Кажуть, коли людина втрачає розум, вона не усвідомлює своєї хвороби Неправда. Руська одразу відчула щось не так, але їй було настільки погано, ніби нутрощі вивертало назовні, удруге вона відмахнулась від уявної картинки, бо та була надто швидкоплинна і нетривка. Ну привиділося й поготів, трапляється, он, побічна дія ліківщо тут дивного? Утретє коли це сталося втретє, Руся збагнулавсьо, абзац і уперше заплющила очі, аби сховатисяза кілька хвилин стався напад.
Ранок вона зустріла в реанімаційному відділенні районної лікарні. Жовті стіни, крапельниця і вікнопортал у реальний світ з «нормальними» людьми. Дівчина оговтувалась повільно і неохоче, ніби прагнула затриматись по той бік свідомості. Власне, так воно і було, адже до тями прийшла абсолютно інша Руслана Петрівна Перебийніссхиблена, тю-тю. «Чок-ну-та», сказала б Свєтка Попова й закліпала б нарощеними віямиодин в один гімнастика для очей. Шкода, що Русьці ота гімнастика не допомагала, як не старайся. У кріслі, де ще мить тому сиділа Ніна Василівна, Руська, приміром, могла вгледіти рудоволосу незнайомку, котра граційно закидала ногу на ногу, абсолютно не турбуючись, що термінатор у спідниці ось-ось мав повернутись із вбиральні. Після опівночі не спалося через плач дитини«неіснуючої», ніхто її не чує і не бачить, одна Руся мучиться і ота друга Виснажена жінка заколисує «конвертик» із немовлям, розхитуючи широкими стегнами, вигулькне то в одному, то в іншому кутку. Але Руся просила лишити світло увімкненим не через них, ні. Була ще третя, смаглява циганка з темними, що морок, очима. Її Руся боялась найбільше, бо коли чорнява красуня дивилась упритул, здавалося, це і є смерть.
На цій думці уявний весільний флер (Русю ж мають вбрати як наречену) підняли і гидотним голосом поцікавились:
Ти тут не задихнешся?
Руслана не стрималась і пирснула сміхомне Ніна Василівна, а екстрасенс. Блін, і нащо взагалі Руся додому повернулась? Думала, що тут краще буде. Рідні стіни. А кому вона тут потрібна, окрім стін?
* * *
Під воротами котеджу вовтузилась Надія Петрівна. Стара переступала з однієї хворої ноги на другу й ніяк не могла наважитись, хоча за своє довге життя от чого-чого, а сміливості не позичала.
Понабудовують, окаянні. Бач, і людського ока не бояться. А воно потім діткам розплачуватися. Ну і ну.
Охоронець Василь вийшов покурити на двір, чує «бу-бу-бу», вуха протер, прислухався, та ні, бубонить хтось. Визирнувбабця стоїть, мружиться.
Тобі чого?
Мені до Русланки.
Кого?
Тьху ти Русланку побачити хочу. Дочку хазяїна.
А Чого?
Стара стримувала себе як могла, правдоньку на язиці припинаючи, бо цей сич, чого доброго, може і не пустити.
Хворіє дитина. Провідати хочу, синку. Яблучок передати.
Кліпнув рудими віями і як зарегоче:
Яблучок Ти, бабо, з них сушки зроби. І пий узвар. А малій фруктів навезлиіндєйці б від заздрості луснули.
Та я побачити її хочу.
Ще чого. Це тобі не мавзолей. Хазяїн без того дикий. А ще як баби всякі почнуть туди-сюди сновигати, взагалі кирдик буде. По-хорошому кажу, чеши звідси, доки ціла.
Стара глянула на яблука в лозовому кошику, перевела очі на височезні ворота з гостряками, зітхнула, головою хитнувши:
Так і пропаде дитятко, прости мене Господи. Слухай, ти хоч передай їй, що баба Надя приходила. Га? Не забудеш? Так і скажеш, баба Надя.
Чоловяга шкірив вставні зуби:
Еге.
Гостя сплюнула собі під ноги, розвернулась і пошкутильгала у самісінький кінець вулиці. Ще й лаяла себе всю дорогу, що ціпок не взяла. Іч, молодицею схотіла бути. Стара вже, як світ, а дурна. Знала ж, що цим скінчиться, а все одно поперлась і яблук прихопила з саду домашнього. Тягне їх тепер, руки обриваються. А що той гусак казав? Сушки насушити й узвари пити?
Та щоб вам одну сушку і їсти, гаспиди проклятущі!і як жбурне кошика.
