Зупинившись, вони вийшли з машини. Трохи постояли перед її передком, мружачись від сліпучого світла. Джулія підняла руку, прикриваючи очі.
Одразу позаду прожекторів стояли ніс до носа два військових фургони з коричневими тентами. На додаток, по дорозі було розставлено козла, їхні лапи закріплені мішками з піском. У темряві рівномірно гуділи двигунине один генератор, а кілька. Барбі помітив товсті електрокабелі, що зміями повзли від прожекторів у ліс, де за деревами жевріли інші вогні.
Вони хочуть освітити весь периметр, сказав він і покрутив піднятим угору пальцем, як бейсбольний суддя, котрий сигналізує чиюсь перемогу. Прожектори навкруг усього міста, освітити тут все наскрізь і вгорі!
А навіщо вгорі?
Щоби попередити про загрозу для повітряного руху. Якщо когось сюди раптом занесе. Гадаю, зараз вони найбільше переймаються саме цим. Але завтра повітряний простір над Міллом буде запечатано незгірш за грошовий мішок Дядька Скруджа.
У смугах темряви по боках прожекторів, проте видимі в їх відблисках, стояли з півдесятка озброєних солдатів у парадній стійці «вільно», спинами до периметра. Напевне ж вони почули наближення автомобіля, хоч як тихо він не гудів, проте жоден не озирнувся в їхній бік.
Агов, хлопці! погукала Джулія.
Жоден не обернувся. Барбі від них цього й не очікував (перед виїздом Джулія розповіла йому, що почула від полковника Кокса), але мусив спробувати. А оскільки він розумівся на знаках розрізнення, то й знав, як саме це зробити. Тутешнім шоу керують сухопутні армійціучасть Кокса підказувала йому такий умовивід, проте ці хлопці не належали до них.
Йо, морпіхи!гукнув він.
Безрезультатно. Барбі підступив ближче. Він уже помітив темну горизонтальну смугу, що зависла в повітрі над дорогою, але поки що ігнорував її. Його більше цікавили люди, котрі охороняли бар'єр. Чи Купол. Шамвей розказала йому, що Кокс називав цю штуку Куполом.
Якось дивно бачити розвідників з Корпусу морської піхоти вдома, у Штатах, промовив він, підходячи ближче. Усі спецоперації в Афганістані вже завершено, так треба розуміти?
Безрезультатно. Він підійшов ще ближче. Йому здавалося, гравій під його підошвами так голосно рипить, що аж луна йде.
Я чув, у вашій бригаді надзвичайно багато кицьок. Уже легше. Якби тутешня ситуація виглядала насправді зле, сюди б напевно прислали рейнджерів.
Дрочило, пробурчав хтось із них.
Не вельми значний успіх, але Барбі повеселішав.
Попустіться, хлопці, попустіться та давайте потеревенимо.
Знову безрезультатно. А він уже стояв ледь не впритул до бар'єра (чи Купола). Шкіра йому не взялася сиротами і волосся не стало сторч на потилиці, але він знав, що ця штука зовсім поруч. Він відчував її.
І навіть бачив: смуга висіла в повітрі. Йому не ясно було, якого кольору вона виявиться при денному світлі, хоча він і здогадувався, що червоного, кольору небезпеки. Намальовано її було аерозольною фарбою, і він міг закластися всім умістом свого банківського рахунку (наразі там лежало десь трохи більше п'яти тисяч доларів), що йде вона навкруг усього бар'єра.
«Як зашморг на мішку», майнула думка.
Стиснувши кулак, він постукав зі свого боку по смузі, знову почувши той самий звук, ніби по склу. Один із вартових-морпіхів аж підскочив.
Не думаю, що варто почала Джулія.
Барбі її проігнорував. Його це почало вже бісити. Злість, що весь день накопичувалася в глибині душі, отримала нарешті свій шанс. Він розумів, що не варто дрочити цих хлопців, вони усього лиш пішаки, але стриматися було несила.
