Кру
Та вмовкни. Сконаю, тоді
Птах тріпонув крильми й стрибнув ще ближче.
Ждеш, еге? Ну, сиди. Жди, брат. Я оце теж жду, жду, а їй, Русьці моїй, не легшає чогось.
Заворушився, дістав з кишені гаманця, розкрив, провів пальцем там, де було сховане фото дочки. Його не розгледіти, хай, але дівча перед очима й без того стоїть. Світловолоса, худенька, очіводичка. Чисті. Йому все не до того було Де там у очі зазирати, коли справ по горло, гориш у кріслі, все комусь щось треба. А оце, коли останнього разу провідував, вже й виходив, то Руся подивилась услід. Жаліс ливо подивилась, зашкребло в грудях, навіть вернутися хотів, але не зміг. Злякався. Чисті оченята. Значить, водичка.
Гей
Птах ворухнувся.
Слухай, а давай махнемось, га? Я замість неї? Пі дійде?
Крук розправив крила, змахнув раз-вдруге й знову всівся.
Не терпиться? І я не втерпів, коли писульку отримав. Еге. Десь вона тут була Ось. Я ж усе до словечка запамятав, ти не думай. Еге Від Шептулихи Марусі, Джерельне, хутір Лісовий. Твоя хазяйка?
Вітер стих в одну мить, наче припнули його. ТишаПетровичу перехреститись закортіло, він навіть хрест золо тий на грудях намацав.
Твоя Що вона у листі написала? Га? Що воно значить?
«Свіжі могили ритимуть. І кластимуть у землю найближчих».
Птах каркнув і злетів. Цього разу полетів біля самої землі. Повільно. Певно, розумів, що рухатись швидше гість не зможе.
* * *
Вона чекала на нього й запалювала свічки. Сім. Їх кількість ніби мала якесь особливе значення. Ставила тремтливі вогники на вікна, стіл, припічок, полиці. Затим, роздивляючись гру тіней, чесала довге волосся. Воно відросло за ці роки й закривало сідниці чорними хвилями. Густе. Кра сиве. Лискуче. Нині пахло ромашкою, чередою і хвоєю.
Ось-ось прийде Іде співала-нашіптувала. Що ж це я забарилась?
Волосся заплела у косу, перевязала травою, рушила до деревяної скрині, відкрила важке віко і дістала полотняну сорочку, квітками вишиту. Швидким рухом стягнула джинси, кофтину, оголила засмагле тіло, аж протягам гаряче стало, миттю пірнула в сорочку, пояском червоним підперезалась і стала посеред кімнати, як намальована. Тихенько капці скинула й босоніж на долівку, завіси скрипнулиі ноги в росу.
Кру-кру Кру-кру Кру-кру
Тут уже? Тут. Веди.
Спершу гість наштовхнувся на колодязь, намацав на цямрині відро і зрадів, витягнув повнісіньке, опустив голову, жадібно ковтав воду, доки не напився досхочу. Смачна водиця. Це якщо колодязь у лісі є, то й люди мають бути. Озирнувся й вкляк:
Твою дивізію неслухняними пальцями нащось почав застібати сорочку, а в голові думкам тісно. Хто така? Одяг чудний, ще й крук на плечі вмостився он і не ворухнеться. Вогні горять. Свічки, видно. Відьма, чи що? Але ж Шептулиха старою мусила бути. Тьомич же розповідав, що баба. Підходити ближче чи ні? Мара лісова, прости Господи. Хоч би слово сказала, а то, моʼ,як їх? галюцинації почались. Твою дивізію Пропадати, так з музикоюі бовкнув перше, що спало на думку:
Мені б до Марії Семенівни. Шептулиха. Знаєш таку? Кажуть, хата її десь тут
Дівчина всміхнулась. Микола знав, що всміхається, хоча роздивитись, як слід, не міг. Аж мороз поза шкірою.
Рано тобі туди.
Воно ще й дурне якесь:
Куди?
До баби Марусі рано. Хоча ти був біля неї, тільки бідане сподобалися гостини.
Чоловік геть нічого не зрозумів.
Не бачив я нікого.
Чому?
Таки дурна. Нісенітницю городить і регоче.
Не зустрів я нікого, жодної душі живої.
Живоїтак. Мертві зачекались.
Петрович сіпонувся. Нечисте. Точно. А може, з секти якої? Чи він зовсім тю-тю. Ех. І нащо було золотий ланцюг з хрестиком на шию чіпляти? Либонь, цяцька й годі. Ще аби срібний, з монастиря, а то пропаде, як хлопчак. Згубить його чортиця.
Ти хто?
Дівчина сміялась. Уже не криючись. У Петровича від того сміху спиною холодок пішов, у роті пересохло, жижки трусяться. Стоїть. З місця ані руш. Але химерниця сама підійшла. Боса. Коса зіллям пахне, аж памороки забиває. Дивиться. Крук на плечі вовтузиться.
Убивця.
Петрович і не знав, що в нього серце так гупати може.
В груди мов бубон засунули: «Бум-бум, бум-бум!»
Хто?