Яблука покотились по рівнесенькому, новісінькому асфальті, що намисто розірване. Схлипнула стара, кошика підняла й ледве-ледве почвалала туди, де остання «людська» хата залишилась. Мабуть, і тієї б уже давно не було, якби не в самому кінці, глушина-глушиною, далісамі зарості. До того ж нема куди бабі Наді звідси їхати, а головненема для кого земельку продавати. Еге. Землицю, де увесь вік віджила, як усі люди, а тепер, на схилі літ, багачкою зробилась несусвітньою. Хай би воно їм запалося. Іч, повибудовували. Як його? Котеджі. Засранці! Нема серед них людей. Покійна Лілечка хіба з донечкою Русланкою. Ті завжди віталися. Не гидували старою. Зупиняться, погомонять, у гості на чай запросять. Вона й ходила, стара тетеря, бо сама ж як палець А щохіба не можна сходити? Можна. От і ходила, доки було до кого Бо як не стало Лілечки сонечка ясного все й обірвалось. Дівчинка сиротиною лишилась. Саме-самісіньке. Ох, і тужила за мамою Руся. То лише їм не видко було, а баба Надя бачила. Все бачила. Бо й через паркан двометровий біду розгледиш, коли біда. Спинилась стара. Озирнулась востаннє. Двоповерховий будинок підсвічувався й здавався ще вищим, аніж був насправді. Іч, до неба тягнеться. Перехрестилась. Зітхнула.
Убережи Господи бідолашне дитятко твоє.
* * *
Ти що, здурів? Забрав Русю з лікарні, бо якась відьма нісенітниць наплела? Їй допомога потрібна. Чуєш? Кваліфікована. А не заговори відьмацькі.
Троє чоловіків сиділи на кухні у мера й похмуро цмулили віскі, яке цього вечора було що водиця. Скільки в себе не вливай, однаково не втечеш від біди, з усіх кутків дивиться.
Вашу дивізію! А то я не знаю? Може ти, Ваньок, підкажеш, що робити? Га? Знаєш, то кажи. Що?!
«Ваньок», або ж Радченко Іван Васильович, торгівельний бог Городового, тільки глибше у шкіряний диван пірнув. Оце засада. І хто його за язика тягнув. Ну? Хіба ж не видно, що у Петровича і без його пяти копійок дах зносить? Он Гришко мовчить і правильно робить. Сказанопрокурор. Навчився паузу тримати, а коли вже рота відкриє, дак точно у справі. О, зараз заспокоїть шефа. Точно.
Ну шо ти, Колю, мелеш? Хай мала візьме й почує. Еге? у прокурора навіть брова угору полізла для більшої переконливості.Луччє скажи, звідкіля дівка взнала про біду. З газет?
Петрович сидів, а як почув, з дивана підскочив, руки трусяться, червоний, плямами вкрився:
Які газети, Гришо! Які в біса газети!!! Вона ТАКЕ говорила, що у мене ноги відбирає. І про вас сказала. Еге. Мовляв, інші вже заплатили і свої могили мають.
Да цить ти! Розходився. Світ, батечку, тісний. Ой тісний. Ти й подумати не устигнеш, а за тебе вже розпишуться. Спостережлива дєвочка, видно. Ушла. Закономірність одстежила й на понт узяла.
Ну-ну Петрович нервово трусив цигаркою. Сказала, що Русьці в клініці не допоможуть, не допомогли. Бабла прорву спустив, а користінуль. Ще й про штучну вентиляцію легень лопотіти почали. Це шоб я свою Руську до апарату підключив, еге? І ждав. Чого ждав?
Кільця диму нечутно поповзли кухнею. Чути було, як думки у поважних головах одна об одну труться, а все дарма. Не сходяться кінцій усе. Першим здався Ваньок. Власник кількох торгівельних центрів (сарафанне ж радіо повідомляло, що у Радка були і клуби, і гральні автомати, ще й базар) скрушно зітхнув, почухав кучеряву голову й видав:
Чуєш, якщо справа в грошах, дак я дам. Не все спустив на лікування.
Петрович мовчки зиркнув з-під насуплених брів. Добре, підкине Радко грошенят, воно й зрозуміло: хто ще його ловелаську дупу в цьому місті прикриватиме, як не свої? А далі що?
Чуєш, Ваньок А ти на своїх скільки вбухав? Рахував? Клініки закордонні. Методи прогресивні. Допомогло воно? Га? Обидві лежатьне піднімеш.
Дарма він це бовкнув, Радка пересмикнуло й зразу ж до дверей хитнулотільки грюкнуло за ним. До кімнати увірвався легкий нічний протяг і миттєво вгруз у тютюновій завісі.
Петрович відчував, що перебраві не лише з Радченком. Андрійовича, приміром, ледь зі світу не зжив після приїзду німців. Угоду про співпрацю, бачте, зірвав. Ну-ну. Сам же винуватий. Кругом. А тут ще й нічка, твою дивізію. Руська ледь не задихнулася. Хіба тут нормальним будеш?
Дарма ти так Він допомогти хотів.
Наче лезо встромилий крутять ним, вертять, душу намотують.
Хіба я дитяті своєму допомогти відмовляюсь? Скажияк? Ану? Я послухаю. Медицина ваша, Гришо, дірка від бублика! Дуля. Коли за бугром не допомогли, то у нас стовідсотково загублять. Ет! Треба везти Руську в Джерельне.