- А зараз?
- Зараз я, як висловився мій працьовитий кузен, байдикую і не страждаю від цього. Офіційно, звичайно, я вважаюся першим паладином, але це посада швидше формальна. Якщо десь в королівстві трапляються неприємності, з якими місцевими силами не впоратися, то нас посилають туди наводити порядки.
- У сенсі бунти придушувати?
- Останній бунт в нашому королівстві трапився під час спроби перевороту, та й його пригнічувати не довелося. А передостанній - років п'ятнадцять тому у якогось психічно хворого поміщика, який довів своїх селян до того, що його всім селом дружно втопили, після чого мирно розійшлися по домівках. Так що неприємності у нас іншого сорту: баронські міжусобиці, набіги варварів... Буває, чудовисько деcь заведеться, а героїв поблизу немає. А воювати з ображеними селянами паладинів не посилають. На то є поліція і суд. Чи ти думаєш, що у нас тут дрімучі злидні і наші селяни щороку бунтують з голоду? Помиляєшся, вони живуть цілком пристойно. У нас багата країна, і уряд може собі дозволити не дерти з населення непомірні податки.
- Багата країна - це добре... - зітхнула Ольга. - Я жила в країні бідній. Гаразд, не будемо про сумне. Краще розкажи мені ще щось. Ось, наприклад... ці книги. Це твої? Ти любиш читати? Я дуже люблю.
- Можеш користуватися моєї бібліотекою, - запропонував Елмар. - Коли навчишся читати.
- Але я вмію читати.
- На друковані тексти лінгвістичний феномен не поширюється. Читати тобі доведеться вчитися заново. Це буде неважко, раз ти раніше вміла, просто вивчиш інший алфавіт. Всі переселенці швидко вчаться. Але це не зараз, і взагалі, нехай цим займається Жак, він знає як, у нього досвід є...
- Жак - це хто?
- Королівський блазень. Він займається у нас адаптацією переселенців крім основної роботи. Він тобі сподобається, славний хлопець і разюче схожий на тебе. У нього така ж смішна мова.
- А чому він цим займається?
- Йому цікаво. Та й потім, він привабливий, люди з ним легко знаходять спільну мову.
- Елмаре, а багато у вас таких, як я?
- Таких, як ти, практично немає, - засміявся Елмар. - А взагалі переселенців... Точно не знаю. З Терезою ти, напевно, познайомишся. Є ще пані Гольдберг, поважна літня жінка, вона працює в Казначействі бухгалтером. Шеллар її дуже цінує. Була ще якась селянка, але вона вийшла заміж і поїхала в село... Здається, жінок більше немає. З чоловіків я знаю не всіх. Ну, по-перше, пан Хаббард. По-моєму, він твій сучасник, може, з різницею в десять - двадцять років, і велика падлюка, так що будь з ним обережніше. По-друге, Дік. Він зараз працює викидайлом в «Місячному Драконі». Забавна з ним була історія, я тобі як-небудь розповім. Потім Марк. Він з якихось давніх часів, хороший мечник, зараз служить в королівській сторожі. А про тих, хто не зміг адаптуватися, я тобі не буду розповідати, щоб даремно не лякати.
- Буває й таке? А як це - не зміг адаптуватися?
- Тобі це не загрожує. Ти цивілізована людина, освічена дівчина, здатна розуміти, що крім твого погляду на життя бувають і інші. А для прикладу можна згадати одного релігійного фанатика з вашого середньовіччя, який почав проповідувати своє вчення, збирати войовничий орден і проголошувати страшні речі. Закінчилося все дуже сумно - судом і шибеницею. Наші християнські ордени самі звернулися до короля з проханням припинити ці неподобства, тому що цей прибулець дискредитував ідеї християнства.
- А у вас є християни? - здивувалася дівчина.
- Є, - Елмар посміхнувся. - Тільки зовсім не такі, як у вас. Це звичайна містична школа, як багато інших, абсолютно мирна і безпечна. Я знаю, як все сталося у вас, мені Жак розповідав. Страшна історія. Хто б міг подумати, від яких дрібниць іноді залежать долі світу... Або просто у вас люди більш релігійні?
- А як було у вас?
- Нормально, як і з усіма іншими. Жив колись дуже талановитий містик, створив свою школу, навчив учнів, наробив багато добрих справ, прожив довге щасливе життя і помер у поважному віці. Загинув, рятуючи свого учня, який через недосвідченість потрапив в неприємності. Ніяких інтриганів-конкурентів, ніяких учнів-зрадників, ніяких хрестів та іншого мучеництва... Ольго, ти любиш вірші?
