Так, місіс Квейл. Вона мені зателефонувала, я тобі розказувала
Копи захочуть поставити їй кілька запитань. А може, вже ставлять. Вони або судмедексперт. Не знаю, який у них тут в окрузі Вестчестер порядок.
Бо він знаменитий? Бо думають, що хтось його міг убити?
Бо така процедура. І так, думаю, тому, що він знаменитий. Головне, щоб, коли вони зявляться, нас тут не було.
Мамині плечі понурилися.
Нічого, Джеймі? Його не видно?
Я похитав головою.
Зітхнувши, мама глянула на Ліз.
Може, в гаражі подивимось?
Ліз знизала плечима, мовляв, «це твоє свято».
Джеймі? Ти як думаєш?
Я не уявляв, навіщо містерові Томасу ошиватися в гаражі, але подумав, що теоретично таке могло б бути. Може, в нього була улюблена машина.
Мабуть, можна. Все одно ми вже тут.
Ми рушили в бік гаража, але раптом я зупинився. Біля осушеного басейну містера Томаса тяглася всипана гравієм доріжка. Уздовж неї росли дерева, але о цій порі року листя майже осипалося, тому мені було видно маленьку зелену споруду. Я показав на неї пальцем.
А що там?
Мама знову ляснула себе по лобі. Я почав переживати, щоб вона не завдала собі якоїсь пухлини мозку.
Господи, «La Petit Maison dans le Bois»! Як я могла про нього забути?
А що воно таке?
Його кабінет! Там він пише! Якщо він десь і є, то напевно там! Бігом!
Схопивши за руку, вона потягла мене довкола мілкого краю басейну, та коли ми добігли до початку гравійної доріжки, я вперся ногами і зупинився. Але мама продовжувала рух, і якби Ліз не вхопила мене за плече, я, мабуть, зарив би носом.
Мам? Мам!
Вона розвернулася. На обличчі виразно проступала нетерплячка. Хоча це не зовсім правильне слово. На обличчі читалося, що мама вже на півдорозі до божевілля.
Бігом! Кажу тобі, якщо він десь і є, то це там!
Ті, тобі треба заспокоїтися, сказала Ліз. Ми перевіримо його письменницьку хатину, а потім треба їхати. Я так вважаю.
Мам!
Але мати не звертала на мене уваги. У неї потекли сльози, хоча вона практично ніколи не плакала. Не плакала навіть тоді, коли дізналася, скільки з неї хоче податкова. Того дня вона просто загупала кулаками об стіл і обізвала їх кровожерними недоносками. А тепер ось розплакалася.
Якщо хочеш, то їдь. А ми залишимося тут, доки Джеймі не буде певен, що це кінець. Для тебе це, може, розважальна поїздка, потураєш божевільній
Це несправедливо!
але на кону зараз моє життя
Я знаю
і життя Джеймі, і
МАМ!
Коли ти дитина, то один з найбільших (а може, й найбільший) мінусів полягає в тому, що дорослі, коли заводяться через якусь свою дурню, зовсім тебе не слухають.
МАМО! ЛІЗ! ПОСЛУХАЙТЕ! ЗАМОВКНІТЬ!
Вони замовкли. Подивилися на мене. Так ми й стояли: дві жінки й хлопчик у кофтині з каптуром і написом «Нью-Йорк Метс» біля осушеного басейну одного хмарного листопадового дня.
Я показав на садову доріжку з гравію, яка вела до будиночка в лісі, де містер Томас писав свої книжки про Роаноук.
Він он там, сказав я.
12
Він покрокував до нас, що мене зовсім не здивувало. Більшість із них (не всі, але більшість) якийсь час тягнуться до живих, як метелики на світло. Казати таке жахливо, але іншого порівняння я придумати не можу. Я б зрозумів, що він мертвий, навіть якби не знав цього, через одяг. У такий прохолодний день на ньому була проста біла футболка, мішкуваті шорти й ті сандалії з перетинками, які мама називала сандаліями Ісуса. Крім того, було ще дещо, дещо химерне: жовтий пасок із пришпиленою до нього блакитною стрічкою.
Ліз щось казала моїй матері про те, що там нікого нема, я просто вигадую, але я на це не зважав. Я вивільнив свою руку з маминої й пішов назустріч містерові Томасу. Він зупинився.
Здрастуйте, містере Томас, привітався я. Мене звати Джеймі Конклін. Я Тіїн син. Ми з вами не знайомі.
Ой, та ну, сказала Ліз у мене за спиною.
Тихо, попросила мама. Але дрібка скептицизму Ліз, мабуть, просочилася і в неї, бо вона спитала, чи певен я, що містер Томас справді там.
