От дурепа, сказав мені Серж, коли ми поверталися додому, вона вирішила, що ми хочемо її пограбувати. Хіба ж вона не знає, що у нас є все необхідне?
Після цього ми до крамниці не заходили. Ми почали ставити свою ятку із яйцями та маленьку коробочку для грошей. Серж сказав, що наші яйця свіжіші, ніж те сміття, яке привозять до крамниці, і він сподівається, що тій жінці ніколи в житті більше не пощастить. А я була згодна з ним, оскільки того дня вона дивилася на нас дуже неприязно. Від цього її погляду я почувалася так, ніби ми із Сержем погані люди. А це не так. Ми хороші. Ми просто не такі, як вони.
Словом, у цьому будинку я можу робити, що заманеться, от тільки нагору підійматися не можна Серж каже, що підлога там стара і прогнила, а грошей, аби її відремонтувати, у нас немає. «Ходити там небезпечно», каже він. Утім, одного разу я туди таки зазирнула, ще як була маленькою, та сходи були такі розхитані й непевні, що я, боячись провалитися, прожогом кинулася вниз. Мені дозволено грати на задньому подвірї там у нас є сад, із якого видно пагорби та ліс, хоча до лісу мені можна ходити тільки разом із Сержем. Це правило. Та й до села ми не часто навідуємося. Але мене і так туди не дуже тягне надто після того, що трапилося тоді у крамниці. Зрештою, і в будинку є клопіт. Навіть коли надворі стає холодно, я маю багато хатніх справ, а якщо Серж раптом побачить, що я бю бомки, він миттю знаходить мені роботу: начистити черевики до завтрашніх маневрів або заряджати та знову розряджати рушниці. «Треба бути готовим до всього» так каже Серж.
А сьогодні я відчула це; відчула, як воно бути справжнім солдатом. Сьогодні мій день народження, одинадцятий день народження. Зазвичай я починаю на свій день народження вязати пару теплих шкарпеток на зиму. Серж приносить мені вовну, що обібрав з кущів терену, які ростуть по краях поля, де пасуться вівці. Він загортає її у пакуночок, завязує мотузкою та приносить до моєї кімнати разом із тацею домашнього вівсяного печива та склянкою козячого молока. Так було завжди на кожен мій день народження, починаючи з пяти років, відколи я навчилася вязати.
Але цього разу все було інакше. Замість вовни я отримала в подарунок цей блокнот, і Серж сказав, що я повинна писати в ньому щодня, що це як бортовий журнал штука, яка не завадить жодному доброму солдатові. Також він сказав, що сьогодні дуже важливий день, який я запамятаю на все життя.
І він мав рацію. Це був гарний день. Тому що сьогодні я вперше вбила.
Усе почалося ще затемна. Серж розбудив мене раніше ніж зазвичай, близько 4-ї ранку. Він не дав мені навіть роздивитися подарунок як слід сказав, що нам треба поквапитися, що це найкращий час для цього.
Ти маєш застати їх, коли вони щойно прокинулися, сказав він. Заскоч їх зненацька.
Мені хотілося залишитися у ліжечку. Надворі було зимно, і їхати до лісу бажання зовсім не було. До того, це був мій день народження, а зазвичай цього дня Серж дозволяв мені спати допізна. Отже, я сховалася із головою у свій спальний мішок і сказала йому забиратися геть. Це була погана ідея. Перш ніж я вимовила ці слова, я вже чудово знала, що він мене покарає за непокору попри те що в мене сьогодні день народження. Утім, він нічого не сказав. А це завжди недобрий знак. Я почула, як він вибігає з кімнати.
Визирнувши зі спальника за хвилину або близько того, я побачила, що він стоїть наді мною з відром води. І перш ніж я встигла знову сховатися, він вилив його на мене.
Відчуття було таке, ніби мене одночасно вкололи сотнями маленьких холодних ножів. Я закричала та зіскочила з ліжка. Серж сказав, що це буде мені уроком. І що втома це не відмазка. І що коли він був на великій війні, то одного разу блукав шість днів пустелею зовсім без сну. І що він не міг зупинитися, бо виконував певну місію, і що від того, як він її виконає, залежали інші люди.
Щоб я ніколи більше не чув від тебе, що ти «втомилася»! сказав він. Ти мене чуєш?
Я відповіла, що чудово його чую. Він якусь мить дивився на мене, намагаючись переконатися, чи я справді маю на увазі те, що сказала, а потім вийшов, аби я могла висушитися і перевдягнутися.
