я, намагаючись зробити так, аби в голосі моєму не було чути паніки. Все добре, маленький. Мама тут.
Він дивиться на мене нажаханими очима:
Хочу до тата! Хочу до тата, зараз же!
Я не знаю, що робити. Не можна ж залишатися із Джо в цьому місці, коли він у такому стані. «Думай, Лізо, думай», кажу я собі. Тоді я згадую про сільську крамничку. Заїду туди, накуплю харчів та спробую скласти план подальших дій.
Поки ми повертаємося до села, Джо знову починає кричати. Навіть «Там, де живуть чудовиська» його не заспокоює. Він тарабанить ногами, сидячи у своєму автокріслі, а я намагаюся пригадати все, чого мене вчили на заняттях батьківства, які я відвідувала перед народженням Джо; вважалося, що я мушу перечитати стоси літератури із такими заголовками, як «Витримати жахливого дворічного» та «Поради лагідного виховання». Але навички, які я мала б вигострити протягом цих років, було знищено жахливою ситуацією, у якій я опинилася.
Як можна лагідно виховувати свою дитину, коли ти потрапила в пастку токсичного середовища? Як витримати жахливого дворічного, якщо ти й собі ледве даєш раду? І однаково мене гризе відчуття провини за змарновані життям у страху роки. Я дивлюся на Джо у дзеркало заднього виду, на його обличчя, мокре від шмарклів та сліз, і подумки обіцяю собі, що я все виправлю.
Коли ми доїжджаємо до села, я паркуюся на стоянці біля пабу. Хтось уставив у рот надувному сніговикові незапалену сигарету. Якби я не опинилася у настільки важкій ситуації, то навіть посміялася б.
Розстібаючи пасок безпеки, я відчиняю дверцята та виходжу на морозне повітря, а коли намагаюся дістати Джо, він кричить так, що в мене ледве вуха не закладає.
Усе гаразд, Джо, кажу я, нахиляючись, щоби розстебнути його пасок. Ми просто зазирнемо до крамниці.
Він розлючено трусить головою.
Не хочу до крамниці. Хочу до тата!
Ну, будь ласка, зайчику, вмовляю його я, намагаючись не виказувати нервування. Купимо тобі солоденького. Хочеш якихось смачних шоколадних батончиків, га?
Ні! кричить він. Хочу додому! Хочу до татка!
Він кидається вперед у сидінні та бє мене просто в око. Мою голову пронизує страшний біль, і мені уривається терпець. Я дивлюся на свого маленького хлопчика, на його червоне та спотворене люттю обличчя, і все що я бачу Марка. І тоді в мені вибухають гнів і розчарування, які я стримувала у собі протягом усієї дороги.
Немає тут твого тата! кричу я. Чуєш мене? Його тут немає і не буде! А тепер негайно припини верещати!
Він замовкає і якусь мить дивиться на мене. Я відстібаю пасок на автокріслі, але, коли я дістаю його з машини, він починає викручуватися та смикатися. Стиснувши ручки в кулаки, Джо тарабанить мене в груди, і ніяк інакше заспокоїти його я не можу.
Агов, у вас усе гаразд?
Я обертаюся на голос і бачу чоловіка, який стоїть поруч із надувним сніговиком. На вигляд йому трішки за тридцять, має широкі плечі «кремезний», як сказала б моя мама, з темними очима та коротко стриженим каштановим волоссям. Одна його рука лежить на грудях, а в другій незапалена сигарета, яку він, швидше за все, дістав із рота сніговика.
Він хмуриться, дивлячись на мене.