Юнак не сподобався Братишину, та навчанню піддався. Правда, закінчилось тим, що студент написав донос на свого учителя
Перехрестові було дуже незручно, коли вони випадково дізнались про зраду. Він не міг позбутися думки, що Братишин і його підозрює.
Розумієте, колего, сказав посміхаючись. Ми від цього не застраховані
Розуміти то я розумію. Але щоб я більше не бачив цього
Треба вміти пробачати людині.Володимир Іванович серйозно подивився на колегу.
Тільки не її малість. Братишин був злий. Тільки не її малість.
Для Бога не існує, що простити людині, а що ні. То якщо ви, шановний Григорію Федоровичу, вибираєте, що вибачати, то воно не має сенсу, бо важливо не кому прощається, а хто прощає.
Що ж ви, любязний, порадите?
Учіть його далі і спостерігайте. Зрештою, як на мене, вам просто поталанило: ви надалі знатимете, хто на вас доносить. Ну, й для моделі такий варіант
Але ж і убивцю ми програмуємо. Може запропонуєте і його послугами скористатись.
Крайнощі, Григорію Федоровичу, крайнощі.
Якраз тоді сталася аварія на хімзаводі, і Братишин відклав роботу над моделлю. Втягнувся у будівництво. Коли вілла була готова, він попросив Чалого залишитись.
Живи зі мною, якщо хочеш. Зараз у тебе замовлень не буде. А над своїми проектами зможеш працювати тут.
В особі Олега Івановича Братишин знайшов мовчазного друга, управителя, при необхідності навіть доброго кулінара і гарного співбесідника.
Від людей оберігав болючу таємницю. Ще будучи учителем зустрів красуню і одружився. І от, коли народився син, його краля закохалася в іншого. Залишивши чоловіка з дитиною та рекомендаціями як доглядати її, вона майнула з тим світ за очі.
З того часуні звуку.
Тоді він розгубився, а як маленький Костя захворів, думав збожеволіє На щастя дитина виявилася міцною.
А коли чорночубому юнакові виповнилося двадцять і він прекрасно виконував найскладніші сонати Бетховена, відносно добре розумівся у філософії, малярстві, батько відчував себе щасливим безмежно.
Тату, запитав якось син. Чому ти так наполегливо радив мені вивчати українську літературу?
Бачиш Григорій Федорович задумався. Українська література, сину, у світовій культуріявище унікальне. Вона розвивалася майже у підпіллі. Другої, яка розвивалася б у таких умовах, нема. Вся світова література мала підтримку, а нашавинищувалась; у будь-якій країні письменника шанували, у нашійшельмували; скрізь у світі рукописи з письмового столу йдуть до друку, а у насбільшість пише в майбутнє або у «захалявну книжку». Та вона збереглася, живе і утворює великий пласт нашої духовності.
Костянтин теж грішив пером. Його поезіято спроба заглянути у глибину століть, повернути, реабілітувати те святе, що плекали прадіди, то відчуття тягаря й відповідальності кожного за помилки і злочин предків. В інтимній ліриціздивування перед незбагненною таємницею кохання.
Друзі його підтримували, учили вірші напамять, із захопленням читали. А наречена Вікторія Чорна порадила написати пєсу, скориставшись при цьому компютерними моделями батька. Костянтин зробив це. І сьогодні, в день батькових іменин, коли зїдуться гості, він прочитає уривки пєси. Вірніше, її розіграють артисти українського театру Артур Величко, Симон Марянів і Леонід Зленкойого друзі.
Підїхав автобус і кілька машин.
Ходімо зустрічати, сказав Григорій Федорович синові.Гостей буде багато.
Дійсно. Приїхали не тільки колеги і співробітники Братишина, а й представники різних асоціацій, обєднань, партій, друзі Костянтина.
Ось невисокий кремезний Перехрест. Він досі бурчить, що машини усі ці спалити треба, проте, завжди допомагає професорові. Це він розробляє математичні моделі для компютерів Братишина. Ось місцева знаменитістьпоет Оскар Васильович Родченко. Журналіст, який опублікував про лабораторію якісь там нісенітниці. Художник Михайло Молодан з нареченою співачкою Надією Климович, наречена Костянтина. Вона зробила перед професором красивий кніксен, проте він не посміхнувся. Вивчав дівчину мовчки.
Нам Костя про вас, Григорію Федоровичу, прямо фантастичні історії розповідає,сказала.
У її поглядіщире захоплення. Вікторія світилася красою. Струнка, висока, темне волосся лагідно обрамляло обличчя і хвилями спадало на плечі. Відкритий погляд підкуповував щирістюможе тому вона здавалася абсолютно беззахисною. Якраз ота беззахисність дівчини дуже пасувала задерикуватому гостроносому Кості.
Зовсім іншою постала Надія Климович. Дівчина уже вивчала Братишина, коли він перевів на неї погляд. Бісики в її очах іскрились, як у школярки, кепкування майже неприхованестарий павич хвіст розпустив, а він справді підтягнувся і Надія помітила це, і посмішка заіскрилась ще більше. Братишин зніяковів, підсвідомо, на якусь мить, майнуло, що зявилась та, яку мав зустріти років тридцять тому. Та що там зараза це він зафіксував своїм швидким розумомі уже не підсвідомоусе віддав би
І засоромився.
Костя завжди перебільшує,відповів лагідно і знітився, бо посмішка Надії не відпускала.
Врятував Леонід Орович Паскудний, полковник давній знайомий Братишина, який від спеціального відомства час від часу робив замовлення лабораторії.
Вітаю, вітаю, шановний пане професоре, полковник потиснув іменинникові руку. Вигеній!
Ну, ну, пане полковнику, Григорій Федорович зніяковів. Навіщо так
На початку девяностих в Україні слово «пан» і «пані» витіснило більшовицьке «товариш», проте серед військових і комуністів воно збереглося.
Пані і панове, звернувся Братишин до гостей. Я щиро вдячний за честь, яку ви сьогодні виявили до моєї скромної особи. Прошу всіх до господи. Вечеря чекає.
Гості, жваво перемовляючись, попрямували до будинку, а полковник зупинив професора.
Можна кілька слів?
Слухаю.
Власне, я хочу повернутися до розмови, яку ми не закінчили тоді.
Це ваш чорний гумор, пане полковнику?
Я ніколи не був таким серйозним, як зараз, відповів Паскудний. Справа для вас у конечному результаті буде вигідна. Ви й не здогадуєтесь, що робиться у нас зараз. Час непевний. Національна катастрофа може трапитись з хвилини на хвилину.
Леоніде Оровичу, минулого разу, я сказав, що віллу не продам.
І робите помилку. Може статися переворот. Тоді націоналізація, і ваша вілла
Навіщо тоді вам купувати? У вас її теж заберуть.
Е, професоре, даремно іронізуєте У мене заслуги, у васнаймані робітники Зрештою, я не для себе Де ж у мене такі гроші
Ні, пане полковнику, відповів Григорій Федорович спокійно, навіть лагідно, але було зрозуміло: говорити про це більше недоречно.
Вони зайшли до світлиці. Розмова стихла. Скрізь привітні усмішки, добрі, ласкаві погляди.
Прошу уваги, панове, сказав депутат Кіндратенко Сергій Вікторович, я уповноважений магістратом привітати сьогодні одного із найвидатніших громадян нашого міста і найдостойніших представників ХХ століття Григорія Федоровича Братишина.
Гучні оплески перекрили його слова.
Ми горді,продовжував депутат, що славне імя винуватця сьогоднішніх урочистостей повязане з нашим краєм. Магістрат ухвалив заснувати премію, якою надалі нагороджуватимуться ті, хто вніс видатний вклад у розвиток науки і культури краю. Таке рішеннясвідчення того, що демократія перемогла і утвердилась назавжди. Тож дозвольте мені назвати першого лауреата премії імені гетьмана Мазепи вельмишановного пана Братишина.
Ні, він честолюбством не страждав, проте сьогоднішній вечір, чесне слово, не був неприємним Голоси «Слава!» хоч трішки, зовсім трішки, а слух таки пестили. Яке милозвучне слово!.. І треба віддати належне, сказане доречно дуже доречно Але але ніщо не зможе стати винагородою за колишнє приниження. Усі лаври світу не спроможні стерти з памяті те
Та не до спогадів. Гості вимагають, щоб він говорив.
Пані й панянки. Панове. Друзі і колеги. Щиро вдячний вам за увагу до моєї скромної роботи, за ту зацікавленість, яку виявляєте до неї. Створення штучного інтелекту для нас не самоціль. Наші компютерипрекрасний інструмент у руках лікаря, архітектора, соціолога. Вони не тільки ставлять діагноз хворому, а й рекомендують найкращий варіант лікування, вони підказують архітекторові найбільш доцільну форму споруди, композицію цілого району, враховуючи при цьому навіть особливості рельєфу. Нашим закоханим вони дадуть пораду, що треба, аби залишитись щасливими, або як найлегше розлучитись, якщо не можна змінити у собі тих чи інших звичок. Наше завданнядати у руки людини інструмент, з допомогою якого вона могла би повністю реалізувати себе.