Ти і я.
Дурдом на виїзді, їй-богу. Чого це він, питається, вислуховує маячню всяку, га? Хіба своїх мало? Он, і без цієї малої божевільнихполовина міста.
Вони вже своїх поховали, ти на черзі.
Еге, хрінові твої діла, дєточко. Точно схибнута.
Хто поховав? Кого?
Сам знаєш. Друзяки твої. У землю найближчих поклали. Правда?
Петровича що струмом пройняло, здалосямить, і сповзе прямісінько під ноги дияволиці. У найближчих друзів справді свіжі могили стоять рядочком, і в нього дві є. На черзі ще одна може бути
Це ти листа надіслала?
Я б цього не робила, якби не покійниця. Не змогла відмовити.
Хто покійниця?
Ніби розумний, а що дитина. Марія Семенівна Шептулиха. Дружина лісника.
Якого лісника?
А того, чия могила в лісі, бо лісдім для душі
Микола ледь не сплюнув спересердя, але стримався про всяк випадок
Плутаєш, дівко, щось Марія Семенівна Шептулиха з Тьомичем помічником моїм три дні тому розмовляла.
Дивачка знизала плечима, аж крук заворушився, навіть крила розправив, щоб втримати рівновагу. Дівча лагідно заговорило до птаха:
Ш-ш-ш Втомився? Відпочити хочеш? Хороший
Ти чуєш? Тьомич зустрічався з нею тут. Вона упросила, щоб мене привів.
Дівчина зітхнула:
Чиста душа Уберегти мене хоче. Ходімо.
Куди?
До хати.
Нащо?
Гріхи рахувати
Твою дивізію! Дістала. Ти, мала, або хильнула, або курнула. Проспись піди.
Дівчина, притримуючи птаха на плечі, слухняненько рушила до хати, вже на порозі спинилась і прошепотіла вкрадливо:
Дочці твоїй гірше. Їй там не допоможуть. Марно стараються.
Петрович кліпав, мов дитя. Що це? Як це? Звідки?
Твою
Лісова самітниця гірко зітхнула:
Плату завжди беруть чистими
Нестямився, як біля неї опинився, вчепився за плечі й трусить. Здоровезний мужик, і вдавити може, а зупинитися несила:
Що тобі від моєї дочки треба? Кажи!
Кру-кру! Кру-кру! Кру-кру!
Птах зірвався й кричав у нічному небі, немов кликав на допомогу. Дарма. Дівча дивилось прямісінько в очібез тіні страху, хоч би мяз який сіпнувся, зате його ноги опору втрачають, от-от упаде.
Сам винен. В усьому винен сам. Від людей сховаєш, а правда все одно знайде І забере найдорожче.
Чоловіку забракло кисню. Серце. Голку встромилоаж іскри креше. Дихати важко. Дівка бачить, а не спиняється, навпакишепоче біля самого вуха, і задуха сильнішає.
Знаєш, у чому рятунок? Та де тобі знати Скажу і не зрозумієш Вина має стати провиною.
Відьма прохрипів.
Якщо тобі до вподоби, то хай
Бісове поріддя
Годі. І без того накликав. Спати треба. До світанку три години лишилося, сказала й пішла до хати, лише босі пяти й окрайці червоних маків на сорочці майнули.
А він лишився. І що дивно, відпускати почало. Потроху, правда. Підвестися бракувало сил, тому сів, обпершись спиною об ґанок, очів нікуди, руками груди масажує. Просвітліло, кажись.
Твою дивізію
* * *
Микола Петрович Перебийніс, мер міста Городового, прокинувся від лоскоту. Дрібна комашка повзала по долоні туди-сюди, а десь поруч жебоніла у відрі вода. Шия затерпла, спину ломило. Чоловік повільно розплющив очі, й ранкове проміння одразу ж пронизало зіниці. Зіщулився, потягнув руку й повернув голову на звук. Біля стовбура височезної сосни стояло дівча. Смугастий светр, рвані джинси й червоні кросівки якогось дитячого розміру, а ще грива волосся, зібраного докупи яскравою бабкою зі стразів. Дівчина набирала у складені долоньки воду й вмивалась. Шкода, що він не міг бачити обличчя, адже незнайомка стояла спиною. Микола Петрович спробував підвестися, по тілу забігали зграї мурах. Судома. Та воно й не дивно. Виявляється, впливовий чиновник заснув прямісінько на порозі відьмацької хатини. Зморщився. Вилаявся подумки. Чи наснилось, чи справді було? Та й спробуй пригадати все, коли голова тріщить, наче по черепку хто тріснув.
Прокинулись?
Микола Петрович здригнувся. Незнайомка обернулась і дивилася темними очиськами, аж незатишно стало. На її засмаглому обличчі завмерли крапельки води, а он кілька зібрались докупи і наважились сповзти нижчекрасивим вигином шиї. Дівчина легким рухом витерла вологу. Лляний рушник майнув вишивкою, і чоловік мимоволі сіпнувся. Вишивка вчора була на відьмі. А це дівка та й годі. Он джинси драні. Модні.