- Люблю, - охоче зізналася дівчина. - Із задоволенням послухаю, якщо ти почитаєш мені вголос. Раз вже я виявилася знову неписьменною. А якщо хочеш, і я тобі почитаю. У мене в рюкзаку книги, там і поезія є.
- Тоді по черзі, - запропонував Елмар, якому хотілося і того, і іншого.
За цими поетичними читаннями вони і зустріли світанок. А разом із світанком прийшла Азіль. Німфа виникла в дверях, як завжди безшумно, і зупинилася у своїй звичайній позі - підігнувши одну ногу, трохи схиливши голову набік і тримаючись рукою за косяк.
- Доброго ранку, - тихо сказала вона. - У нас гості?
Елмар відклав книгу і встав їй назустріч.
- Доброго ранку, Азіль, - ласкаво відповів він, обіймаючи і притискаючи до грудей кохану дівчину. - Це не гості, це невелика робота на благо корони, яку мені підкинув дорогий кузен. Познайомся, її звуть Ольга. А це і є Азіль.
- Вітаю! - радісно відгукнулася Ольга і теж встала. - Ой, Елмаре, тобі не здається, що остання пляшка була зайвою?
- Мені здається, - посміхнулася Азіль, - зайвими були останні три. Король доручив тобі перевірити, скільки вина можна випити з подругою за приємною бесідою?
- Вона не подруга, - насупився Елмар. - Вона переселенка. Мафей сьогодні вночі притягнув. А у Жака якісь проблеми, і король доручив мені займатися адаптацією.
- Тільки сьогодні вночі? - Азіль трохи підняла брови. - А пити ви почали відразу, як тільки опинилися вдома?
- Так і є!
- Це помітно. А що у Жака за проблеми?
- Сам не розумію, які проблеми можуть бути у людини, яка живе одна і навіть слуг не тримає? Може, відкриємо ще пляшку і посидимо втрьох?
- А може, підемо всі потихеньку спати? Здається, вам на сьогодні вистачить. А посидимо ввечері.
- Так, напевно, - підтримала її Ольга. - А то я щось зовсім сп'яніла і спати хочу...
***
Через кілька днів я все ж знайшов цей проклятий шнур. Розпатрав якийсь прилад зі складу, там, на щастя, виявилося все, що потрібно. Досі цікаво, де вони його взяли, на час переміщення самої будівлі його точно бути не могло. Так само як і Т-кабіни. Не винайшли ще Т-кабіни в двадцять першому столітті. Залишалося тільки залізти ще раз в центр, підключитися і з'ясувати, де ж лежать детонатори, що я і зробив. Я страшенно боявся, що доблесний радник придумає ще який-небудь цікавий експеримент з моєї психікою, яка на той час вже похитнулася. Як мене засікли, досі не знаю, на поверсі не було охорони, в коридорі можна було робити що завгодно. Охорона була тільки на вході, але звідти вхід в центр не видно... Або я десь в системі наслідив, або хтось з інших техніків помітив і стукнув. Там були і інші, такі, як я. Наприклад, конструктор з повністю тріснутим блюдцем, який навсправжки співпрацював з «новою батьківщиною» і конструював їм ні багато ні мало: танки, гармати, гвинтівки і інші вогнепальні принади. Або ще два пиятики-приятелі - електронник і оператор, які обслуговували систему і генератор. Спілкуватися з ними було неможливо, оскільки тверезими я їх ні разу не бачив. А з ще одним, таким же, як я, спілкуватися я сам не захотів, тому що він міг мене розколоти. Загалом, не знаю, на чому я попався. Це повинен був бути мій останній день в Кастель Мілагро - виявилося, що детонатори теж зберігаються в центрі, в спеціальному контейнері, до того ж наші окремо від ув'язнених і з міцнішою бетонкою. Колючку в ті часи ще не придумали, але і бетонка теж річ малоприємна, без фугасу не зламати. Фугас я написав прямо з ранку, ну, звичайно, не те щоб написав, в розумі склав, на чому ж його писати... А вночі я повинен був взяти свій детонатор, зняти периметр і втекти через Т-кабіну. Все одно куди. Але десь я проколовся.
Не пам'ятаю точно, що казав мені Блай, настільки я здурів від страху. Я його навіть не слухав, а тільки уявляв, що зі мною зараз буде. Особливо чомусь я боявся тієї хліборізки, вже не знаю чому. Але радник вирішив, мабуть, що тепер я став цінним кадром і калічити мене не варто. Він дав мені пару раз по морді від душі і поволік на другий поверх. Вірніше, наказав, а поволокли два стражника.
У камері мене чекали старі знайомі - кат, який вимагав, щоб мене йому віддали, і хлопець з татуюванням. За татуюванням я його і впізнав, тому що обличчя у нього вже на той час не було...