Ковдру з клаптиків.
Без ножа ріже. Чорти б вхопили цю роботу! Нізащо б не поїхав, хоч голову рубайте. Адже якщо ковдру просить значить, думає, бідненька, що назовсім тут лишається. Твою дивізію! Лільчину мамчину ковдру хоче
Тату
Що?
Привезеш?
Аякже. Що ще треба? Ну, ноутбук? Плазму? А що? Куплю найдорожчий генератор, на сосну тарілку супутникову приладнаємо й готово! Будемо кіно дивитися, еге? І передачі. Ще й Інтернет забезпечу. Де ви там зависаєте? І скайп під рукою. Лялякатимеш з подружками досхочу Ну?
Кивнула, а пальці тремтять. Плаче?
Русько
Я швидко. Правда. Завтра зранку буду як гвіздок. Чуєш?
Доць Я теє люблю тебе поцілував у маківку й вискочив, не озираючись. Твою дивізію!
Не кричи Їй від крику голова болітиме.
Ледь не вдавився. Відьма наче з повітря матеріалізувалась. Стоїть, усміхається собі. Мокра чогось.
Мені треба поїхати ненадовго по роботі.
Мовчить. Чого мовчить? Про що? Звик, що людей наскрізь бачить, таки ж керівник, а ця
Ти з Руською впораєшся? Василівна зі мною їде, а нікого підходящого знайти не виходить. Може, у лікарню навідаюсь побалакаю з головним
Будете Джерельним їхати, то в тій хаті, де люди чорним вкриті, спитаєш медика
Не зрозумів Чорним вкриті? Це як? Ти по-нормальному поясни.
Сам усе зрозумієш.
Сам то й сам. Теє телефон Русьчин розрядився. У тебе є, щоб подзвонити?
Усміхнулась. Ні, ну якого так усміхатись? Наче зашморг на шию накинула.
Не бійся. Треба буде, дам знати й пішла, лишивши ні в тих, ні в сім, бо хоч їдь, хоч лишайсяоднаково не врятуєшся. Зітхнув, насилу до машини дійшов, сів, ключ устромив, а даліхоч вдавися. Василівна, певно, з радістю б цю процедуру йому забезпечила, бо з-під насуплених брів зиркнула й мовчки губу закусила. Ото ще! Крутнув ключ, мотор ожив, а в голові думки роєм:
Чуєш, а чого вона мокра?
Озвалась, хоч і крізь зціплені зуби:
Бо по траві качалась.
Де?
Де-де? У лісі. Росу збирала рушником Цілителька.
* * *
Коли батько пішов, Руслана ще кілька хвилин хапалась за тишуа раптом? Таки ж Руся не хтось, а дочка, ще й хвора. Невже залишить її тут після вчорашнього? У грудях он досі шкребе, наче зсередини обдерли, у голові паморочиться, із заплющеними очима якось легше. Знадвору почулося гудіння двигунапоїхав. І наче брилою причавилитонна, як мінімум.
Тату
Ото візьме й помре без нього. На зло. Мамка пішла, і вона піде Як він її назвав, коли благав лікарів урятувати, ще там, в Ізраїлі? Кровиночка єдина Ну от не буде в нього кровиночки. Шморгнула носом розчулено, бо так жалко себе сталодо плачу. А що? Давно час, тільки мучить усіх. Клубок у горлі аж пече, схлипнула раз-вдруге. Нікому вона не треба, от нікому, помре й плакати не стануть, батько хібадля годиться. З розпуки губу закусила та лобом у стіну тільки гуп. Дістало! Лікування, процедури, препарати, клініки, доглядальниці, наглядальниці, батькоа користі? Нащо це все, коли тинуль, пусте місце? Оце зникнути бі легше стане. Дак ні, лоб сіпається, видно, ґулю доб рячу набила, болить губапрокусила, у роті присмак крові, ще й гикавка мучить. «Красавіца! Ну просто мєчта!»сказала б Свєтка Попова і жбурнула межи очі косметичку. Знехотя розплющила припухлі повіки, наче Свєтка й справді зараз стрілки малюватиме, зирка прямісінько на неї янгол дивитьсясправжнісінький, з крильцями.
З несподіванки очі заплющила. Спокійно. Це їй здається. Побічна дія ліків. Буває. Руся це вже проходилаз баришнями своїми. І не раз. От і зараз минеться, зникне, ніби й не було. Крізь тремтячі вії роззирнуласьне зник. Дивиться на неї. Правда, маленький, навіть малюсінькій, але ж є. Руся від шоку навіть гикати перестала. І чим довше дивилась на нього, тим страшніше ставало. Блакитні очіну один в один її. Волосся хмаркою, видно, так само не слухається. Навіть ямочки на крихітних щічкахначе у неї вкрав. Але як? Блін. Звідки на стіні столітньої хатини, про яку Руся ще вчора навіть не підозрювала, зявився янгол з її обличчям? Та ну! Дурня якась. Кому взагалі припекло розмальовувати побілені стіни? Собі не вірячи, торкнулась малюнка. Сторожко, наче її струмом довбонути могло. Коли нічого. Зирк на пучки пальцівсухо. Видно, висохла фарба. І давно. Діла. Хто міг знати, що Руська тут буде? Ну? І навіщо її янго лом робити раніше відведеного? Ще ж не вспіла ну тудий голову догори, а там Від самої підлоги по стінах, на стеліскрізь малюнки. На звичайній побілці. Гуашшю фарбовані. Очманіти. Як вікна у світ. Правда. Оце взяв хтось і прочинив їх в одному місціДИВИСЬ.
