Куди? Федорченко шоковано витріщився.
До відьми.
Ти серйозно? Оце у ліс попреш дитину? А коли задихатись почне чи кровотеча, не дай Боже? Шептати будеш? Чи настоянку з мухоморів накрапаєш? Ні. Ти, звичайно, батько. Нема питань. Але, браток, подумай. Мутиво якесь.
На цих словах відчинились двері й до кімнати просунувся Васильович зі свіжим горем на плечах, бо Петрович зопалу розтривожив. Спершу дружина номер один (Васильович її жартома називав «моя стара») обрадувала діагнозомонкологія. Ваньок навіть свою «нову» закинув, лікував Лідку як міг. Ні грошей, ні звязків не пошкодував, усіх догори дриґом поставив, мотався по закордонах, діагноз вивчиврайонним лікарям і не снилось, а нічого не допомогло. Зачахла Лідок. Царство Небесне. Тиха була жіночка, як Божий день. І померла тихо. З наркозу після видалення нирки так і не вийшла. Певно, серце. Радченко себе винив довго, запив по-чорному. Мовляв, загуляв і дружину не вберіг. А вона жяк-не-якматір єдиного сина. Потім взагалікіно. «Нова» Лідочка (друзяки гиготіли, що він їх за імям вибирав) заявила, так, значить, і так, якісь дивні симптомчики. Ваньок і дня не чекав, зразу ж по клініках, а тамяк обухом по голові. Діагнозодин в один, і навіть пухлина на тій самій лівій нирці, й прогресує, як скажена. Радко, бідолаха, з котушок злетів: витратив стільки, що страшно уявити. Правда, «нова» Лідочка з наркозу вийшла, ніби й нічого, а на третій день уві сні серце спинилось. І от. Їхній гультяйдвічі вдівець. Відволікти б якось, а тут у Петровича з Руською схожа історія.
Прокурор Федорченко зітхнув:
Ваньок, може, хоч ти йому клепки на місце вставиш? Га? Уяви, Петрович Руську до відьми везти зібрався. В ліс.
Але Радко мовчав. Хлюпнув собі віскі у порожній келих, випив, а потім як гепне кулаком об стілаж брязкальця на люстрі задзвеніли.
І хай везе!
Ти що? Хлопці, ви подуріли? До кого везти? Один кажедівка, а Сьомич бабу стару бачив. Ну, до якої повезете?
Сьомичу і привидітись могло. Дрімонув собі на пеньочку. Місцеві про бабу говорили? Говорили. От баба і наснилась.
Еге, і уві сні чисту правду розказала? Ще скажи, що то покійниця була.
Гришо, ти прокурор, то й думай, а мені байдуже. І якщо Петрович каже, що дівка, Значить, дівка. Каже, що знаюча, так воно і є. Він мужик тямущий. Собі гірше не зробить і дитяті теж. Хай везе. Чуєш, Петровичу? Якби у мене такий шанс був, то і я б повіз. Та хоч до чорта лисого, аби допомогло. Це твої, Гришо, загинули під колесамиі всьо. Зразу. А мої
Видно, і до прокурора черга дійшлазгадувати. Гіркота до горла підступилані вдихнути, ні видихнути, зіскочив й з усіх ніг у вбиральню, ледве дверей не виніснутрощі вивертав над унітазом, що підліток на дискотеці, після голову під холодну воду, та марно Память з впертістю маніяка вихоплює картинку з минулого й підсовує, ніби він оце щойно бачить. Зімята вщент машина. Найбільше постраждав правий бік. Місце, де мав бути пасажир, у прямому розумінні відсутнє. Його нема. Зате з-під сплющеної купи металу на сірий асфальт капотить кров й тоненькою цівочкою наближається до його черевиків.
Максимовичу, відійдіть!
Чиїсь руки торкаються плеча, але Максимовичстовп, стоїть і жде, аби червона рідина потекла у зворотному напрямку. Та вона не потекла. Не мають прокурори впливу на закони фізики. Свою матір ховав у закритій трунівідкривати не можна було. На кладовищі накрапала мрячка, а йому з якогось дива увижалось, що то мама звідти сварить неслухняного хлопчика. У день аварії він мав відвезти її на могилу до батька. Обіцяв. Але справи висмикнули. З прокурорами трапляється, згоден. Але якого біса він не передзвонив? Хвилинна справа ж. Все так просто. Натиснув кнопку: «Привіт, не жди». А подумки додати «обіймаю».
Максимович відсахнувся від дзеркала, підставив руки під холодний струмінь і застиг, доки пальці почало щипати.
Маячня
Такого не буває. Він готовий чим завгодно заклястися. Снаряди ж в одне місце не влучають і блискавка не бє. Тоді що то було? Він памятає сонячний день, центр міста, натовп людей, а у щілині між чужими черевикамижіночі пальці й метелики на нігтях. Кремню повідомили одразу, від прокуратури кілька кроків, добіг за лічені хвилини. Вона була ще тепла. Люська. Його мала дурненька Люська перебігала пішохідний перехід на червоне світло. Куди вона спішила? Купити модняві джинси? Помаду? Сумочку? Що? Вибігла прямісінько під колеса, таксист не встиг загальмувати, разі всьо. Чоловіка сіпонуло, він швидко закрутив воду й підніс руки до щік. Холодні. У сестри були теплі. Треба ж, метелики на нігтяхуцілілі, а її не врятували.
