Треба було до хати йти спати, бо спина болітиме. ?..
Мовчите, то й мовчіть. Мене Інгою звуть.
Дівчина почепила рушник на обрубану гілку й запитала:Снідати будете? Часу мало. По вас їдуть уже.
Хто?
Ваші.
?.. Хто ти така?
Ніхто. Гостя лісу, і пройшла повз, ранок хитнувши.
Микола Петрович підвівся, спробував обтрусити землю й соснові голки. Он і за пазухою. Красеньпожмаканий, по вуха у землі, ґудзики відірвані, краватка на спині теліпається. Вилаявся й пішов до ручного умивальника, зиркнув у невеличке люстерко.
Твою дивізію Пика, що у чорта.
Зітхнув, набрав повні пригорщі води і плеснув у обличчя, провів за шиєю, трусонув головою.
Ану зібратись! Перебийніс удар уміє тримати.
Добре було б ще дізнатися чий? Сплюнув прямісінько у траву, розполохав мурашок, і вони забігали по своїх крихітних стежинках. Оце ступиші зникне світ мурашиний. Певно, щось схоже відбувається і зі світом людей. Хтось десь смикає за мотузки чужих доль з певним умислом. А його нитки взагалі вузлом завязалихіба зубами роздереш.
Інга, вимовив уголос, ніби смакуючи імя. Чомусь не зникає відчуття, що він бачив її Вже. Колись. Певно. А може, то ніч. Уночіщо? І не таке приверзеться.
Так йдете? у вікні зявилася.
Іду.
Хатинка заскрипіла, мов сварлива старенька, однак впустила. Не побігла по лісу, кудкудакаючи, як ото в казках дім баби Яги. Звичайна хатина. Маленька. Сіни травою пахнуть. Чи сіном? А кімната одна. Стеля низька, ще трохиі його макітри торкнеться. Наче падає. Он і вікна при самій землі. Стіни білені. Піч ліворуч від дверей. Дух теплий іде. Це мала піч витопила? Чудасія. Крок ступив уперед, стара підлога заскрипіла. Голову підняв, а звідусільрушники, рушники, рушники. Біля протилежної стіни, в кутку, стіл стоїть. Ого! Зі справжнього дерева витесаний. Уміло. Добротний стіл, хоч і старий, видно. А госпо диня ловка. Скатертиною застелила. Білою. На скатертиніглиняна чашка, поряд хліба окраєць, яйце, цибулина зелена. Сніданок, значить. А де ж сама поділась?
Відчув рух, озирнувся. За грубкою, яка вмостилась посеред кімнати і умовно відділяла спальну зону, стояло залізне ліжко. Ти диви! Він такого і в музеях не бачив. З кованими бильцями, і не просто кованими, а квітки якісь, листя, ягідки. Панське, їй-богу. Величезне. Скільки ж воно місця займає? Ще й периною вкрите. З пуху. Подушкивзагалі що хмарини. Дівчина до його персони навіть не озирнулася, стояла спиною і вміло давала тому багатству лад, заправляючи постіль. Але Петрович і про неї забув, і про ліжко, і про долю свою нещасну, бо на стіни глянув і рота роззявив:
Твою дивізію
Розмальовані від підлоги до стелі вони вражали найвибагливішу уяву. Петрович цим якраз не дуже вирізнявся, тому, як донька казала, в осад випав, щелепи підбирати треба. Чого тільки на стінах не було! Квіти, птахи, метелики, силуети людей, моря окраєць, мушлі, дерева, хата під стріхою, а он Ейфелева вежа. Точно. Ота, що в Парижі. Один в один. Здуріти!
Юна господиня розпушила останню подушку, вмостила біля стіни, озирнулась й рукою в бік столу махнула:
Сніданок.
Чудасія вимовив, а у самого думки тарганами в голові рояться. Інго, чуєш, вночі то ти була, еге?
Ні. Близнючка, яка душею зветься. Я. Та ви їжте. Не бійтесь, труїти не стану.
Спантеличений, сів й одразу ж відчув, як запахло свіжим хлібом, а румяна скоринка взагалі підморгувала-припрошувала, мовляв, скуштуй, спробуй. А що як і справді спробувати? Не їв же другу добу, бо не до того було. Шлунок заскавчав. Ай, була не була. Що втрачати? Відкусив і зразу ж очі заплющив від задоволення. Ба! Домашній хлібець. Яйце з сіллю, сік цибулі, пару ковтків молока. Це тобі не з магазину. Молоко молоком пахне. Випив, обтер білі вуса долонею й здивувався, мовляв, де тут корова схована? За якою сосною? Дівчина сіла поруч на старенький стілець, відкинула пасмо волосся з обличчя, глянула:
Не бійтесь. Крука не дою, а молочко з Джерельного. Смачне, цілюще. Куштуйте сміливо. Та і свіженьке ось-ось підвезуть.
Кру-кру!
О, вже їдуть.
Хто?
Рятівники. Вас рятувати їдуть від химерниці.