Йо, морпіхи! Виручайте братана.
Кінчай, чувак.
Хоч той, хто це сказав, навіть не озирнувся, Барбі зрозумів, що саме він начальник цієї веселої ватаги. Знайома інтонація, він сам такою колись користувався. Неодноразово.
Ми маємо наказ, тож краще ти нас виручи. В іншому місці, в інший час я радо пригостив би тебе пивом або надрав сраку. Але не тут і не цієї ночі. Що на це скажеш?
Скажу: гаразд, відповів Барбі. Проте, оскільки ми по різні боки спільної проблеми, мені від цього нерадісно. Він обернувся до Джулії. Де ваш телефон?
Вам би і власний не завадив, продемонструвала вона йому телефон. За ними майбутнє.
Я мав, відповів Барбі. Купив дешевку на розпродажу. Майже не користувався. Полишив у шухляді, коли намагався накивати п'ятами з цього містечка. Там він і зараз мусить лежати.
Вона вручила йому слухавку.
Номер набирайте самі. Мені треба працювати. Підвищивши голос, щоб її почули застиглі в тіні прожекторного сяйва солдати, вона гукнула:Я видавець місцевої газети, врешті-решт, і хочу зняти кілька кадрів. А далі продовжила ще голосніше:Особливо мені згодяться знімки, де солдати стоять обернені спинами до міста в скрутному становищі.
Мем, я вам не рекомендував би цього робити, відгукнувся їхній командир, кремезний парубок з широкими плечима.
Зупиніть мене, запропонувала вона.
Гадаю, ви й самі знаєте, що ми не можемо цього зробити, відповів він. А стоїмо ми до вас спинами, бо такий наказ.
Пане командире, крикнула вона. Скрутіть щільненько ваші накази, нагніться і засуньте їх собі туди, де дуже проблематична якість повітря.
У сліпучому світлі Барбі побачив чудернацьке видовище: губи її перетворилися на суцільну жорстку, безжальну риску, а з очей струменіли сльози.
Поки Барбі набирав номер із загадковим кодом, вона почала знімати.
Спалахи фотокамери виглядали блідо порівняно з живленими від генераторів прожекторами, але Барбі помітив, що солдати здригаються з кожним її клацанням. «Хотілося б їм, либонь, щоб на знімках не було видно їхніх знаків розрізнення», подумав він.
2
Полковник Армії США Джеймс О. Кокс казав, що о десятій тридцять сидітиме, тримаючи руку на телефоні. Джулія з Барбі приїхали трохи запізно, і Барбі набрав номер десь за двадцять хвилин до одинадцятої, проте Кокс, мабуть, дійсно не прибирав руку з апарата, бо не встиг телефон видати й половину першого гудка, як колишній командир Барбі озвався.
Алло, Кен слухає.
Хоча роздратування не покинуло Барбі, він все одно розсміявся.
Атож, сер. А я той самий курваль, що продовжує встрявати у всякі веселі оборудки.
Кокс також засміявся, гадаючи, поза всякими сумнівами, що початок у них виходить гарний.
Як ви там, капітане Барбара?
Я в порядку, сер. Але, з усією моєю повагою, зараз я просто Дейл Барбара. Єдине, над чим я тепер можу капітанствувати, це гриль та глибокі пательні в місцевому ресторані, до того ж у мене нема зараз настрою до теревенів. Я збентежений, сер, а оскільки бачу перед собою спини цілої зграї дрочил-морпіхів, котрі всіляко уникають того, щоб обернутися й подивитися мені прямо у вічі, я також ще й вельми обурений.
Розумію. Проте й ви мусите дещо зрозуміти, поглянувши на це з мого боку. Якби ті вояки могли чимось зарадити або ж покласти край цій ситуації, ви бачили би їхні лиця, а не сраки. Вірите мені?
Я чую вас, сер.
На відповідь це було мало схоже.