Коли Кремінь повернувся, Петрович цмулив віскі, а Васильович смоктав пяту сигарету поспіль. Прокурор сів між ними, відкоркував нову пляшку й, перехиливши, випив ледь не половину.
Гришко, стоп! Ти чого? Годі!
Ледве з рук видрали, а бідолаха долоні обтер (на чоловічій сорочці миттю розцвіли дві плями, наче дикий звір лапи поклав), подивився тоскно й видав:
Ех, Ванька, Ванька, ти хоч знав, що помирають. Попрощатися зміг.
Трійця вмовкла. Пусті пляшки. Похилені голови. Тиша стрибає крізь кільця диму, гойдається під стелею, але нікому з небожителів до неї жодного діла. Так і сиділи. Мовчки. Аж до ранку. Виявляється, є їх трохи. Гріхів. Нажили. Але хто без гріха? Отож, ніхто. Хіба що діти.
* * *
Руслана ворушила віями, мружачись під прямим сонячним промінням. Подорож у нікуди. Дівчина визначилась із назвою цієї авантюри майже одразу, як почула, що батько хоче відвести її до «знаючої» людини. «Тільки ти не лякайся, дочко, там трохи дико». Руся зрозуміла все. Не дурна. Батько стояв перед нею розгублений і погляд бігав туди-сюди кімнатою, як миша, котру ось-ось піймає кіт. Кітто її хвороба. Батько боїться хвороби, а значить, і саму Русю боїться. Бач, як виходить. Мабуть, правильноздихатись того, чого боїшся, відвезти подаліі все. Але зараз Русі все одно, більше того, вона навіть радіє цій подорожі. Правда. Немов маленька, кладе долоню на обличчя, морщиться, відчуваючи, як тепле сонячне проміння лоскоче шкіру. Як же вона скучила за справжнім сонцем!
Микола Петровичу, треба зачинити вікнопротяг.
Руслана здригнулась. Знов за неї вирішили. Алекс хоча б для годиться цікавилась, а ця Он, уже озирається, перевіряє, чи Руську протяг, бува, не висмоктав. А що? Разі нема. Вже у небі.
Петровичу, я переживаю. Ну, ці її вибрики. Зупинимось, то хай милуєтьсяскільки влізе, а в дорозі треба зачинить вікно.
Батько зітхає, але погоджується:
Руслано, потерпи. Скоро приїдемо, а там і ліс, і повітря. Сама побачиш.
Змовчала. Як завжди. Очимав поле, думкамив нікуди. І нема їй діла: куди везуть, чого везуть. Сонця тільки хочеться, щоб багато-багато сонця.
По лісу воно качалося, мов клубок, чіплялося за колючки соснових верхівок, обривало клапоть світла і знову коти лось вперед. Інга стояла по коліна в траві й зосереджено вибирала дрібні квітки. Коли бачила потрібну, зривала, підносила до губ, шепотіла щось своє і лише потім вплітала у віночок. Скоро. Скоро будуть.
Кру! Кру! Кру!
Підвела голову:
Тут уже? Добре.
З боку ґрунтової дороги справді чувся віддалений гул двигуна. Автомобіль їхав тихенько, ледве на пузі не повз. Петрович аж потом вкрився від зосередженості: от як тут проїхати, щоб Руслану не розтрясло? Нескінченна якась дорога, ще й «очкаста» під руку сопе. Щойно в ліс заїхали, так і давай крутитися в усі боки, очима блимає. Боїться, чи що? Оце візьме і заявить, що не підписувалась під таким. Може. Запросто. Він цих лікарів «соврємєнних» наскрізь бачить: тут клятву Гіппократа дали, а тут розвернулись і забули, в яке місце її засунули. Тільки ж він наче платить, не дарма ж. Видно, таки пожежа страху наробила, вона-вона, тут і думати довго не треба, у Петровича теж око смикається. Треба ж було в Джерельне заїхати і зразу на біду напоротись. Прогорілий дах якраз у них на очах валитися почав. Баби верещать, мужики матюкаються. І хазяїна не знайдуть ніде. От що воно таке, ну? Наче знак який, наче не перед добром. На цій думці авто та як підскочить, як трусоне:
Твою дивізію! заглушив мотор і сплюнув. Видно, приїхали.
Озирнувся до Русінімує дочка, кардіограму соснових верхівок роздивляючись, перелякалась, гляди Та що він себе заспокоює? Звісно, перелякалась, таке побачити. Ет! Наробив ділов, але уже назад не вернеш. Прочинив дверцята і як у паралельний портал втрапив: сосни шумлять, пташки день Божий благословляють, сонце крізь крони пробивається і голос жіночий: