Скільки звідсіля до Джерельного?
Перезирнулись. Васильович ошелешено пробурмотів:
Кілометрів зо два
Тьомичу, дорогу памятаєш?
Артем дивився на розмитий шлях, що нагадував нині повноводу річку в нікуди, і подумки лаявся. От куди? Чого? Утішало одневодна поверхня якось непомітно заспокоїлась, адже дощ з появою дивного птаха вщух.
Здається
Значить, пішли. Ти казав, що відьма усе знає? От ми в неї зараз і розпитаємо і про угоду, і про німців, і про
Кру-кру кру-кру кру-кру
Замовк. Слова часом важчі за каміння
* * *
Розмитою дорогою йшли двоє, вітер-розбишака шарпав змоклі поли дорогих костюмів, наче куштував на смак, а потім зривався й мчав у поле, що у безвість, терся прозорим черевом об землю, струшуючи дощ з кущів деревію й блідої ромашки. Простір скрізь, куди не глянь, здичавіла тиша пише літописи від обрію до обрію, лишень оці двоє зайві. Хоча ні один.
Петровичу, та не винен я! На повороті мав стояти колодязь, старий такий, закинутий, а його нема. Щез! виправдовувався Артем Семенович Корж і розгублено озирався. Худорляве тіло видовжувалось від тотального напруження й робилось схожим на циркуль. Бідолаха ладен був розкреслити оце занедбане поле вздовж і впоперек, тільки б орієнтир віднайти, а воно не дається. От куди йде? Дорогу дорогою не назвеш, зате їх тутечки стільки, як судин, усе біжать, біжать, розходяться, сходяться, переплітаються. О, ще одна. По ній крук туди-сюди ходить. Клята птаха! Пройде вперед, озирнеться, прилетить назад і знову вперед крокує. Знущається, чи що? Наче поводир.
Точно Нам за круком треба!
Птах жваво закивав, мовляв, авжеж, за мною, за мною.
Тьомичу, знущаєшся?
Не знаю а погляд уже біжить-котиться ґрунтовою дорогою, доки не наштовхується на ледь помітні обриси хат.
Петровичу, точно! Он же воно Джерельне! Нам туди! Бідолаха поспішає, збуджено махає у бік села, ніби боїться, що воно от-от зникне, розчиниться поміж небом і землею, ступає крок уперед.
Кру! Кру! Кру!
І довгоносий черевик (імпортний, виробник, до речі, світового рівня) зїжджає у підступне місиво суто вітчизняного бездоріжжя. Власник й оком не встиг змигнути, як беркицьнувся, у нозі щось хруснуло, він спершу зойкнув, потім матюкнувся, а за мить зрозумів, що підвестися на свої дві вже не годен.
Прокляття! Миколо, певно, перелом. Болить паскуда. Точно перелом.
Ну ти, Тьомичу, і вляпався, Петрович найперше схопився за кишеню, а там порожньо. От засада! Дорога штукенція відпочиває нині у придорожніх водах. Тьомич був сіпнувся за своїм, коли:
Кру-кру Кру-кру Кру-кру
Екран блимнув, квакнув і зразу ж вимкнувся.
Ну кіно Це відьма грається. Я тобі кажувона. Минулого разу машина заглохла. Я в ліс до хутора чимчикував, моʼ, з кілометр. Думав, не виберусь А цього разу, бач, тебе поганяти хоче.
Та цить ти Що робити будемо?
Болить, ворушити не можу. Зі мною, друзяко, кажись, далеко не зайдеш.
Ну-ну. Тягнути тебеще напартачимо. І машина Твою ж дивізію! Дійду до селапришлю когось Є ж там живі люди
Вибач, Петровичу, що так
Ну-ну. Жди. Он з пташкою погомони.
Але крук не лишивсяполетів за тим, хто у здичавілому полі шукав, де, хто, коли і для кого копав криниці Таки ж село чомусь Джерельним нарекли
* * *
Сусіде, це ти баньки зранку залити встиг, еге? цікавилась пишногруда жіночка в одноногого чоловяги. Той сидів на лавці біля двору й медитаційно пускав поперед себе кільця диму. Біля нього крутився рудий котище й терся спиною об єдину ногу господаря.
Заздриш, Ніночко? Не треба, я і тобі чарчину накапаю.
Накапає він. Ет, бідолашна Оксана. Оце увечері з роботи повернеться вбита, а тутсюрпрайз!
Твоє яке діло?
Отож. Роботиза що хапатися, не знаєш, а він крапає, крапальщик
Не лайся, Нінель.
Нінель
З іншого боку обійстя замиготіла квітчаста хустка, й худа, як жердина, її власниця вийшла на голоси:
Що, Нінко, мізки промиваєш? Наклюкався, Льошко, еге? І ото день у день.
