- Ну що, маестро? - звернувся до бранця радник. - Не передумав? Ще можливо.
Він промовчав. Тоді радник обернувся до ката і, вказавши на ув'язненого, сказав:
- Він твій. На добу. Якщо виживе, відведеш в бокс номер тринадцять. Цього, - він вказав на мене, - не чіпати, нехай дивиться. Потім, якщо не домовимося, я тобі його теж віддам.
Тонкий натяк такий зробив. І вийшов. Стражники швиденько пристебнули мені якісь ланцюги на руки і шию, після чого теж вискочили за двері.
Ти ніколи не бачила маніяка-садиста в дії? Я до того теж. Як він там взагалі серед людей обертався, його самого треба в ланцюгах тримати, повний психопат і збоченець... Хоча, може бути, Блай тримав його як раз за те, що він кат хороший? А ув'язненими підгодовував, щоб на людей не кидався? Не знаю. І знати не хочу.
Як я звідти вибрався? Розумію, тобі не хочеться слухати про маніяка-садиста. Я і не збираюся розповідати в подробицях. А як це все вийшло...
Ти, звичайно, ніколи не чула про «синдром берсерка». Це було через сто років після тебе. Доведеться розповісти, інакше не пояснити, як я втік. Це було десь в середині двадцять першого сторіччя. Тоді з'явилася повальна мода винаходити ідеальних солдатів. Один збочений генетик придумав якийсь спосіб поліпшити людську природу шляхом спрямованої мутації і випробував його на власних дітях. Милий такий дядечко був, поза сумнівом. Результати він не встиг обробити - щось у нього в лабораторії так вибухнуло, що не залишилося ні будівлі, ні паперів, ні його самого. Чи то конкуренти постаралися, чи то сам чогось недогледів. А залишилося у нього сім або вісім синів - наслідки, так би мовити, його дослідів, які розповзлися по світу, наплодили дітей. Виявилося, що мутований ген передається в спадок. Загалом, це нормальна людина, але з деякими модифікаціями. Наприклад, підвищена стійкість до будь-яких впливів, прискорена реакція, міцніше кістки, все таке. Але головне не це. Власне сам синдром полягає в тому, що в потрібний момент відбувається якась трансформація і людина перетворюється на такого собі супермена - стає не по-людськи сильною, спритною і влучною. А ще надмірно агресивною. Це якось пов'язано з викидом адреналіну і генетичною пам'яттю... Не знаю, я не медик. У першому поколінні ця трансформація відбувалася керовано. У другому - тільки в стані стресу. Далі - ще рідше... Пам'ятаєш, я тобі казав про своє прізвисько? Один з дітей пришелепкуватого генетика потім став письменником і написав кілька автобіографічних речей про себе і братів. Ось його і звали Жак Ренар. Його головний герой - такий собі чарівний хлопчина на зразок мене, тому мене так і прозвали. А ще, за неперевіреними даними, він мій далекий предок. Хоча, власне, дані вже можна вважати перевіреними. «Синдром берсерка» у мене виявився.
Не знаю, де він був раніше. Зі мною неодноразово траплялися такі неприємності, що будь-хто інший давно б трансформувався. Одного того, що сталося в Кастель Мілагро, вистачило б. А у мене не виходило. Може, заважав страх? Та не повинен, за ідеєю, від страху люди зазвичай і трансформувалися... Не знаю. І як це вийшло, не маю гадки. Я стояв в своїх ланцюгах і притискався до стінки. Очі закрив майже відразу, щоб всього цього не бачити, але навіть від того, що я чув, волосся ставало дибки. Особливо коли уявляв себе на місці того містралійця. Дуже виразно уявлялося, як мене точно так же нагнуть і згвалтують, попутно розмальовуючи спину ножем, або ще що-небудь не менш хворобливе. Адже по-іншому садистові не в кайф. Ось так я стояв, заплющивши очі від страху, і раптом відчув, як у мені закипає злість. Біс знає звідки вона взялася, я ніколи не вмів злитися по-справжньому... Коли сплелися злість і страх, зі мною щось сталося. Я відчув у собі силу розірвати ланцюг і вирватися. А ще я відчув бажання вбивати. Це було не запаморочення, я повністю усвідомлював, що роблю, і прекрасно все пам'ятаю, це було щось... Я як би став іншим. І більше нічого не боявся.
Можеш не повірити, але ката я розірвав навпіл голими руками, хоча міг би одним рухом просто скрутити йому вязи. Не знаю, звідки в мені взялася така жага крові. А потім я підхопив під пахву свого понівеченого приятеля, взяв з набору тортур інструментів щось побільше і вийшов в коридор. Ніхто так і не зрозумів, хто я такий і куди йду, і, мабуть тому не спробували мене зупинити. Думали, так і треба. Тим більше йти-то було всього метрів двадцять. Вартові на поверсі не встигли навіть збагнути, що відбувається. Моє тіло рухалося саме та й швидше, ніж я розумів. Кілька рухів - і у того, що зліва, зламана шия, а охоронець справа проткнути тим самим інструментом, який я захопив з собою. Обидва лежать і не ворушаться, а я тільки усвідомлюю, що зробив.
Я вийшов на свій поверх і кинувся в майстерню за шнуром, а потім в центр керування. Встиг ще привалити двері сейфом і деякими меблями, на чому мої подвиги і закінчилися. Зрозуміло, ставши самим собою, перше, що я зробив, це миттєво проблювався, не відходячи від дверей і намагаючись хоча б не втратити свідомість. Врятований незнайомець вже трохи прийшов до тями і тепер сидів на підлозі, дивлячись на мене так, ніби у мене роги виросли. А потім я кинувся до комп'ютера... Не буду пояснювати, як ламають бетонку і як програмують Т-кабіну, ти все одно не зрозумієш... Одне пам'ятаю - поки я копирсався з цією допотопною клавою, я дуже шкодував наших нещасних предків: вони ж на цих дровах все робили! Т-кабіна? Ну, ти бачила, як це роблять маги? Переміщуються? Ну ось, те ж саме, тільки без магії. Так, будь-хто. І ти теж, якщо навчишся програмувати... Найбільше мене здивувало, що з кабіни були виходи тільки в цей світ. Це повний абсурд. Якщо тут є Т-кабіни, значить, вони з нашого світу, і хоч одна повинна виходити туди. А дзуськи. Я спробував набрати хоч один знайомий код, але мені видавало: «доступу нема». За дверима вже чулися шум і гуркіт, двері збиралися ламати, тому шукати доступ через сокет було ніколи. Я плюнув, ввімкнув карту доступних точок і кинувся до свого нового приятеля.
- Пішли! - сказав я і став його піднімати.
- Куди? - прохрипів він.
- Сюди. - Я затягнув його в кабіну і ткнув носом в карту: - Ти ж місцевий, географію знаєш? Куди звідси податися, щоб нас не дістали? Де нам допоможуть?
Він показав одну з точок і сказав:
- Зелені гори... Іди туди. Там повстанці. Допоможуть. А мене добий. Будь ласка.
Почни я йому пояснювати, що не можу, думаєш, повірив би? Я і не став нічого говорити, пхнув його в кабіну і набрав код. Потім повернувся в кімнату, видер з потрохами перехідну плату і засунув за пазуху. А ще заїхав стільцем по монітору і розбив ущент, щоб гади більше ним не користувалися. Ми встигли втекти останньої миті, коли двері вже вибили і сейф з гуркотом падав на підлогу.
Ми опинилися в якійсь печері, і що найбільше мене налякало - без виходу. Без виходу і без входу, просто маленька печерка і в ній кабіна, а як з неї виходять на білий світ, абсолютно невтямки. Я спробував з'ясувати це у свого супутника, але він більше нічого зрозумілого сказати не зміг. Він взагалі більше нічого не сказав, здається, хлопець остаточно звихнувся. Я і сам би цілком міг точно так же. На мій погляд, він і так занадто довго протримався. Я потикався по кутах, пошукав вихід, не знайшов... Потім спробував ще разок пробитися в рідний світ, і це у мене знову не вийшло. Навіть зі штекером. Скінчилися мої спроби тим, що в контрольці благополучно полетіли всі мульки, так що я втратив взагалі яку б то не було можливість вибратися з цієї закупореної з усіх боків печерки. Два дні я там просидів без їжі і води в товаристві тихого божевільного містралійця, який валявся без свідомості, то ніс якусь маячню, то в хвилини просвітління просив, щоб я його добив. Як я сам там не зїхав з глузду, досі не розумію. А на третій день сталося чудо. Стіна печери відкрилася, і увійшов чоловік. Спочатку я подумав, що нарешті зїхав з глузду і приєднався до свого приятеля, але виявилося, що я просто не знайшов, де ця довбана стінка відсувається. Повинен сказати, дядечко, коли нас побачив, отетерів так, що з ним трохи зле не стало, але, коли розглядів нещасного мого супутника, зрадів, підхопив його на руки, як рідного, і поволік з собою. Як потім виявилося, він цього бідолаху довго і безуспішно шукав...
Ні, я не знаю, що з ним тепер, де він і чи вижив взагалі... Навіть якщо вижив, більше про нього ніхто не чув. Може, він досі десь в дурдомі сидить або де у них психів тримають. А може, потім оклигав, просто на люди не показується. Ти ж, напевно, чула про нього багато, який він був до того - і красень, і золотий голос Містралії, і баби від нього умлівали, і взагалі перший хлопець на селі, а тут його так понівечили, що глянути лячно... А що значить для музиканта залишитися без руки!.. Цей бідолаха мені досі іноді сниться. Напевно, я теж з глузду зїхав. Комплекс провини або як там це називається... Мабуть, через це я його і потягнув з собою. Підсвідомо бажаючи хоч щось для нього зробити. Адже в стані трансформації люди з «синдромом берсерка» так зазвичай не діють, в сенсі не рятують сторонніх потерпілих... а мені чомусь так трапило...