Ти теє Як тебе?.. Інго, не жартуй. Микола Петрович справ маєпо горло. Знаєш, які люди на нього чекають? І не снилось тобі навіть.
А мені сни сняться, не люди.
Тьху! Миколо Петровичу! Де ви? Миколо Петровичу!
З хати справді вийшов шеф. От тільки ніби не такий, як був. Ото біда!
Чого репетуєш?
Та ні. Такий, як завжди. Хух. Чоловяга біг-котився від воза до шефа, телефон мобільний протягуючи, мов білий прапор у бою.
Тьомич просив, щоб негайно передзвонили. Негайно.
Що ж ти мовчиш. Давай. Алло
Петровичу, де ти подівся?
Що у тебе?
З клініки дзвонили. Ще вчора.
Помітно зблід, спитав, хоч відповіді, гірш убивці, боявся:Що?
Русі гірше. Треба вирушати, я квитки забронював. За три години виліт.
Чоловік стискав телефон і не кліпаючи дивився на химерницю.
Васильовичу, де машина?
Так теє. В Джерельному. А сюди на нійніяк. Дороги розмило.
Жінки стривожились:
Так довеземо. Сідайте.
Шурхіт у насого-го! Миттю домчить.
Поважний керманич падав у сіно, як у провалля, а в голові гуло одне-єдине імя «Руся!»
* * *
В Ізраїлі стояла спека. Тель-Авів нагадував чашу, переповнену гарячим повітрям. Напевно, Руслана не могла бачити міста. Вона, імовірніше, відчувала його незриму присутність. Те, як воно рухається, наповнюється юрбою людей і колонами машин, як вітер дрімає у пальмах і тихцем, аби ніхто не помітив, ховається у порожніх мушлях на узбережжі, а море Їй найбільше кортіло побачити море. Середземне. Воно їй навіть сниться. Щоночі. І так дивно, сон завжди однаковий. Руся стоїть біля нічної води. На нійдовгий сарафан, аж до пят, і пяти босі. Руся це точно знає, адже завжди прокидається у тому місці, коли її ноги лиже суцільна темрява, а в обличчя дихає щось велетенське й солоне. Може, це воно і є Середземне море? Правда, зранку відчуття, наче бачилась із невидимим ворогом, а у Русланчиному випадкуце хвороба легень. Гамартома.
Треба ж, звучить все одно що нічне жахіття. Хоча перекладається просто й лаконічнодефект. Отака вона, Руслана, дефективна. З самого народження. Правда, дізналася про вроджену аномалію аж у сімнадцять. Буває, і пізніше дізнаються. Принаймні так лікар казав. Руся, приміром, флюорографії ніколи не робилане доводилось, хоча з бронхітів не вилазила. «Переросте» казали, а батьки щороку на море возили Чорне. Задишка? Турбувала час від часу. Проте з Русьчиним гемоглобіном непритомніти можна тричі на день, що вже про задишку говорити. Минеться. Ну, боліло іноді в грудях зліва. А в кого не болить? «Втюрилась, еге? Зізнавайся, в кого?» Руся відмахувалась і від уявного сердечного болю, і від настирливої однокласниці Свєтки, для якої звичайна чихачкавияв неземної пристрасті, як мінімум. А потім Потім сталося те, що сталося.
Був урок фізкультури. Ранок, сонце. Їх уперше вивели на стадіонскладати залікові нормативи з бігу. Руся памʼятає, що кущі бузку поблизу стадіону вже мали повні пазухи бруньок, а залишки снігу де-не-де повільно стікали водою. Весна. Хтось із хлопців піджартовував над дівчачим гуртом, що ті схожі на зграйку папуг, яких необачно випустили з клітки. Особливо дісталось Свєтцівона вміла вирізнитись бомбезним макіяжем.
Хлопці, зараз папужка злетить. Дивіться! Ців-ців-ців
Але Свєтка не побігла, відмазалась критичними днями, як завжди. Русьці теж не хотілося, і недарма. Забіг планувався на довгу дистанцію, у три кола, а вона ніколи таких не любила«здихляччя» далеко не забіжить. Власне, далеко і не довелось, бо вже на другому колі раптовий кашель склав навпіл і Руська почала харкати кровʼю. Вона корчилась на біговій доріжці, наче пришпилена недолуга гусінь, ані вдихнути, ні слова вимовити, довкруж юрмились перелякані однокласники, навіть Свєтка Попова прибігла, забувши про свої критичні дні:
Русь ти чого? Русько
У Івана Петровича, вчителя «глибоко» пенсійного віку, зрадницьки тремтів голос і пальціз першого разу не вдалося викликати швидку. Господи, де воно все поділося? Уроки, домашка, приколи однокласників. Зжерла хронічна болячка і не вдавилася.