Чоловяга навіть не ворухнувся, натомість пустив ще одне рівненьке кільце тютюнового диму:
Галочко, Галочко, ти ж ніби педагогічну освіту колись мала. Забулося, еге? Мила моя, а як інакше, га? Треба день у день, бо воно ж що?
Що?
Чоловік усміхнувся й складами промовив:
Цирку-ля-ці-я рідини в організмі. От.
Та бодай тебе заціпило, фізіолог хрінів.
Нєа. Навіть не сподівайтесь. Організм, дівчатка, складається з рідини. Знаєте, який відсоток рідини в організмі?
Пишногруда Нінка пирснула сміхом:
Твій, голубчику, стовідсотково з оковитої складається.
А худюча Галька й собі шпильку пустила:
Еге, ще й на ампутовану кінцівку приймаєш за інерцією. От і виходить, що сто з лишком відсотків.
Сусід насупився й сплюнув. Таки порушили душевну рівно вагу бісові баби. Ет! Відьомське племя.
Давайте, повзіть уже на городи, а то у зіллі й грядок не видно! Поставали. Руки в боки. Зуби скалять. Тьху! Ледарки!
Це хто ледарки, ница твоя душечко? Хто? Спинонька вже й не розгинається, буквою зю сплю, а воно всілося й керує!
Еге. Бідолашна Оксана. Після чергування теж на грядки побіжить, ще й тебе, харцизника, нагодує. Хоч би картоплину жінці підсмажив, чи що?
Чоловік скипів, схопив милицю й хутенько скочив на вцілілу ногу.
Тьху на вас!
Еге, ото тільки й вмієш і завмерли, спостерігаючи, як видовжується неголене сусідське обличчя. Треба ж Недопалок і той з роззявленого рота випав прямісінько на єдиний капець.
Льошо
Ти чого?
Чоловяга ковтнув слину й вражено прошепотів:
Все, дівчатка, завязую. Допився.
«Дівчатка», мов за командою, повернули голови, аби зрозуміти, куди це сусід дивиться і що такого бачить, і немов скамяніли.
Свят свят свят
Галю, то що таке?
Гаспид його знає
Зате сусід, збагнувши, що галюцинація набуває масовості, полегшено видихнув:
А нічо. Видно, не я один хильнув. Ондечки хлопцю веселіше, ніж мені.
Спантеличена трійця вражено спостерігала, як змоклим полем іде незнайомець, а довкола нього літає крук і кричить. Голосно, аж кров холоне від того крику.
Матінко мила, хто ж то такий?
Диви, диви, а птах ніби привязаний, і на метр далі не відлетить. Чудасія.
Оце поводир Свят. Свят. Свят.
Коли ж незнайомець наблизився, роззяви поприсідали з цікавості, забули й про манери, витріщились і не кліпнуть. Однак гість не зважав. Складалося враження, що він узагалі нічого не бачить. Очіщо скло.
Джерельне?
Трійця кивнула.
Мені б до Шептулихи Марії. Де її хата?
Жінки миттю на лиці змінились, зблідли, з вустані слова. Одноногий сусіда взагалі милицю поперед себе виставив, ніби дорогу до жіноцтва перегородив.
А пощо вона вам?
Треба.
Треба, то й хай. Хата її на хуторі,і кивнув праворуч вздовж такої ж розмитої вулички, Лісовому У лісі, значить. Еге. Але там пустки. Повмирали люде, хто виїхав. Жилих, моʼ, з пять осель набереться. А Шептулихина хата і того далі. В самому лісі. За кілометра півтора звідси.
Над головою незнайомця знову закричав птах. Жінки, не криючись, перехрестились.
В лісі?
Еге. Та воно по дорозі й по дорозі, а коли розходитись буде, то вліво, а затимправіше беріть.
Гість мовчки кивнув. Йому, вочевидь, було все одно. Хоч на край світу. Ще й птаха, мов підстрелена, кричить. То відлетить, то вернеться. Кличе, чи що? Зиркнув на крука, зітхнув, витягнув шкіряний гаманець, дістав кілька двохсоток і простягнув.
За полем, по той бік, чоловік. Йому допомога треба, бо з ногою може, й перелом Гроші ось. Організуйте.
Жінки дивились на купюри з недовірою, зате одноногий сусіда до рук взяв, перерахував і присвиснув.
Дві штуки?
Більше треба?
І тут жіноцтво отямилось:
Господь з вами! Льошко, ану віддай назад.
Віддай, кажу Галька ще й у бік штовхнула для певності.
Та що ми Хіба не люди? Заберіть
Нінка взагалі зітхнула, мовляв, а раптом криваві які тикаєш? Добери, хто й звідки? Проте чоловік забирати не став, більше не глянув на папірці, натомість спокійнісінько розвернувся й пішов за птахом. Троє кілька хвилин мовчки спостерігали, як примара зникає в кінці вулиці, а коли і крука несила було розгледіти в сутінковому небі, неначе прокинулись: