Мама хоче, щоб ви мені все розповіли, сказав я містерові Томасу. Я перекажу їй, і вона напише останню книжку про Роаноук. А всім скаже, що перед смертю ви майже все їй надіслали, разом із вказівками про те, як закінчити останні кілька розділів.
Живий, він би заволав, почувши, що хтось закінчить його книжку; робота була найважливішим у його житті, він дуже ревниво до неї ставився. Але тепер те, що від нього залишилося, лежало десь на столі в патологоанатома, в захисних шортах і жовтому паску, яким він був підперезаний, коли писав останні кілька речень. А та версія письменника, яка стояла переді мною, більше не відчувала ані ревнощів, ані бажання одноосібно володіти своїми секретами.
А вона зможе? от і все, що спитав він.
Дорогою до Коблстоун-Котеджу мама запевнила мене (та Ліз), що вона справді на таке здатна. Ріджис Томас наполягав, щоб жоден редактор не вимазав жодного його дорогоцінного слова. Але насправді мама спокійно роками редагувала його книжки, просто йому про це не казала ще відтоді, як дядько Гаррі був при своєму розумі й керував бізнесом. Деякі правки були доволі значними, але він так і не дізнався про них чи принаймні нічого не сказав. Якщо хтось у цьому світі й зміг би наслідувати стиль містера Томаса, то це моя мати. Але проблема була не в стилі. Вона була в сюжеті.
Зможе, коротко відповів я, бо це було простіше, ніж усе це йому переказувати.
А хто та друга жінка? спитав містер Томас, тицьнувши пальцем у Ліз.
Мамина подруга. Ліз Даттон.
Ліз на секунду підвела на мене погляд, а потім закурила нову сигарету.
Вони з твоєю матірю трахаються? поцікавився містер Томас.
Напевно, так.
Я так і подумав. Це видно з того, як вони дивляться одна на одну.
Що він сказав? стривожилася мама.
Спитав, чи ви з Ліз близькі подруги, викрутився я. Трохи тупо, але більше нічого путнього не придумалося.
То ви поділитеся з нами «Секретом Роаноука»? спитав я в містера Томаса. Я про всю книжку, а не лише сам секрет.
Так.
Він погодився, передав я мамі, і вона витягла з сумочки не лише телефон, а й маленький диктофон. Щоб не пропустити жодного слова.
Скажи, хай розповідає якомога детальніше.
Мама каже, щоб ви
Я чув, перебив містер Томас. Я мертвий, а не глухий.
Його шорти сповзли небезпечно низько.
Круто, кивнув я. Слухайте, містере Томас, може, ви б підтягнули шорти? Щоб ваш пісюн не застудився.
Він підтягнув, і тепер шорти висіли на кістлявих стегнах.
А що, надворі холодно? Я й не відчуваю. А тоді, не міняючи тону: Тія старіє, це помітно, Джиммі.
Я вже не став йому нагадувати, що мене звати Джеймі. Просто подивився на матір. Господи Боже, і справді, вона постаріла. Точніше, почала старіти, та все ж. Коли це сталося?
Розкажіть нам сюжет, попросив я. І почніть спочатку.
А звідки ж іще? сказав містер Томас.
13
На все про все пішло загалом півтори години, і на той час, коли ми закінчили, я був геть знесилений, і, думаю, мама теж. А містер Томас у кінці мав точнісінько такий самий вигляд, як і на початку: стояв на місці в своєму чомусь тоскному паску, який спадав на його мішкувате черевце й шорти з низькою посадкою. Ліз припаркувала автівку між стовпами воріт, не вимикаючи блимавку на торпедо, і це, мабуть, було добре придумано, бо новина про смерть містера Томаса вже почала поширюватись, і до будинку стікалися люди, щоб клацнути фото Коблстоун-Котеджу. Один раз вона підійшла, щоб спитати, чи довго ми ще, але мама від неї відмахнулася, сказала, хай проінспектує територію абощо. Та переважно Ліз трималася на віддалі.
Для нас та розмова була не лише втомливою, а й стресовою, бо від книжки містера Томаса залежало наше майбутнє. Велика несправедливість у свої девять років нести тягар такої відповідальності. Але вибору я не мав. Довелося повторювати все, що містер Томас казав мамі тобто маминим пристроям для запису, а сказати містерові Томасу було що. Коли стверджував, що все тримає в голові, він не триндів. А мама весь час розпитувала, здебільшого задля прояснення. Містер Томас, здавалося, не заперечував (взагалі-то йому було до всього байдуже), але мамине випитування вже мене добивало нафіг. А ще в роті утворилася пустеля. Коли Ліз принесла мені залишки своєї коли з «Бургер Кінга», я проковтнув ті жалюгідні кілька крапель і обійняв її.
Дякую, я простягнув порожній паперовий стаканчик. Мені це було потрібно.
Прошу-прошу. Ліз більше не здавалася знудженою. Тепер вона дивилася задумливо. Містера Томаса вона не бачила, і навряд чи до кінця повірила, що він там є, але розуміла: щось таки діється, бо чула, як девятирічний хлопчик видає складний сюжет, у якому пів десятка головних персонажів і щонайменше два десятки другорядних. А, і ще секс утрьох (під дією трави, цибулинної очеретянки, яку любязно постачав один корінний американець з народу нотовей). Тими трьома були Джордж Тредґілл, Пюріті Бетанкур і Лора Ґудгю. Яка в результаті залетіла. Бідолашна Лора, вічно з нею якась фігня трапляється.
Наприкінці стислого викладу від містера Томаса великий секрет перестав бути секретом, і то була цукерочка. Але я вам не розкажу. Прочитайте книжку й самі дізнаєтеся. Тобто якщо ви ще не читали.
А зараз я скажу тобі останнє речення, містер Томас видавався свіженьким, як огірок хоча навряд чи слово «свіженький» можна застосувати до мерця. А от голос у нього почав стихати. На дещицю, та все ж. Бо я завжди записую його першим. Це маяк, до якого я веслую.
Зараз буде останнє речення, попередив я маму.
Слава Богу, сказала вона.
Містер Томас здійняв указівний палець, мов актор у давні часи, готовий виголосити свій важливий монолог.
«Того дня червоне сонце здійнялося над покинутим поселенням, і вирізьблене слово, яке бентежило не одне покоління місцевих, засвітилося, неначе віньєтоване кровю: КРОАТОАН». Скажи їй, що «кроатоан» має бути великими літерами, Джиммі.
Я їй переказав (хоч і не знав достеменно, що значить «віньєтований кровю»), а потім спитав у містера Томаса, чи це вже все. І щойно він відповів «так», я почув коротке виття сирени, що долинуло з-перед будинку два ухкання і мекання.
Господи, промовила Ліз, але без паніки, радше таким тоном, наче вона цього очікувала. Приїхали.
Жетон у неї був причеплений до пояса, тому вона розщібнула парку, щоб його було видно. А потім пішла до вхідних дверей і повернулася з двома копами. На них теж були парки, з нашивками «Поліція округу Вестчестер».
Атас, лягаві, сказав містер Томас, чого я зовсім не зрозумів. А згодом, коли спитав у мами, вона відповіла, що то жаргон з давніших часів, з 1950-х.
Це міс Конклін, представила її Ліз. Моя подруга, і також вона була агенткою містера Томаса. Попросила мене підкинути її сюди, бо переживала, щоб усе майно не розтягли на сувеніри.
Чи рукописи, додала моя мати. Маленький диктофон вже надійно лежав у неї в сумці, а телефон у задній кишені джинсів. Особливо один, останню книжку з циклу романів, яку писав містер Томас.
Ліз промовисто зиркнула на неї «годі, пригальмуй», але мама не замовкала.
Він щойно її дописав, і мільйони людей хочуть її прочитати. Я подумала, що мій обовязок гарантувати їм таку можливість.
Судячи з вигляду, копам це було не дуже цікаво. Вони приїхали подивитися на кімнату, в якій помер містер Томас. А ще перевірити, чи в людей, яких помітили на території маєтку, є вагомі підстави тут перебувати.
Здається, він помер у себе в кабінеті, мама показала на «La Petite Maison».
Угу, кивнув один з копів. І ми таке чули. Перевіримо. Йому довелося схилитися і впертися долонями в коліна, щоб наші очі опинилися на одному рівні, бо я тоді був досить-таки дрібним. Синку, тебе як звати?
Джеймс Конклін. Я виразно подивився на містера Томаса. Джеймі. А це моя мама.
Я взяв її за руку.
Прогулюєш сьогодні, Джеймі?
Перш ніж я встиг відповісти, вклинилась мама гладенько, як по шовку ковзнула.
Я зазвичай забираю його зі школи, але сьогодні боялася, що не встигну повернутися до закінчення уроків, тому ми заїхали раніше. Правда, Ліз?
Підтверджую, кивнула Ліз. Офіцери, ми не ходили в кабінет, тому я не можу вам сказати, замкнено там чи ні.