А далі й не треба.
Що це було? у Василівни очі круглішають, крізь скельця окулярівто й зовсім біда, один в один сова лупата.
Кру-кру-кру!
Прислухавсякрук. Значить, тутечки відьма, недалечко десь. І голос її. Та онде ж, виходить з-за куща горобини, мале, худюче, джинси якісь подерті, волосся куйовдиться, ще й вінок у руках. Ну звєзда купальської ночі, їй-богу. І Василівна тут як тут з діагнозом:
Петровичу, а воно хоч нормальне?
Не дурніша за вас. Моʼ, ще айкю перевірите?
Перевіряти не довелось. Дівчина минула передні сидіння, наче то порожнє місце було, хоч би кліпнула для годиться, до задніх дверцят притулилась, голову нахи лила убік, коси чорними зміями лице оповили, і пальцями по склу веде, аж рипить. У Петровича піт цівочкою за комірне вся дівка, ой не вся. Ондечки і дочку злякалаРуська бліда зробилася, аж біла. Йому б вийти, допомогти, але дикунка з-під чорних брів тільки зиркі як цвяхом до крісла прибила, ремінь безпеки намертво заклинило.
А вона й сама піде Правда? до Русі.
Аякже, моʼ, побіжить наввипередки.
Боїшся А ти не бійся і двері відчинила, вінок на голову кладе.
Руська кліпає розгублено й слів дібрати не може. Ні, ну капець якийсь. Значить, боїться Руська. Боїться А була не була Вдихнула, відчула, як млосно пахне травами, ноги тремтять, долоні липкими зробилися, але нічого, хай. Може, варто порахувати до трьох? Щоб було легше. Добре. Це ніби на старті. Раз, два, трину? Руся підводиться і стоїть Та точностоїть! Ліс обертається швидко-швидко, наче жива карусель, верхівки сосен по колу біжать, недовго, правда:
Доць, ти що Ти так батька не лякай Давай доп оможу.
У хаті пахло хлібом свіжоспеченим, а сама кімната швидше нагадувала музейяк його? старовинного побуту. Точно! Зі свічками на вікнах, іконами та вишитими рушниками. Русі ніяк не вдавалось оговтатися, тому здавалося, що вся кров, яка тільки є, у голові стугонить. З батьком, певно, коїлось те саме, бо, коли він завбачливо опускав дочку на стілець, жилка на скроні пульсувалаживе на живому.
Ну от, хазяйко. Привіз тобі дочечку. Берешся допомогти? розгублений і знічений, він говорив, швидше, для годиться або власного самозаспокоєння. Так що скажеш?
Мовчала, обпершись об припічок спиною, дивилася кудись повз, на ікони. Натомість Василівна затято бубоніла у праве вухо, отуди, де жилка смикається:
Петровичу, ви упевнені? Це ж не хутір. Який це хутір? Нетрі
Цить те. Самі бачили, що на ноги стала А з вамиколода колодою.
Василівна ступає крок назад і вже не бубонить, ні, кожнісіньке слово карбує:
От і ладненько. Тільки майте на увазі: я знімаю із себе будь-яку відповідальність будь-яку.
Дарма вона це сказала, ой дарма. Руся інстинктивно зіщулюється, коли батько, вкриваючись червоними плямами, обпльовує столичні окуляри слиною:
Мені твоя відповідальністьдо одного місця! жилка на скроні смикається часто-часто. Руся знає, що це значить, Василівнані.
Здуріли з горяваше діло. Дочка тут до чого?
В хаті робиться тісно. Руся прагне злитися зі стільцем в єдине ціле, коли батько хапає Василівну попід лікоть і незграбно, якось по-мужицьки, волочить до дверей:
Ану ходімте надвір. Там побалакаємо.
Жінка в грубезних окулярах не опирається і слухняно дріботить за ним. Її червоні кросівки одного з найвідоміших брендів світу здаються тут геть недоречними, як і батьків піджак з відірваним ґудзиком. Руся пригнічено опускає голову і намагається зосередитись на чомусь сторонньому, чує, як цокає годинник, «зойкають» вхідні двері, скриплять мостини, протяг сіпає край вишитого рушника, зрештою не витримує і припадає чолом до вікна. Воно стареньке і немічне, здається, за сотню літ майже увійшло в землю, поміж сосен бачить людські постаті.
Кру! Кру! Кру!
Руся розгублено крутить головою, вигинаючись на стільці, однак птаха угледіти не вдається, і здається, що то небо кричить. Чи люди? Аж луна лісом котиться.
Схаменіться, поки не пізно. Кого ви знайшли? Кого? Наркоманка малолітня. Вона за свої дії не відповідає, бо тю-тю. А ви їй тяжкохвору довіряєте?
Сама ти тяжкохвора! Руся тут залишиться!