Спершу необхідно визначити ступінь загрози. Про це торочили геть усі спеціалісти, наче зомбовані. Виявляється, з деякими доброякісними пухлинами живуть усе життя. Правда-правда. Що ж. Визначали і тут, і там, і сямчотири лікарні змінили, включно зі столичними. Руська тільки й встигала діставати й ховати зубну щітку та гребінець, а домашні капці «жили» в рюкзаку поруч із косметичкою й підзарядкою для мобільника зо два тижні точно. Здавалося, дрібниці, з ким не буває. Наковтається пігулочок, отримає в одне місце те, що треба отримати, походить у фізкабінетта й по всьому, життя триває, весна квітує. А потім одного ранку Руслана її побачилакруглу таку плямку з гладенькими, майже ідеальними краями, ніби циркулем хтось накресливі все, тієї ж секунди відчуласерйозно. Лікарям було куди складніше визначитись:
Оперувати.
Не варто.
Додаткове обстеження покаже. Консиліум призначити на пятницю.
Якби ж то. Пятниця змінювалась понеділком, той перетікав у вівторок, згодом була середа і четвер, і знову пятниця. За неповних два тижні кількість оглядів перевищила цифру, котру Руслана Перебийніс ретельно накопичувала протягом сімнадцяти років життя, й зрештою хвора почала заплющували очі щоразу, як поверталася ручка дверей її палати. А потім батькові порадили обрати котрусь із провідних ізраїльській клінік. Найоперативніша відповідь прийшла із сонячного Тель-Авіва. Ось такий тобі «гарячий» тур.
Круто констатувала Ліза, пятнадцятирічна сусідка по київській палаті, й тихо додала:хоч море побачиш.
Бачила. У день прильоту. Окрайчик чогось блакитного. А що то було? Море? Небо? Хіба з вікна машини розгледиш? Ще й коли тебе вивертає через кожні десять хвилин. Хочеш не хочеш, а всі твої закордонні враженняце запилена трава на узбіччі й ідеально рівне полотно дороги, а ще голос мужоподібної жінки з мишачим хвостиком замість зачіски, котра з якогось дива (певно, у долі своє почуття гумору) мала бути Русиним консультантом й доглядальницею в одній особі. Треба віддати Алекс належне: свої обовязки жінка почала виконувати вже з перших хвилин знайомства й після чергового спазму повідомляла:
Всьо окєй. Всьо будєт окєй.
Ну-ну. Кому-кому, а Русі найбільше хотілось у це вірити. Особливо, коли її засовували в чудернацькі апарати, мучили аналізами, оглядали по кілька разів на добу, радилися над нею, дообстежували, а затим, нарешті, винесли вердикт: ОПЕРАЦІЯ. Пухлина велика. Вона росте, а це зумов лює ризик (хай і не надто великий), що чудернацька назва гамартома може трансформуватися в щось значно небезпечніше. Щоправда, інших назв батько слухати не став.
Готуйтесь, зауважив сивий професор і для певності ще раз помахав перед ним знімком.
Раз треба, значить, будемо готуватись.
А як його готуватися? Від страхунутрощі зводить, дихати боляче. Час тягнеться, пропахлий запахами чужої країни і батькових цигарок. У переддень операції Руську узагалі «перемкнуло». Увага сфокусувалася на геть непотрібних деталях. У коридорі, наприклад, хвора нарахувала більше двох десятків ламп (нащо, питається, там стільки світла?). На мякому кріслі у своїй палаті виявила кри хітну плямку червоного кольору. Більше того, добрі пятнадцять хвилин розмірковувала над тим, хто її поставив, коли і чим саме. А потім узагалікіно. Документальне. Принц Вільям і Кетрін Міддлтон обмінялись обручками під збільшувальною лупою світу. Сьогодні Руслана вже добряче сумнівається, чи були інші альтернативи у програмі телепередач? Бо хай би вона, а то Алекс, сорокарічна жінка зі сталевою витримкою «все окей», ревла, не криючись. Руся на власні очі бачила, як доглядальниця розчулено втирала сльози широкою долонею, ніби щойно сама виголосила обітницю любити, поважати і померти в один день зі своїм коханим. Тьху ти! Принцом. І це за умови, що підданою Великої Британії ніколи не була й навряд чи колись стане. Однак найсмішніше, що Руслана відволіклась. Правда. І майже не запамятала, як її забирали в операційну, перевдягали, вводили наркоз. Перед очима була лише вонаідеальна весільна сукня.
Де вона, цікаво, заразмісяць по тому? Руся, приміром, як була, так і лишиласьу ліжку. Хоча за усіма прогнозами, навіть не надто обнадійливими, вже давно мала відчути покращення. Пухлину ж видалили. Успішно видалили. Як і очікувалось, та виявилась доброякісною, тобто ризики зменшились, натомість Русі стало гірше.