Нонсенс.
Ще б пальцем посварили унікальну пацієнтку, в організмі якої антибіотики з чудернацькими назвами змінюються, як гостіодні, потімінші. Час від часу Руся проводить пальцями під лівою груддю, обережно, щоб пересвідчитись. Та ні, є він. Рубець. Невеликий. Русі чомусь здавалось, що рана буде страшною, помітною, так, що й купальника не вдягнеш, але ні, рубець поволі гоїться. А десь якась інша дівчина вдягає купальник і йде на узбережжя Середземного моря засмагати й плавати, так, щоб аж мурахи поза шкірою.
Руслана, врємя прінімать лєкарства.
Ну от, будь ласка. Нова доза. Алекс допомагає їй підвестися, трансформує ліжко у напівсидяче, для зручності підкладає під голову подушку, розправляє простирадло. Хвора робить кілька ковтків і киваєвеселка всередині. Це така гра у слова. Щоб не збожеволіти від нудьги, Руслана вигадала гру в слова. Це коли порівнюєш речі або явища і знаходиш подібність. От і зараз яскраві оболонки пігулок нагадують їй кольори райдуги. Важливоне закашляти, щоб ліки не вирвались назовні, інакше геть усі препарати вводитимуть внутрішньовенно, а лежати овочем кілька годин поспільне надто цікаве заняття. Руслана ще кілька хвилин почувалась що на гойдалці, вгору-вниз, але зрештою все минулося. І добре.
Руслана, врємя обєдать.
На цих словах, як завжди, відчинилися двері й симпатична жінка завезла тацю з обідом. Жінка широко всміхається. Вони тут геть усі посміхаютьсябез перерв та вихідних.
Добрий дєнь, Руслана. Как сєбя чувствуєшь?
Дівчина кволо махає пальцями:
Окей.
Рада. Пріятного аппєтіта.
Руслана киває. Алекс готується до обовязкового ритуалу вживання їжі, хоча підопічна, якби могла, давно накивала пятами. Руся не відчуває голоду. Їжа втратила будь-які ознаки їжі. Це все одно, що ртуттю годують або змушують жувати гуму. Однак що робити? Організму потрібні сили для одужання. Їй це втовкмачують у голову зранку до вечора, тому хочеш чи ні, а доводиться слухняно відкривати рота, а за умови ліпшого самопочуттянавіть орудувати ложкою самостійно.
Вкусно?
Кивок у відповідь. Їй треба відпочити. Лягати не хочеться, тому Руся вмовляє лишити її у напівсидячому положенні. Алекс згоджується, чекає хвилин двадцять, вмикає телевізор і обирає музичний канал. Руся знає навіщо. Зараз ця доросла жінка обережно дістане мобільний з кишені, знайде контакт із зображенням серця і заллється румянцем, мов тринадцятилітнє дівча. Принаймні у сімнадцять такого не роблять. Ніхто з Русиних однолітків так не робить. Ото допитуватися, хто кого любить більше, скільки разів ти мене згадав чи згадала (за хвилину), чи я тобі снилась, а де ти був, коли я, а як ми
Я люблю тєбя больше жизні.
Руся усміхається. Чудні. Знічевя починає розправляти неіснуючі складки на простирадлі й злякано завмирає. Руки. Вони якогось дивного синюшного відтінку. Вона шоковано складає їх докупи і тре. Такого ще не було.
Сладкій мой
Хвора відчуває, як у роті зявляється дивний присмак Ні. Ні. Лише не це. Спазм. Він ледь-ледь торкається ну тро щів. Його ще можна зупинити: завмерти й не дихати.
Ето сільнєє мєня
Руся витримує дві хвилини, а потім жадібно ковтає повітря. Прокляття. Перший удар зароджується на рівні сонячного сплетіння:
Алекс
Нікогда нє говорі мнє, что любовь может ісчерпаться А
Друга хвиля тіпає дужче. Руся щосили хапається за бильце ліжка й хрипить. Тільки не зараз Батько має прилетіти завтра Лише завтра.
Любовь вєчна.
Третя віхола упіймала й закрутила нею, мов безпомічною пірїнкою. Хвору підкидає, смикає, скручує, а кашель громовицею бє у стіни та стелю.
Боже мой! Руслана!!!
Алекс опиняється поруч, тисне на кнопку екстреного виклику й намагається убезпечити Русю від травмування, але все дарма. Дівчина вивертається й хапає доглядальницю за руки з такою силою, що починають хрустіти кісточки пальців.
Сєйчас Руся, сєйчас.
До палати вбігають люди. Вони щось вводять, оглядають й говорять швидко-швидко, їх годі зрозуміти. Руся бачить лише окремі частини їхніх тіл: то очі над нею, то руки, то напис на бейджику. Їй робиться страшно
Бать
Алекс схиляється нижче, вслухається, а зрозумівши, шепоче своє фірмове:
Окєй. Он прієдєт скоро. Потєрпі. Ну. Хорошая, потєрпі.
