Стара як стояла, так і перехрестилась.
Господь з тобою, синку. Не кажи такого й не думай навіть. Я до Оксанки у справі. Он молочка надоїла свіженького.
Наче свого не маємо буркнув.
Стара задкувала обережненько, кошика з банкою прихопивши:
Та я ж теє Сироті передати хочу лісовиці, що в Марусьчиній хаті живе.
Олексій ще чорнішим став, що хмара грозова:
Відьмі? Ото моїй Оксані робити нема чогомолочко всякій нечисті возити?
Та що ти, Льошо Що ти. Яка з неї відьма? Не при собі дівчина Й поготів. Так хвору душечку жаліти треба. Саменьке у тому лісі, ще пропаде з голоду.
Іч, жалісливі які! Їсти захоче, сама в Джерельне заявиться. А там Самі розбирайтеся.
Бабці того й треба було, крутнулась, всміхнулась і до хати побігла:
Оксано! Серденько, виходь справа у мене
Оксана везла передачу й ковтала гіркі сльози. У кошику бовкала трилітрова банка молока і лежав десяток яєць, дбайливо загорнутих у клаптики газет, а над головою, наче струни вічної скрипки, звучали сосни. І чого це вона, питається, сльози глушить? Наче хто її бачить. Жінка схлипнула й витерла очі тильною стороною долоні. Хай і не бачать, все одно, чого ревти? Що втомилась? Ото знайшла причину. Її таким не здивуєш, хіба навпаки: якщо не болить нічого, то значить у комі. Раптово віз підстрибнув на вибоїні й миттєво повернув до життя. Оксана хутко кинулась до банки, перевіряти, чи ціла. Сухо. І з яйцями все добре, ніде ж не потекло. Хух.
Шурхіт, тпру-у-у, не жени
Чорний красень стишив ходу, ворухнувши вухами на знак згоди з хазяйкою. Жінка ще притримувала передачу про всяк випадок, але думками поверталась до того, що мучило. От чому, питається, з людьми не все так просто? Хоч кажи, хоч проси, хоч навколішки падай, нерви вимотають, а все одно по-своєму зроблять. Заїхати б світ за очі, он, у ліс, оселитись між сосен і нікогісінько до себе не підпускати й на гарматний постріл. Може, тоді душа на місце вернеться? Бо Оксана замучилась. Ой замучилась. Хоч лягай колодою і не рухайся зовсім. Заціпеніння якесь, прости Господи. А ні, треба їй передати харчі, ще б зналакому. Ну не дурна? Дурна. Оце відчергувала, ледве на ногах тримається (ніч важка видалась і хворий важкий), удома повний аврал, за що хапатись невідомо, а вона, мякотіла тютя, піддалась на вмовляння сусідки. Волочиться теперечки лісом, душу витрясає. А все баба Мотя. Ох і стара лисиця! Чисто тобі дипломат у спідниці Обличчя пісне, а голосочокбинтувати рани можна, ніжнесенький:
Уваж, Оксанко, сиротинку. Там же ліс і жодної живої душі поряд. А як захворіло? Чи голодне? Дівча ж чудакувате. По своїй волі до людей зроду не прийде, а пропасти пропаде. І що тоді? Гріх на душі висітиме. Моя сестриця Маруся привязалася до дитяти, прихистила. Сором перед покійницею, як проґавлю біду. Пожалій, відвези гостинця, подивись, що та як. Сиротина ж сиротину не скривдить. Правда?
І розтала Оксана й попливла, бо знає, що воно такесирітство. Коли нікому жодного діла до тебе, лиш охкають й головами хитають, а допомогтизась. Оксана, мабуть, оте сирітство й досі відбуває. Тому і згодилась. Он, їде у глушину, ще й змарнує півдня, а може, й більше, коли вдома Господарство, город, грядки гудуть, на плиті мясо чекає, а треба ж борщу на вечерю наварити, бо чим чоловіка годуватиме? Чоловік При згадці про Олексіяяк струмом струснуло. От де її печаль захована, тому душа не на місці. Оксана ніби вперед їде, а душа бігцем додому вертається. До нього окаянного. Жінка скривилась, а тут ще ситцеву хустку гілка зачепила й стягнула з голови. Провела рукою по нечесаному волоссі, ранню сивину голублячи. І що ж це вона нещасна така? Підняла змучене лице до неба й не втрималась:
Господи, ну що йому треба? Чого не вистачає?