Джулія все ще знімала. Барбі відсунувся на край дороги. Звідси він розгледів поза фургонами великий намет і ще один, меншийнапевне, там містилася їдальня, а також заповнену іншими машинами стоянку. Спецпідрозділи отаборилися тут, а ще більші табори, либонь, розташовані там, де з міста ведуть 119-те і 117-те шосе. Отже, це надовго. Серце йому занило.
Та газетярка поряд? спитав Кокс.
Вона тут. Знімає. І ще, сер, повна відкритість: усе, що ви мені скажете, я переповім їй. Зараз я на цьому боці.
Джулія припинила своє заняття й послала Барбі посмішку.
Зрозуміло, капітане.
Сер, звертаючись до мене таким чином, ви не заробите собі ніяких очок.
Гаразд, хай буде просто Барбі. Так краще?
Так, сер.
А щодо того, що саме та леді захоче опублікувати заради добра мешканців вашого містечка, я сподіваюся, в неї вистачить почуття міри.
Гадаю, саме так.
А якщо вона надсилатиме свої знімки електронною поштою назовнідо якихось новинних служб чи, скажімо, у «Нью-Йорк Таймс»з інтернетом у вас може трапитися те саме, що й з телефонними кабелями.
Сер, це доволі гівняна гра
Рішення приймаються людьми вище мого рівня зарплатні. Я лише ретранслятор.
Барбі зітхнув.
Я їй скажу.
Що ви мені скажете? запитала Джулія.
Якщо ви намагатиметеся передати кудись ваші знімки, вони можуть ціле місто позбавити доступу до інтернету.
Джулія показала рукою жест, який у Барбі слабо асоціювався з симпатичними леді республіканських переконань. Він знову повернувся до телефонної розмови.
Як багато ви мені розкажете?
Все, що сам знаю, відповів Кокс.
Дякую, сер.
Хоча Барбі мав великі сумніви щодо щирості Кокса стосовно геть усіх питань. Армійці ніколи не розповідають усього, що знають. Чи, як їм здається, нібито знають.
Ми називаємо цю річ Куполом, сказав Кокс. Але воно не Купол. У всякому разі, воно нам таким не здається. Ми вважаємо, що це така капсула, стінки якої точно збігаються з межами міста. Говорячи точно, я саме це маю на увазі.
А вам відомо, наскільки ця річ висока?
Схоже, що здіймається вона на сорок сім тисяч футів з лишком. Нам не відомо, чи верхівка в неї кругла чи пласка. Поки що принаймні.
Барбі промовчав. Від ошелешення.
А щодо глибини хтозна. Наразі нам лише відомо, що глибше сотні футів. Це та глибина, до якої вже дорилися на кордоні між Честер Міллом і тим позамуніципальним поселенням, що лежить на північ від вашого міста.
ТР-90,власний голос здався Барбі якимсь безбарвним, апатичним.
Між іншим, ми розпочали в гравійному кар'єрі, який уже мав футів сорок глибини чи близько того. Я бачив спектрограми, від яких розум заклинює. Довгі шари метаморфічної породи просто розрізано наскрізь. Провалля нема, але можна помітити зсув там, де трохи опустилася північна частина геологічного пласта. Ми перевірили сейсмографічні записи метеостанції в Портленді, і ось воно. Об одинадцятій сорок чотири ранку було зафіксовано поштовх, 2,1 бала за шкалою Ріхтера. Отже, тоді-то це й трапилося.
Чудово, зауважив Барбі, сподіваючись, що прозвучало це саркастично, але почуття шоку, приголомшення не дозволяли йому бути надто цього певним.
Усе це ще не остаточні дані, але переконливі. Звісно, вивчення проблеми лише почалося, але вже зараз виглядає на те, що вглиб ця штука йде на стільки ж, наскільки й угору. Тож, якщо висота в неї п'ять миль
Звідки ви це довідалися? Радаром?
Аж ніяк. Цю річ не видно на радарі. Нема способу її упізнати, поки на неї не наштовхнешся, або поки не наблизишся впритул. Людські жертви, коли вона встановлювалась, виявилися напрочуд скромними, але мертвих птахів вздовж контуру до чорта. І всередині, й ззовні.
Я знаю. Я їх бачив. Джулія вже закінчила свої зйомки і стояла поряд, слухаючи, що каже Барбі. То як ви дізналися про висоту. Лазери?
Ні, вони теж проникають наскрізь. Ми використали ракети з холостими головками. З четвертої дня з Бенгора почали робити регулярні вильоти «Ф-15А». Дивно, що ви їх не чули.
Я, може, й чув щось таке, проказав Барбі,але мій мозок переймався іншим Літаком. Лісовозом. Людьми, що загинули на шосе 117. Тими напрочуд скромними людськими жертвами.
Вони рикошетили й рикошетили а тоді, вище сорока семи тисяч футіввжик-вжик! і почали собі летіти геть. Між нами кажучи, я навіть здивований, що ми не втратили нікого з наших акробатів-літунів.
А вони вже пролетіли понад цією штукою?
Менше двох годин тому. Місія пройшла успішно.
Хто це зробив, полковнику?
Ми не знаємо.
Це наші? Це якийсь науковий експеримент вийшов не тим боком? Чи це, Господи вбережи, якесь тестування? Ви обіцяли мені правду. Ви заборгували правду цьому місту. Люди тут уже дуже налякані.
Розумію. Але ми тут ні до чого.
А хіба ви знали б, якби це було не так?
Кокс завагався. Коли він заговорив знову, голос його звучав тихіше.
Я маю надійні джерела в моєму департаменті. Хтось лише пердне в Службі безпеки, як нам уже чутно. Те саме щодо Дев'ятої Групи в Ленглі і пари інших контор, про які ви ніколи навіть не чули.
Цілком імовірно, що Кокс казав правду. Проте не менш імовірним було й протилежне. Він цілком відповідав власному покликанню, врешті-решт; якби його поставили вартовим отут, серед холодної осінньої темряви в ряду оцих дрочил-морпіхів, Кокс точно так стояв би спиною до міста. Йому б це не подобалося, але наказ є наказ.
Чи є сподівання, що це якийсь природний феномен? спитав Барбі.
Такий, що цілком відповідає визначеним людьми кордонам міста? З кожним завертом і кожною сраною щілинкою? Як ви гадаєте?
Моя справа питати. Ця штука проникна? Ви знаєте?
Вода проникає,сказав Кокс, хоча й потрошку.
Як таке може бути?
Утім, він сам бачив, як дивно поводиться вода; разом з Джендроном вони це бачили.
Звідки нам знати? в голосі Кокса почулося роздратування. Ми працюємо з цим усього лиш якихось дванадцять годин, навіть менше. Тут так раділи, так ляскали одне одного по спинах, коли тільки вичислили, на яку висоту ця річ здіймається. Згодом і нове щось з'ясується, але поки що ми просто не знаємо.
А повітря?
Повітря проникає краще. Ми встановили пункт моніторингу там, де ваше місто межує ммм Барбі розчув шелестіння паперів, з Гарлоу. Там уже провели, як вони це називають, «продувні тести». Гадаю, так вимірюється співвідношення між кількістю того повітря, що проникає, і того, що відбивається. У будь-якому разі, повітря проходить, і то набагато краще за воду, хоча науковці кажуть, що все одно не цілком. Це дуже сильно вплине на вашу погоду, друже, хоча поки що ніхто не в змозі сказати, в який бік. Чорт, можливо, Честер Мілл перетвориться на Палм Спрингс,розсміявся він, проте доволі вимушено.
А тверді частинки? Барбі подумав, що відповідь на це питання йому відома.
Аж ніяк, заперечив Кокс. Тверді частинки не проникають. Принаймні нам так здається. І певне, вам варто знати, що так само відбувається в обох напрямках. Якщо тверді частинки не проходять всередину, не виходять вони й назовні. Це означає, що автомобільні вихлопи