А вже за десять хвилин я йшла за ним через болото у бік лісу. Темно було хоч ти в око стрель. Серж ішов уперед, поклавши свою рушницю на згин ліктя. Я бачила, як поблискує у місячному світлі метал. Я знала, що не загублю його, якщо не відводитиму погляду від цього блиску. Я не боялася. Не тоді. Попри те, що постійно було чутно якісь шуми, я знала, що це просто звуки лісу: це створіння, що не сплять уночі, блукаючи довкіл у пошуках їжі. Мене вони не лякали. Завдяки звукам, що вони їх видавали, я почувалася в безпеці.
А були ще й інші шуми я їх не чула, натомість чув Серж. Крики та зойки людей, які, за його словами, він приніс додому з пустелі. Іноді він кричить у відповідь, а іноді затуляє вуха руками та сильно кривить обличчя. Я знаю, що коли він чує ці голоси, краще до нього не заговорювати, але намагаюся перебувати поруч, аби він знав, що він у безпеці, що він не сам.
Гадаю, деяким людям може бути мене шкода. Мовляв, я живу тут із Сержем, аби йому була компанія. Я знаю, ми живемо не так, як інші. Не так, як живуть люди, про яких я читала у бібліотечних книжках. Ті люди мешкають у великих розкішних маєтках із прислугою або в симпатичних котеджах із милими фіранками на вікнах, у яких завжди є матусі, які печуть торти та співають діткам колискові на сон прийдешній. І на те, як жив Серж, коли був маленьким, це також не схоже а мешкав він у такій штуці, що називається «бунгало», розташована на схід звідси; і на те, як жила моя мама, яка померла в пустелі, під палючим сонцем, харчуючись зі спільного великого круглого столу, як на її фотографії, це також не схоже.
Але мене таке життя влаштовує. Я б його ні на що не проміняла. І хоча ми живемо далеко від решти людей, я ніколи не почуваюся самотньою, бо насправді це місце сповнене життя. Навіть о четвертій ранку, хоча ми із Сержем були єдиними людьми в лісі о цій порі, я відчувала присутність життя довкола себе. Спробую описати вам це так, ніби я досі перебуваю там, у лісі. Чути тихе цвірінькання. Це співає жайворонок. Він сидить на верхівці букового дерева, мов якийсь генерал, що роздає накази своїй армії. Потім, заглиблюючись у ліс, можна почути шурхіт листя та скрегіт кігтів. Ось лисиці, які примостилися до сну у живоплоті. Їх двоє. Лис та лисичка. Він великий та жорстокий, із дикими очима, хижий; вона ж тендітна і майже приручена. Іноді, коли надходять сутінки, вона наближається до будинку. Одного разу я чистила овочі до вечері, тоді вона підійшла просто до дверей. Лисиця була такою схудлою, що мені стало її шкода, я простягнула їй невеликий шматочок картоплі, а вона підійшла і взяла його з моєї руки. У неї, у цієї лисиці, добрі очі. Бурштинові очі. Як у моєї мами, яка померла в пустелі.
Утім, я відійшла від теми, як каже Серж. Розводжу оце теревені про лисиць, тоді як мала би занотувати одну дуже важливу річ.
Було так.
Після того як я почула лисиць, ми заглибилися ще на кілька метрів у ліс. Серж ішов попереду, а тоді раптом зупинився, обернувся до мене та підняв рушницю. Зовсім трохи, але достатньо, аби я побачила.
Його обличчя в місячному світі було зовсім біле, він не відривав від мене очей.
Готова? запитав він.
Але я не була готова. Мені було страшно. Ноги підкошувалися, мене почало нудити. Серж знає мене краще, ніж я сама себе знаю, він побачив, що я злякалася. Він опустив рушницю і почав повільно наближатися.
Потім він поклав її на землю і став біля мене на коліно. Його обличчя було тепер лагіднішим.
Подивися на небо, сказав він. Що ти бачиш?
Я зробила, як він мені сказав. Над лісом висіло, ніби велетенське обличчя, біле коло.
Лише місяць, відповіла я.
Справді, промовив Серж. Місяць. І знаєш що?
Він говорив так тихо, що мені довелося нахилитися до нього ближче, аби почути.
Місяць не боїться, сказав він. Бачиш?
Мені ніколи не спадало на думку, що місяць може щось там відчувати, але я кивнула.
Місяць, пояснив він, дивлячись на небо, продовжує світити сильніше та яскравіше, навіть якщо він сам-один на всьому великому небі. Розумієш?