Змовчало. Нічого не відповіло. Тільки сосни гули своє «у-у-у-у» протяжно. Дак хіба не завиєш, коли горечко Яке ж горечко. Хлипнула. Раз, вдруге. А потім як заголосить над своєю доленькою гіркою, і світ перед очима затуманився. Напився. З самого ранку набрався Олексій. Та що там зранку? По кілька разів на день підігрівається чоловік, а вона ж за ним, мов тінь (вже забула, як вонопросто жити, не озираючись), а все дарма. Як не старається, очей не спускає, а чоловік разі красивий. І хоч умовляй, хоч кричи, вбийся чи біля нього в труну ляжвсе одно. Мучиться. Себе зі світу зводить. І її заразом. Ех. Ще допоки синок Ігор біля них жив то хоч якось тримався. Випивав, звичайно, але не постійно ж. Бо син. А тепер, як прорвало. Поїхав Ігор у Київі все, скінчилось її раювання. Ніби ж і радіти треба, що вчиться синок, що мрію свою вхопив за хвоста, а душа болить, ой болить, і за сина, і за чоловіка. За чоловікакриком кричить. Оце воно щастя чорно-біле. Невже у всіх людей таке? Тут радієш, а тут мучишся?
Кру-кру!!!
Жінка підвела голову, сторожко примружила очі. Високо-високо, над сосновими кронами, кружляла цятка й каркала, немов сповіщала, що гості в лісі. Еге, тобто вона, Оксана, гостя. Шурхіт вуха нашорошив і пирхнув.
Ш-ш-ш, хороший мій. Тихше. Не подобається тобі? І мені не подобається. Розкричався. І без каркання вдавитись хочеться.
Оксана до коня говорить, а у самої мурахи по спині туди-сюди. Бр-р-р. Недарма. Ой недарма видиво таке на її голову. І куди вона їде? Чого? А головне, до кого? От звідки ця дівчина взялася? Га? Вже скільки років минуло, як приблудилась, а досі ніхто про дівку нічого не знає. Правду людоньки кажуть, що дика. Он крука приручила. Оксана ще й не вірила, відмахувалась, мовляв, вигадаєте таке. А тепер бачить, що правда, бо летить птах попереду воза, рівненько летить, мов веде. Господи, а довго ще? Бо страху наберетьсяніч не спатиме.
Давно ж вона у баби Марусі була, вже й призабула коли. Років з сім, мабуть. Все не до того, крутиться-вертиться. Хіба до гостин? А тепер спробуй розберитуди чи не туди. Добре, що хоч Шурхіт упевнено йде. Дівчата ж на ньому їздили, колияк його там? Носа Тьху ти! Перебийноса забирали від химерниці. Ох і розмов було! Олексій дак і матюкався, як про мера чув. І правильно. Носить їх нечистий до відьом. Краще б працювали.
І тут раптом кінь став, як укопаний. Жінка ледве сторчака не вилетіла з воза.
Шурхоте, ти чого?
Озирнулась і рота роззявила від здивування: треба ж, як заросло все, не одразу й пізнала. Якби не галявинка поперед хатини, то й не помітила б людського житла. А який будиночок був! Найкраще дерево. Міць. Здавалось, віки стоятиме, а ні, час поборов, ото проковтне ліс хатуне знатимуть, чи й була Крук, як підтвердив, закричав востаннє й зник у сосновій гущавині, що в стіну пірнув. Та ну його, ще привидиться уночі харцизник крилатий, а Оксані треба скорше додому вертатися.
Агов! Є хто живий?
Тиша. Нема нікого, чи що? Прочинила двері, увійшла до сіней, а у самої відчуття, що от-от хустина баби Марусі замиготить.
Агов
Не відповідають. Може, справді щось із дівкою сталося? Рвучко відчинила двері й вже на порозі відчула, як запахло тістом. Юна господиня стояла спиною і місила тісто у деревяній діжі. Оксана аж отетеріла від несподіванки. Бач, хазяйка.
Доброго здоровячка. Що це ти, дитино, затіяла?
Дівча озирнулось, підвязане хусткою білою, здмухнуло борошно з чола, й невагома хмаринка закружляла довкола засмаглого личка. Красуня. Очиськащо ніч.
Хліб.
Оксана розгубилась остаточно. Вона паску раз на рік пече, а оце мале хліб замішує:
Так його ж у магазин щодня завозять. Хочеш, я тобі через день чи два привозитиму? каже, а подумки сама себе лає. Коли їй той хліб возити? Хіба Олексію доручить. А що? При ділі буде, а заразом траву для кролів коситиме.
Дівчина усміхнулася:
Спасибі, тіточко, але гостей домашнім хлібом частуватиму.
Жінка розгублено озирнулась кімнатоюпустка пусткою. Певно, хворе дитятко. Кого годувати зібралося? І на Оксану не зважаємісить, опускає крихітні кулачки, виймає, гойдає з боку в бік, що дитину сповиває, і нашіптує щось своє. Свічки скрізь. Це ж тутечки й електрики нема, при свічках у лісі ночує Бідолашна.
А як звуть тебе?
Так ви ж імя мені дали.
Я? перепитала.
Селяни з Джерельного Інгою кличуть.
Інга Чудне. Теє Модне. Чуєш, Інго, давай хоч ліхтар купимо, отой, що від сонячного світла заряджається. Я такі у Чернігові бачила. Баба Маруся в лісі своєю була, а тобі, гляди, уночі страшко.