Помирати? Перший нападі все.
Всьо, кажеш? А у ваших лікарнях не так? От не так?
Батько мне сигаретиодну за одною: дістає з пачки, затискає між пальців, ступає крок до Василівни, бо слова ще крутяться на язиці, але натомість стискаються пальців кулак. Василівну відкинуло вбік, тремтячими пальцями вона тулить мобільний до вуха і говорить, говорить, говорить, без зупинок та пауз, час від часу зиркаючи крізь окуляри на батька, химерницю й принишклу хату. У хаті справді тихо-тихо, наче перед грозою. Руся видихає і теж дістає мобільний, але не для дзвінказнаходить гру «змійка», натискає «почати» і випускає на екран крихітного червʼячка Десь далеко кує зозуля Знічевя вона рахує оті «ку-ку, ку-ку, ку-ку», чує, як скриплять вхідні двері, однак голови не підводитьсоромно.
Пішки я не піду.
Значить, ждіть
Кінчики вух спалахують, Руся опускає голову ще нижче. Змійка заковтує останнього павука, приречено смикається вправо-вліво і наштовхується на власний хвіст. Що ж, мабуть, невідворотністьце коли поїдаєш самого себе.
Я не збираюсь сидіти тут до ночі
І не сиди Хто тебе тримає? Можеш лягти, бо я, поки дівка не вижене, з місця не зрушу. Чекатиму хоч до нового Пришестя
Чекати не довелось. Згодом Руся десятки разів прокручувала в памяті кадри свого падіння, намагалась зрозуміти, вихопити перші секунди, хвилини і не могла. Ось тут була змійка, котра хапає свій хвіст, і майже одразудощана підлога муляє щоку.
Дочко! Господи Руся!
Руслано, подивись на мене. Розплющ очі. Чуєш? Дивись на мене!
Твою ж дивізію! Та куди ти штирхаєш, коза драна! У вену треба! Кончиш дитяубʼю!
Що ще кричавне тямив, бачив, як дочку, єдину дитину, вивертають судоми, як вона безпорадно корчиться на зачовганій підлозі, вихаркуюючи кровʼяні згустки, і заходився криком, а якщо і хотів убити, то, либонь, себе.
Це ти винувата! Відьомське кодло заманила старого козла? Обкрутила? Убʼю! підскочив, згріб шмаркачку малолітню, за горло вхопивдумаввсьо, кончить прямо тутечки, біля печі, а воно хоч би кліпнуло, сіпнулось, очиськами свердлить і руки на грудях склало хрестом Він уже бачив схожий жест колись Хтось так само схрещував руки на грудях голих. Точно! Ще й родима пляма квіткою між нимияк намальована. І наче блискавка в тімячко:
Не може бути То давно було
А гріхи строку давності не мають, усміхнулась, а як вистрелила. Їх спокутувати треба. Розплатитись.
Петровичу і подих перехопило, як стояв, так і гепнувся навколішки:
Пожалій! Чуєш? Вона ж не винувата. Дитя. Сімнадцять рочків всього
А їм скільки було? Ну? Скільки?
Головою об підлогулусь:
Спаси Всьо віддам! Чуєш? Всьо! Хочдушу бери. Хочеш? Забирай!
Відсахнулася, дивилася на розчавленого чоловіка біля своїх ніг, а з очей сльозицівочкою.
Не треба мені чорноти твоєї. Свою маю
У закривавленій тиші було чути, як страшно хриплять легені сімнадцятирічної дівчинки. Невинна душа рвалась із пастки тіла, однак не встигла. Химерниця таки підійшла, схилилася, поклала долоні на груди й забубоніла «своє». Невже молитву читає? Молитву. Василівна від баченого й чутогополотно полотном, дівча до себе притисла і труситься, а циганціа моʼ, й не циганціоднаковісінько.
Ш-ш-ш-ш. Ось так Все, хороша моя. Все, і з-під брів тільки зирк. Ви її на ліжко перенесіть Там луччє буде
Василівна рота відкрила, щоб уставити свої пʼять копійок, тільки не встигла. «Хазяйка» підвелась і, похитуючись, рушила до виходу, а вже на порозі спинилась.
Матері ноги берегти треба, а сину ж перекажіть, що другнасправді ворог. Хай стережеться.
Василівна і зрозуміти не встигла, як ротом повітря хапати почала. Бо звідки? Як оце мале із лісу дізналося про мамин перелом і Славкову підставу з вкраденим телефоном?
А
Не бійся. До тюрми не дійде.
* * *
Під сільським магазинчиком «Кошик» стояли чоловіки, смалили найдешевшу «Приму» й говорили про глобальне.
Так шо там у япошок чути?
Шо? Кажуть, щоб ти, Петьок, у штани не клав.