Рівієць кивнув на знак того, що зрозумів. Велерад гнівно посопів.
Знак відьмацький маєш?
Незнайомець знову поліз за комір каптану, видобув круглий медальйон на срібному ланцюжку. На медальйоні було вибито голову вовка із вишкіреними іклами.
Імя якесь маєш? Можеш будь-яке назвати, не з цікавості запитую, а щоб розмову полегшити.
Звуся Ґеральтом.
Та хоч і Ґеральтом. Судячи з вимовиз Рівії?
З Рівії.
Так. Знаєш що, Ґеральте? Із тим, Велерад поплескав долонею по відозві,із тимдай собі спокій. То поважна справа. Багацько вже намагалися. То, брате, не те саме, що пару гультяїв захльостати.
Знаю. Це мій фах, бургомістре. Написанотри тисячі оренів нагороди.
Три тисячі,бургомістр закопилив губи. І принцесу докупи, як люди балакають, хоча милостивий Фольтест того й не дописав.
У принцесі я не зацікавлений, сказав спокійно Ґеральт. Сидів, склавши руки на колінах. Написанотри тисячі.
Що за часи, зітхнув бургомістр. Що за паршиві часи! Ще років двадцять тому хто б і подумав, навіть на пяну голову, що такі професії будуть? Відьмаки! Мандрівні вбивці василісків! Бродячі різуни драконів та утопців! Ґеральте! У твоєму цеху пиво дозволено пити?
Дозволено.
Велерад плеснув у долоні.
Пива! гукнув. А ти, Ґеральте, сідай ближче. Бо чого ж то я.
Пиво було холодним і пінистим.
Паршиві часи настали, ремствував Велерад далі, сьорбаючи з кухля. Наплодилося усілякої мерзоти. У Магакамі, у горах, аж роїться від боболаків. У лісах раніше хоч би вовк який вив, а заразна тобі: примари, боровики якісь, куди не плюньвовкулак чи інша яка зараза. По селах русалки та жалібниці дітей крадуть, на сотні вже рахуємо. Хвороби, про які раніше й не чув ніхто, аж волосся дибки. Ну, а до комплекту ще й оте! він попхнув сувій шкіри по столу. Не дивина, Ґеральте, що такий попит на ваші послуги.
Ця королівська відозва, бургомістре, підвів голову Ґеральт. Чи знаєте подробиці?
Велерад відхилився на спинку стільця, сплів руки на череві.
Подробиці, кажеш? А знаю. Не те щоб з перших рук, але з достовірних джерел.
Про те мені, власне, і йдеться.
От ти уперся. Як знаєш. Слухай. Велерад ковтнув пива, притишив голос. Милостивий наш Фольтест, ще королевичем, за правління старого Меделла, свого батька, демонстрував нам, що може утнути, а утнути міг чимало. Ми сподівалися, що із часом те минеться. Але ж швидесенько після коронації, відразу по смерті старого короля, Фольтест самого себе перевершив. Ми аж роти пороззявляли. Коротше: зробив він дитинку своїй рідній сестрі Адді. Адда була від нього молодшою, але завжди вони трималися купи, і ніхто нічого й не підозрював, ну, може, тільки королева Отож: дивимося, аж тут Адданате вам, із таким ото пузом, а Фольтест починає розводитися про шлюб. Із сестрою, уявляєш, Ґеральте? Ситуація диявольськи загострилася, бо Визімір з Новіграда саме вирішив видати за Фольтеста свою Дальку, вислав посольство, аж тут треба тримати короля за руки-ноги, бо той готовий бігти та гнати тих послів утришия. Вдалося, на наше щастя, бо Визімір спересердя випустив би нам тельбухи. Потім, не без допомоги Адди, яка зуміла вплинути на свого братуся, вдалося знеохотити щеня від швидкого шлюбу. Ну а потім Адда народила, у належний час, аякже. А тепер слухай, бо починається. Те, що народилося, бачив небагацько хто, але одна повитуха вискочила з вікна вежі, а у другої потьмарився розум, і вона й досі ходить зателепкувата. Думаю, що виродок був не вельми гожий. Була це дівчинка. Зрештою, вона відразу ж померла, бо ніхто, як мені здається, не поспішив перевязати пуповини. Адда, на своє щастя, пологів не пережила. А потім, брате, Фольтест укотре вчинив дурню. Виродка треба було відразу спалити або, я знаю, закопати десь на відлюдді, але не ховати у саркофазі у підземеллях палацу.
Запізно тепер бідкатися. Ґеральт підвів голову. У будь-якому разі треба було прикликати когось із Відунів.
