Ті, він росте. Йому потрібен хавчик, навіть якщо тобі ні.
За це вона мені подобалась, і ще за інші речі подобалась, але були й такі речі, які мене напружували. Важливі речі. До цього я ще дійду, доведеться, а поки що скажу так: моє ставлення до Елізабет Даттон, детективки 2-го класу з Департаменту поліції Нью-Йорка, було неоднозначним.
Вона ще дещо сказала перед тим, як ми дісталися Кротона-на-Гудзоні, і я маю про це згадати. Вона просто підтримувала розмову, але згодом (так, знову це слово) цей факт виявився важливим. Ліз сказала, що Гранатомет зрештою скоїв убивство.
Чоловік, який сам себе називав Гранатометом, час від часу зявлявся в локальних новинах протягом останніх кількох років, особливо на каналі NY1, який мама дивилася майже щовечора, коли готувала вечерю (а іноді й поки ми їли, якщо день видався багатим на новини). Гранатометове «царство терору» спасибі, NY1 насправді існувало ще до мого народження, він був щось типу міська легенда. Ну знаєте, як Слендермен або Людина з гаком. Тільки замість гаку вибухівка.
Кого? спитав я. Кого він убив?
Довго нам ще їхати? спитала мама. Гранатомет її не цікавив, бо мала власну мороку.
Хлопця, який мав необережність скористатися однією з небагатьох телефонних будок, що ще лишилися на Мангеттені, сказала Ліз, ігноруючи мою матір. Сапери думають, що вона вибухнула тієї ж секунди, коли він зняв трубку з важеля. Два патрони динаміту
А нам обовязково про це говорити? нетерпеливилась мама. І чому кожен клятий світлофор червоний?
Два динамітні патрони, примотані скотчем під поличкою, на яку люди можуть класти дрібні монети, незворушно провадила Ліз. Гранатомет винахідливий падлючий син, мушу віддати йому належне. Створять нову опергрупу це вже третю з девяносто шостого року, я спробую пройти конкурс. Я була в попередній, шанси є, можу використати напрацювання.
Зелений, сказала мама. Рушай.
І Ліз рушила.
11
Я доїдав картоплю фрі (холодну, але мені було байдуже), коли ми звернули в маленький тупик, на вулицю, що називалася Коблстоун-Лейн. Бруківка на ній, може, й була колись, та тепер поверхню вкривав звичайний гладенький гудрон. Будинок у самому кінці мав назву Коблстоун-Котедж. Великий, камяний, з вигадливими різьбленими віконницями й мохом на даху. Так, ви все правильно почули, мохом. Здуріти, правда? Ворота були відчинені. Обабіч них на стовпчиках висіли таблички з того самого сірого каменю, що й будинок. На одній було написано «НЕ ЗАХОДИТИ, МИ ВТОМИЛИСЯ ЗАКОПУВАТИ ТРУПИ». На другій над написом «ОБЕРЕЖНО, ЗЛИЙ ПЕС» скалилася німецька вівчарка.
Ліз пригальмувала і, піднявши брови, спантеличено глянула на мою матір.
Єдиний труп, який закопав у своєму житті Ріджис, це його папуга Френсіс, сказала мама. Названий на честь Френсіса Дрейка, мандрівника-дослідника. І собаки в нього ніколи не було.
Алергія, докинув я з заднього сидіння.
Ліз повела машину до будинку, припаркувалась і вимкнула проблисковий маячок на торпедо.
Гаражні двері зачинені, машин я не бачу. Хто є в будинку?
Нікого, відповіла мама. Його знайшла хатня робітниця, місіс Квейл. Давіна. Крім неї та садівника на пів ставки тут більше ніхто не працював. Приємна жінка. Вона подзвонила мені одразу ж, як викликала швидку. Слово «швидка» змусило мене спитати, чи впевнена вона, що він мертвий, і вона відповіла, що впевнена, бо перед тим, як влаштуватися на роботу до Ріджиса, вона працювала в будинку для літніх. Та все одно його спочатку мали забрати в лікарню. Я сказала їй, щоб ішла додому відразу, як тіло заберуть. Вона була приголомшена. Спитала про Френка Вілкокса це бізнес-менеджер Ріджиса, і я пообіцяла їй з ним звязатися. З часом звяжуся, але коли ми востаннє розмовляли з Ріджисом, він сказав, що Френк з дружиною в Греції.
А преса? спитала Ліз. Він був автором бестселерів.
Господи Боже, та не знаю я. Мама в нестямі роззирнулася, наче очікувала побачити репортерів, які причаїлися в кущах.
Вони ще, може, й не знають, заспокоїла Ліз. Та якщо й знають, якщо почули по сканеру, то спершу рвонуть у поліцію і до медиків. Тіло не тут, тому й сюжет не тут. Запас часу в нас є, заспокойся.
Мені банкрутство дивиться в очі, у мене брат може ще тридцять років прожити в інтернаті, у мене син, який колись може захотіти в коледж, тому не кажи мені заспокоїтися. Джеймі, ти його бачиш? Ти ж знаєш, який він із себе? Скажи, що бачиш його.
Я знаю, який він, але я його не бачу.
Мама застогнала і ляснула долонею по своїй бідолашній злиплій гривці.
Я пошукав ручку дверей, але от несподіванка її не було. Тому я попросив Ліз мене випустити, і вона випустила. Ми всі вийшли з машини.
Постукай у двері, порадила Ліз. Якщо ніхто не відгукнеться, ми обійдемо будинок і підсадимо Джеймі, щоб він зазирнув у вікна.
Це ми зробити могли, бо всі віконниці з кучерявими різьбленими штукенціями були відчинені. Мама побігла до вхідних дверей, і ми з Ліз ненадовго залишилися самі.
Чемпіоне, ти ж не думаєш, що можеш бачити померлих, як малий у тому кіно?
Мені було плювати, вірить вона чи ні, але щось у її тоні промовляло, що все це один великий розіграш, і мене це збісило.
Мама розказала тобі про персні місіс Беркетт?
Ліз пересмикнула плечима.
Може, пощастило вгадати. А дорогою сюди ти ніяких мертвяків не бачив?
Я сказав «ні», але насправді розрізнити досить важко, якщо з ними не заговориш чи вони не заговорять з тобою. Одного разу, коли ми з мамою їхали в автобусі, я побачив мертву дівчинку, з порізами на запястях, такими глибокими, що здавалися червоними браслетами, і я не сумнівався, що вона мертва, хоч вона й близько не була така моторошна, як той, у Центральному парку. І того ж таки дня, коли ми виїжджали з міста, я помітив стареньку в рожевому халаті, яка стояла на розі Восьмої авеню. Коли знак змінився на «ЙДІТЬ», вона й далі стояла, роззираючись, наче туристка. У волоссі в неї були ті штуки, бігуді. Вона могла бути мертвою, а могла бути й живою, яка блукала собі. Мама казала, що дядько Гаррі так робив перед тим, як вона змушена була відправити його в той перший медзаклад. Мама призналася, що коли дядько Гаррі почав блукати, часом у піжамі, вона облишила надію на те, що колись він одужає.
Ворожкам постійно щастить зі здогадками, сказала Ліз. А є ще старий вислів про поламаний годинник, який двічі на день показує правильний час.
То ти думаєш, що мама божевільна, а я їй допомагаю бути божевільною?
Вона розсміялася.
Це, чемпіоне, називається сприянням. Ні, я так не вважаю. Я думаю, що вона засмучена і хапається за соломинку. Ти розумієш, що це значить?
Ага. Що вона божевільна.
І знову Ліз похитала головою, цього разу категоричніше.
Вона переживає великий стрес. Це я повністю розумію. Але різні вигадки їй не допоможуть. Я надіюся, ти це розумієш.
Повернулася мама.
Ніхто не відповів. А двері замкнені, я перевірила.
Гаразд, сказала Ліз. Ходімо зазирати у вікна.
Ми обійшли будинок. У вікна їдальні я зазирнути міг, бо вони сягали землі, але для більшості інших був замалий. Щоб я міг стати й подивитися, Ліз склала долоні сходинкою. В будинку я побачив велику вітальню з широким екраном телевізора й багато химерних меблів. Побачив їдальню з таким довжелезним столом, що за ним міг розміститися стартовий склад бейсбольної команди «Метс», а ще, може, їхні пітчери. Маячня, як на чувака, що терпіти не міг компанію інших людей. Я побачив кімнату, яку мама називала маленькою вітальнею, а в глибині була кухня. Містера Томаса не було в жодній з тих кімнат.
Може, він нагорі. Я там ніколи не була, але якщо він помер у ліжку чи у ванній він може все ще бути
Сумніваюся, що він помер на троні, як Елвіс, але підозрюю, що це можливо.
Тут я розсміявся, бо мене завжди смішило, коли унітаз називали троном. Однак миттю вмовкнув, побачивши мамине лице. Справа була серйозна, а вона втрачала надію. Надвір виходили двері кухні. Мама покрутила ручку було замкнено, як і вхідні двері.
Вона повернулася до Ліз.
Може, ми
Навіть не думай, сказала Ліз. Ламати замки ми не будемо, Ті. В мене й так купа проблем у Департаменті, без того, щоб спрацювала сигналізація в будинку віднедавна покійного автора бестселерів і нам довелося пояснювати, що ми тут робимо, коли приїдуть хлопці з «Брінксу» чи «Ей-Ді-Ті». Чи місцеві копи. А до речі, про копів він помер на самоті, так же? Його знайшла хатня робітниця?