Але терпіти бракує сил. Руся відчуває, як хитаються стіни, а стеля почина танцювати. Музика
Виключітє тєлєвізор!
Ні! Вона мотає головою. Ні, ні, ні! Не вимикайте! Залиште Хай співає Це ж Грегорі Ламаршаль
Через півгодини змучена Алекс стояла в коридорі й пошепки повідомляла комусь по той бік мобільного звязку:
Всьо очєнь плохо. Очєнь.
Від хвилювання жінка навіть почала говорити ламаною українською:
З вамі не можна. К вам не додзвониться. Помошник дав єтот номер. Де ви? Руся она поміраєт.
Замість слів було чути дзижчання, ніби хтось впивався зубами в метал.
Не чую Я нічого не чую!!!
Прилітайте! Бістро! Очєнь бістро.
Що з Русею?! Я буду. Чуєте? Дуже скоро буду. Передайте їй, що тато прилетить.
Жінка активно кивала, ніби він міг те бачити, і знову й знову повторювала оте своє «бістро», не розуміючи, що той, кого це стосувалося, зараз у прямому сенсі випилюється з автомобіля.
На широкій смузі, де навіть натяк на аварійність був відсутній, автомобіль Миколи Петровича розбився, як кажуть, ущент. Хлопці з МЧС старались як могли, проте дороге залізо уперто відмовлялося випускати власника і водія з пастки.
З вами точно все добре? Миколо Петровичу, руки-ноги як?
Він матюкався. Крив такою лайкою, що пацани розумілиабзац, якщо негайно не випиляють начальство з авто, то він зробить з ними те, що швидкість та відбійник заподіяли «лексусу».
Якого дідька, Васильовичу! Мать твою перемать! Куди ти дивився?
Але бідоласі було не до того. З пораненої ноги невпинно стікала кров прямісінько у черевик. Пляма розповзалась, ширилась, лисина вкривалась холодним потом, а її переляканий власник безупинно хрестився.
Та вклякни! Як ти зміг отут так вляпатись, Васильовичу? Про що треба було думати?
Максим Онук у лікарню потрапив. Я ніч не спав, серце не на місці.
Твою дивізію!
А це вона Це все вона
Хто?
У чоловяги аж зіниці звузились від концентрації страху на кілограм живої ваги:
Відьма ваша лісова. Вона мене попереджала. Еге. І щоб кермо кидав, заліза остерігався. І що Максим Передоз. І де він гидоту оту знайшов на свою голову? Чи відкачають хлопця теперечки
Ти про себе переживай. Он крові скільки.
Васильович сіпнувся й побілів:
Помру? Еге?
Тьху на тебе! Хлопці, ріжте хутчіш! Чого вовтузитесь, вашу дивізію!
Закривавлений водій почав закочувати очі. Микола Пет рович трусив його за плече, аж зуби цокотіли.
Та ви тихше. Рана ж Не можна.
А закоцюбти можна? Хлопці, давайте! Швидше, братчики, я маю встигнути. Маю
* * *
Одноногий Льошка смачно ковтав самогонку прямісінько біля кролячої клітки, хвацько обпершись на деревяні дошки. Коли допив до денця, занюхав рукавом, покрутив, мовляв, а чи не лишилось краплі якої, зітхнув й хутенько всунув у клітку, до верху набиту травою. Хутенько, бо хтось підозріло дихав у спину.
Льошко
Га? Що?
Тьху ти! Думав, що вже допився. Треба ж. Сусідка через город, баба Мотя, як з-під землі вилізла й стояла теперечки у хустці квітчастій (мо, на побачення зібралась?) й хитро мружила вицвілі очі:
Що? Кролів годуєш, еге?
А що не бачиш? Живність голодна, то й годую.
Баба, маленька, кругленька, на печеричку схожа, кивала:
Еге еге. Господар золотий, їй-богу. Пощастило Оксанці-сиротині з хазяїном, ой пощастило, і так вона те «пощастило» вимовляла беззубим ротом, що Олексію аж гидко стало. Чого це він справді наклюкався з самісінького ранку? Вечора дочекався б, може, що поміг. Он Кролів погодував би.
Ти кажи, чого прийшла? Мені хазяйство годувати треба, на тих словах відчинив дверцята клітки, і треба ж було, аби пуста пляшка, мов на сміх, вцілілу ногу й прибила.
Дідько! І чого, ти, Мотько, приперлась?
Старенька кивала.
Ну-ну, Льошко, що ж ти з собою, голубчику, дієш?
Чоловік спересердя стрибав на забитій нозі, мов танцюрист, хапав жмути трави й кидав у клітки, аж кролі вуха притискали.
Ходять тут, ходять. Просторікують. Треба мені! Ось. А що? У зашморг лізти? озирнувся до сусідки. Заженете в зашморг голосіннями своїми!