Це я теж проігнорував. Мені було цікаво, що то за пасок на ньому. Був на ньому, коли він помер.
Я сидів за столом, сказав він. Коли я пишу, то завжди підперізуюся цим паском. Це мій талісман на удачу.
А блакитна стрічка навіщо?
Районний конкурс з орфографії, на якому я переміг у шостому класі. Знав, як пишуться слова, краще за дітей з двадцяти інших шкіл. На рівні штату я програв, але за регіональний мені дали цю стрічечку. Мама зробила пасок і прикріпила стрічку до нього.
На мою думку, носити таке було дивацькою примхою, бо ж містер Томас у шостому класі вчився, напевно, мільярд років тому, але він це розказував, аніскілечки не соромлячись і не ніяковіючи. Деякі мерці мають почуття любові памятаєте, я розповідав, як місіс Беркетт поцілувала містера Беркетта в щоку? і ненависть можуть відчувати (про це я ще дізнаюся, на все свій час), але більшість інших почуттів неначе вивітрюються з них після смерті. Навіть їхня любов ніколи не здавалася мені достатньо міцною. Мені б не хотілося вам це казати, але ненависть зберігає силу й триває довше. Я думаю, люди бачать привидів (а це не те саме, що мерці) тому, що привиди сповнені ненависті. Люди бояться привидів тому, що вони справді страшні.
Я повернувся до мами й Ліз.
Мамо, ти знала, що містер Томас, коли пише, підперізується широким паском?
Її очі округлилися.
Він про це згадував в інтервю журналу «Салон» пять-шість років тому. На ньому зараз цей пояс?
Ага. До нього прикріплена блакитна стрічка. Це з
Конкурсу на знання орфографії, в якому він переміг! У тому інтервю він ще з неї сміявся і назвав «моєю безглуздою кривляниною».
Може, й так, погодився містер Томас. Але більшість письменників займаються безглуздою кривляниною і піддаються забобонам. Ми в цьому як бейсболісти, Джиммі. А хто буде сперечатися з девятьма поспіль бестселерами «Нью-Йорк Таймс»?
Я Джеймі, виправив я.
Ліз промовила:
Ті, це ти чемпіону розповіла про те інтервю. Точно ти. Або він сам прочитав. Він у тебе збіса добре читає. Він знав, от і все, тому
Тихо, люто шикнула на неї мама. І Ліз підняла руки вгору, немов казала: здаюся.
Мама ступила крок і стала збоку від мене, вдивляючись у доріжку, всипану гравієм, на якій нікого не було (принаймні такий вигляд це мало для неї). А містер Томас стояв буквально перед нею, запхавши руки в кишені шортів. Вони були широкі, тому я сподівався, що він не відтягуватиме кишені донизу, бо мені здалося, що трусів на ньому немає.
Скажи йому те, що я сказала тобі йому сказати!
Мама хотіла, щоб я сказав от що: він має нам допомогти, інакше тонка фінансова крига, по якій ми ходимо вже рік чи більше, провалиться під нами, і ми втопимося в океані боргів. А ще що агенція вже втрачає клієнтів, бо деякі письменники дізналися про наші проблеми і що ми можемо вимушено закритися. Щури, які біжать з корабля, от як вона їх назвала одного вечора, коли Ліз не було, а келих вина був уже четвертий.
Але всією цією бла-балаканиною я не парився. Мерці мусять відповідати на твої запитання принаймні доки не зникнуть, і мусять казати правду. Тому я просто перейшов до головного.
Мама хоче знати, про що «Секрет Роаноука». Їй треба знати весь сюжет. Вам відомий весь сюжет повністю, містере Томас?
Звичайно. Він запхав руки ще глибше в кишені шортів, і мені стало видно тонку смужку волосся, що збігала вниз його животом від пупа. Я не хотів цього бачити, але побачив. Перш ніж написати хоч щось, я завжди знаю все.
І все тримаєте в голові?
Доводиться. Інакше хтось може поцупити. Викласти в інтернет. Заспойлити сюрприз.
Якби він був живий, це прозвучало б як параноя. А мертвий він просто констатував факт, або те, що фактом вважав. І слухайте, мені здалося, що певною мірою він має рацію. Компютерні тролі постійно розтріпували якісь таємниці в інтернеті, від нудної фігні типу секретів політиків до речей по-справжньому важливих. Як, наприклад, сюжет фінальної серії нового сезону «Межі».
Ліз відійшла від нас із мамою, сіла на лавку біля басейну, поклала ногу на ногу й закурила. Вона явно вирішила дозволити психам вільно командувати психушкою. І мене це влаштовувало. У Ліз були свої переваги, але того ранку вона заважала.