Петрович утомився дивуватись. Хто вона? Як це відбувається? Незрозумілі слова, дивні вчинки, одяг, будинок, крук ручний Якщо чесно, то в нього взагалі відчуття, що все цене насправді Однак навіть тут, у цьому чудернацькому маренні, йому обовязково треба дізнатись про те, що мучить. І він спитав, ухопивши за руку, немов самітниця лісова втекти збиралась:
Ти скажи звідки про Руслану дізналася? З газет?
Господарка всміхнулась, правда гірко.
Хороша у вас дівчинка. Справді хороша. Легені у неї горять, випікає зсередини, повітря бракує.
Зблід. Як? Звідки? Дівчина далі вела:
Не допоможуть їй у клініках.
Чому?
Бо хвороба така. Відплатою зветься.
Що?
Дивиласьдушу нанизувала на вістря біди. Та бачив він колись ці очі. Бачив. І погляд судомний. Тільки де? Коли?
Чужий гріх її наздогнав.
Чий?
Батьків.
Долівка хитнулась під ногами. Твою дивізію
Мій?
Кивнула і посміхнулась. Інакше. Від усмішки цієї лячно стало. Холод у ногах, а вогонь у грудях.
Який?
Багато їх у тебе Позичати можна. Сам зрозумієш. Скоро.
Кру-кру!
Визирнула у вікно.
Збирайтесь. Час.
Чоловік і собі подивився. Встиг помітити недопалок свічки на облущеному підвіконні, а потім нічогісінько збагнути не міг.
З-за сосен спершу зявився чорний кінь, за нимвіз, а на возі баби у хустках, що квітки барвисті. Між квіток, по вуха в сіні, колихався його персональний водій Васильович і хвацько підкручував вуса, пускаючи бісики то одній молодиці, то другій. Жіноцтво цвіло й пахло, ледь пісень не співало весільних.
Нінко, гальмуй.
Пишногруда Нінка вчепилась у віжки:
Тпру-у-у, Шурхіт. Приїхали.
Васильович усміхався і, певно, вже й думати забув, куди їхав, за ким, нащо. Його ідилію порушила друга квіточка Галька:
Ось де Шептулиха жила, бачте? А теперечки дівка тут господарює. Тільки глядіть, дивна вона, чудна.
Васильович сопів, роздивляючись хатину, що гриба-поганку.
А тут жити можна?
Нінка шкірила рівні рядочки зубів:
Отож. Ні світла, ні газу. Девятнадцяте століття.
А звуть як химерницю вашу?
Яка ж вона наша? Дика дівка. Інгою кличуть. А прізвища, їй-богу, не знаю. Галько, а ти?
Еге. Та вона ж приблуда. Не з наших. Звідки? Це хіба у сільського голови спитати. Томка, здається, персональними даними цікавилась.
Кру-кру!!!
Жінки, мов за командою, позадирали голови, а Васильович сплюнув у свіжу калюжу:
Знову він. Крук цей.
Еге. Аж мороз шкірою.
Свят! Свят! Свят! Захисти і помилуй від нечисті.
Здоровенькі були, тітко Галю. І вам, Ніно, не хворіти.
Жінки з переляку ледве з воза не зіскочили.
І тобі день добрий.
Інго, теє Ми у справі. До тебе цієї ночі подорожній не прибився часом? Важний мужчина. Аж із Городового.
Дівчина всміхалась:
Еге. Але на возі он гарніший качається. Нащо вам мій?
Галька сопла під носа:
Отож Попереджали ми, що чудна дівка. Ось вам і маєш
Інга підійшла ближче, торкнулась густої гриви коня, і той вдоволено захрипів у крихітну долоньку. Васильович тим часом намагався з воза зіскочити, а дівча зиркнуло на нього з-під чорних брів й прошепотіло-виспівало:
Тобі кермо треба кинути. Стережись заліза.
Заблимав і голову в плечі увібрав з несподіванки.
А онуку перекажи, щоб з травичкою завязував. Бо ніхто не порятує. Ні гроші, ні звязки твої. Згине хлопець.
Васильович ще глибше у віз пірнув, за сіном й не видко бідолахи. Якби не баби, то хтозна, щоб та відьма йому заподіяла, та жіноцтво встряло вчасно:
Інго, ти кажи, де гостя поділа.
Еге.
Дівчина стенула плечима, і бабка у волоссі сонячні зайчики пустила ледь не на все подвіря. Чи ж бо галявину? Бо яке в лісі подвіря? Загорожі й тієї нема.
Снідає гість ваш. Заходьте.
Захитали головами:
Сама клич.
Еге. Чого ми по чужих хатах вештатися будемо?
Інга в долоні сплеснула, а з верховіття каменем упав птах, залопотів, вітер здійняв і на плече всівся.
Кру-кру
Та ну тебе, дівко, з твоїми фокусами.
Васильович від побаченого плямами вкрився й давай телефон шукати в кишені, якби ще руки не тремтіли.