Ти про отих здирників із зірками на капелюхах? А як же! Злетілося їх із десяток, але вже потім, як стало зрозуміло, що у тому саркофазі лежить. І що з нього ночами вилазить. А вилазити почало не відразу, ні. Сім років після поховання була тиша. Аж тут якось уночіна місяць уповнікрик у палаці, вереск, безлад! Що тут довго говорити, ти на тому знаєшся, та й відозву читав. Немовля у труні підросло, та неабияк, а зуби в нього стали такі, що аж жах. Одним словомстриґа. Шкодую, що ти трупів тих не бачив. Як я. Тоді обминав би ти Визім стороною.
Ґеральт мовчав.
У ті часи, продовжував Велерад, Фольтест, як я вже казав, закликав до нас цілу громаду чаклунів. Ґелґотали вони один поперед одного, мало не побилися отими своїми ціпками, що вони їх носять, напевно, аби псів відганяти, коли їх ними цькують. А я так вважаю, що цькують регулярно. Перепрошую, Ґеральте, якщо маєш іншу думку про чародіїв, при твоєму фахові напевне маєш, але як на мене, то дармоїди вони й дурні. Ви, відьмаки, серед людей зужили більшої довіри. Бо ви, як би то сказати, конкретні.
Ґеральт усміхнувся, але не прокоментував.
Та до справи. Бургомістр зазирнув у кухоль і долив собі й рівійцю. Деякі поради чаклунів здавалися мені аж ніяк не дурнуватими. Один пропонував спалити стриґу разом із палацом та саркофагом, другий радив відрубати їй довбешку заступом, інші більше схилялися до забивання кілків у різні частини її тіла, зрозуміло, удень, коли дияволиця спала у труні, виснажена нічними втіхами. На жаль, знайшовся один блазень, у загостреній шапці на лисій голові, горбатий пустельник, який придумав, що то є чари, що їх можна зняти і що зі стриґи знову стане Фольтестова донечка, чарівна, мов писанка. Треба тільки просидіти у крипті цілу нічі все, справу вирішено. Після чогоуявляєш, Ґеральте, що то був за дурень, пішов він на ніч до палацу. Як легко здогадатися, мало що від нього лишилося, тільки шляпа та палиця. Але Фольтест учепився у ту ідею, як репях у собачий хвіст. Заборонив будь-які спроби вбити стриґу, а з усіх закутків краю понастягував шарлатанів, аби ті відчарували принцесу зі стриґи. Ото була мальовнича компанія! Якісь баби покручені, якісь кульгавці, брудні, брате, завошивлені, аж жаль брав. Ну й гайда вони чарувати, головним чином над мискою та кухлем. Зрозуміло, декого Фольтест та Рада швиденько викрили, кількох навіть на частоколі повісили, але замало, замало. Я б їх усіх повісив. Про те, що стриґа, натомість, раз у раз когось та загризала, не звертаючи ані на шарлатанів, ані на їх закляття ні найменшої уваги, я вважаю, говорити не треба. Як і про те, що Фольтест у палаці вже не мешкав. Ніхто не мешкав.
Велерад перервався, сьорбнув пива. Відьмак мовчав.
І так воно, Ґеральте, тягнеться вже шість років, бо те уродилося років чотирнадцять тому. Мали ми за цей час трохи інших турбот, бо повоювали із Визіміром з Новіграда, але із пристойних, зрозумілих причин, йшлося про перенесення межових стовпів, а не про якихось там дочок чи заручини. Фольтест, до речі, починає вже бубонити про шлюб й розглядає парсуни, що їх надсилають із сусідніх дворів, а раніше звичайно викидав їх у вбиральню. Але час від часу його знову охоплює ота манія, і розсилає він тоді кінних, аби ті шукали нових чаклунів. Ну й нагороду обіцяє, три тисячі, через що збіглося сюди кілька відчайдухів, мандрівних лицарів, навіть один пастушок, знаний у всій околиці кретин, нехай земля йому пухом. А стриґа все ще добре почувається. Тільки й того, що час від часу когось загризе. Можна призвичаїтися. А з тих героїв, що її намагаються відчарувати, хоча б та користь, що бестія нажирається на місці й не швендяє поза замком. А у Фольтеста тепер новий палац, цілком ладний.
За шість років, Ґеральт підвів голову, за шість років ніхто не владнав справи?
Отож бо. Велерад дивився на відьмака проникливо. Бо справу неможливо владнати, і доведеться із тим змиритися. Я кажу про Фольтеста, про нашого милостивого й улюбленого владику, який все ще прибиває ті відозви на перехрестях. Тільки й того, що охочих, здається, поменшало. Щоправда, останнім часом зявився був один, але хотів три тисячі наперед. Ну то ми запхали його до мішка й кинули в озеро.