Он, Ейфелева вежа. Точно вона. Височезна. Руська її, щоправда, вживу не бачила, проте зараз може побитися об заклад, що вежа пахне шоколадом і кавою. І навіть закохані є. Два силуети. Її та його. Самі тіні, а долоні переплетені красиво-красиво, аж ревти хочеться. Чого? А просто так. Бо гарно. А квіти? Скільки тут квітів! І фламінго в кутку примостився. Наче покараний. Це ж де вони водяться, оті фламінго? В Африці, здається. Чорний континент, до речі, омивається Середземним морем. Русланчине море, з яким так і не довелося побачитись, а тут вонона стіні. Он дельфіни вигинають сірі спини до сонця. Шипить піна. Медуза колише гладінь, бо шторму боїться Господи, а Русьці, як дурній, того шторму кортить. Так щобух! Тонни води об берег. З розгону. А вонапіщинка на долоні у когось невидимого.
Подобається?
Руся здригнулась. На мить здалося, що її думки підгледіли, настільки несподівано хазяйка зявилася, мокра, правда, наче під зливу потрапила. Невже Русю так вимкнулодощу не почула?
Гарно.
Присіла на краєчок ліжка, ото, як була мокра, так і сіла. Капець! Ніна Василівна уже б постіль згребла, з матрацом укупі, а ця малюночки розглядає:
Хотіла в одному місці світ умістити, от і намалювала.
Як? Сама?
Ні. Серце допомогло.
Руся озирнулась й відгорнула краєчок подушки, де янгол ховався:
А оце?
Спохмурніла:
Уже побачила То дитя моє. Не народилось, а було.
У Руслани мимоволі округлились очі.
Як це?
Просто. Він був у нас.
У кого?
Відвернулась:
А ти не зважай. Я його давно намалювала. Не знала, що такий уже є
І до Русі з рушником потягнуласьна постіль капотить, холодне, а вона ним лице утирати збирається.
Ш-ш-ш. Зараз умиватися будемо. Це роса. Вона день Божий благословляє, от і ми з тобою благословимо. Еге? Ось так тихесенько Богородице Діво, радуйся Можеш очі заплющити, якщо страшно. Але не бійся.
Руслані й говорити не треба булосамі заплющились. Тканина холодна, оце обтертисяі зразу готова, довго й чекати не доведеться.
Благодатная Маріє, Господь з тобою
І ні батька, ні Ніни Василівнисама-самісінька.
Я тобі вам не подобаюсь, правда?
Завмерла, очіяк земля в дощ, аж глевкі і якісь бачені вже?
Іч, уважна яка. Нічого, то так треба. Уже минулось. Все минає, Руслано, і це теж. Благословенна ти між і полетіла молитва, полилася до образів, де вогник свічі тремтів і потріскував. Здавалося, десь угорі, високо-високо, доки є неба, хтось могутній вслухається в ту молитву, похитуючи соснові маятники з боку в бік породила Христа Спаса, Ізбавителя душ наших.
Руслана й незчулась, як рушник став гарячим. Шкіру пощипувало. Очі самі собою заплющились. Незбагненний, блаженний спокій розлився тілом, стало добре і затишно. А що? Годинник он цокаєжива, значить. Сосни шумлять. Під лівим боком вмостилося намальоване янголя. Ніде нічого не болить. Краса. А проблеми Та які це проблеми? Варто здмухнути з долоньки і полетять за вітром. Подумаєш, батько поїхав. Нехай собі їде. Хвороба? А що Руся може з нею вдіяти? Нічого. Правильно? Є і є. Самотність. Ото ще знайшла біду! Скільки людей на планеті мріють побути наодинці з думками, а в неї цього задоволенняскільки хочеш. Зрештою, яка це самотність, коли є Інга? Відьма? Кльово. Жити у відьмацькій хатині, коли довколаліс? «Мєчта», сказала б Свєтка Попова й від заздрості луснула.
Кру
Руслана крізь сон усміхнулась. Еге. Ще й тваринки домашні є. Тьху ти! Птахи.
* * *
Петрович дивився у вікно. Кого визирав? А біс його знає. Може, крука? Чорного птаха, який видовбе рештки совісті з його грудей. Може, тоді полегшає? Бо Перебийніс цілісінький вечір топить її, окаянну, а совість ні-ні, та й спливе. Ще й Максимович, прокурорська морда, сіллю на рану: