Анджей СапковськийВідьмак. Останнє бажання
Обережно! Ненормативна лексика!
Голос розуму-1
Вона прийшла до нього перед ранком.
Увійшла дуже обережно, тихо, безшелесно, пливла через кімнату наче примара, наче зява, а єдиний звук, який супроводжував її рух, видавала опанча, що терлася об голу шкіру. Утім, саме той тихесенький, ледь чутний шурхіт розбудив відьмака, а може, лише вирвав із напівсну, в якому він монотонно колихався, немов у безодні, підвішений між дном і поверхнею спокійного моря, серед легенько розгойданих пасм фукусу.
Він не ворухнувся, не здригнувся навіть. Дівчина підпливла ближче, скинула опанчу, поволі, із ваганням, сперлася зігнутим коліном об край ложа. Він дивився на неї з-під примружених повік, не виказуючи, що вже не спить. Дівчина обережно залізла на постіль, на нього, обійнявши його стегнами. Спершись на напружені руки, мазнула по його обличчю волоссям, що пахло ромашкою. Рішуча й мовби нетерпляча, схилилася, торкнулася кінчиком перса його повіки, щоки, губ. Він посміхнувся, взявши її за плечі, дуже повільно, обережно, делікатно. Вона випросталася, тікаючи від його пальців, промениста, підсвічена, розмита у своєму сяйві в імлистій сірості ранку. Він ворухнувся, проте рішучим натиском обох долонь вона заборонила йому змінювати позицію, легкими, але наполегливими рухами стегон домагаючись відповіді.
Він відповів. Вона вже не тікала від його долонь, відкидала голову назад, стріпувала волоссям. Шкіра її була холодною і дивно гладенькою. Очі, які він бачив, коли вона наближала обличчя до його щоки, були великі й темні, наче очі русалки.
Заколисаний, він потонув у ромашковому морі, яке збурилося і зашуміло, втративши спокій.
Відьмак
І
Потім казали, що чоловік той прийшов у місто з півночі, через браму Линварів. Йшов пішки, а навюченого коня вів за повід. Стояло пізнє пообіддя, і крам линварів та римарів було замкнено, а вуличка була порожньою. Було тепло, але чоловік той мав напнутого на плечі чорного плаща. Чим привертав увагу.
Затримався він перед корчмою «Старий Наракорт», постояв хвильку, дослухаючись до гомону голосів. У корчмі, як завжди о цій порі, було повно людей.
Незнайомець не зайшов до «Старого Наракорту». Потяг коня далі, вуличкою вниз. Там була інша корчма, менша, і звалася вона «Під Лисом». Тут було пусто. Корчма мала не найліпшу славу.
Корчмар підняв голову від діжки з квашеними огірками й зміряв гостя поглядом. Чужинець, все ще у плащі, стояв перед шинквасом рівно, нерухомо, мовчав.
Що дати?
Пива, сказав незнайомець. Голос мав неприємний.
Корчмар обтер руки полотняним фартухом та наповнив кухоль. Кухоль був надщербленим.
Незнайомець не був старим, але волосся мав майже біле. Під плащем він носив потертий шкіряний кубрак, шнурований під шиєю та на плечах. А коли стягнув плаща, усі помітили, що на спині, на паску, мав меча. Не було у тому нічого дивного, у Визімі чи не всі ходили зі зброєю, тільки-от ніхто не носив меча на спині, ніби лук чи колчан.
Незнайомець не всівся за стіл поміж нечисленими гостями, а й далі стояв біля шинквасу, міряючи хазяїна пронизливим поглядом. Сьорбнув із кухля.
Шукаю кімнату на ніч.
Не маю, буркнув корчмар, зиркаючи на чоботи незнайомця, закурені та брудні.У «Старому Наракорті» спитайте.
Я волів би тут.
Не маю, корчмар нарешті упізнав акцент незнайомця. То був рівієць.
Заплачу, промовив чужинець тихо, мовби вагаючись.
Саме тоді й розпочалася та паскудна історія. Віспуватий бурмило, котрий похмуро спостерігав за незнайомцем із тієї самої миті, як той увійшов, устав і приступив до шинквасу. Двійко його приятелів стали позаду, на відстані двох кроків.
Нема місця, гультіпако, сволото рівійська, чвиркнув віспуватий, ставши впритул до незнайомця. Нам тут, у Визімі, такі, як ти, не потрібні. Це порядне місто!
Незнайомець узяв кухля та відсунувся. Глянув на корчмаря, але той відвів очі. Йому б і на думку не спало захищати рівійця. Зрештою, хто тих рівійців любить?
Кожен рівієцьзлодій, вів далі віспуватий, дихаючи пивом, часником і злістю. Чуєш, що кажу, вилупку?
Не чує. Йому вуха лайном позакладало, сказав один із тих, задніх, а другий зареготав.
Плати й вали звідси! верескнув подзьобаний.
Незнайомець тільки тепер подивився на нього.
Пиво допю.
А ми тобі допоможемо, просичав бурмило.
Він вибив з рук рівійця кухоль і, одночасно хапаючи зайду за плече, вчепився пальцями у ремінь, який перекреслював навкіс груди чужинця. Один із тих, іззаду, піднімав кулак для удару. Чужак крутнувся на місці, вибиваючи віспуватого з рівноваги. Меч засичав у піхвах та коротко зблиснув у світлі каганців. Завирувало. Крик. Хтось із відвідувачів кинувся до виходу. З гуркотом упав стілець, луснула об підлогу глиняна миска. Корчмаргуби у нього тремтілидивився на жахливо розрубане обличчя віспуватого, який, чіпляючись пальцями за край шинквасу, саме зсувався, зникав з очей, немовби тонув. Ті двійко лежали на підлозі. Один нерухомо, а другий звивався і трясся у темній калюжі, що швидко збільшувалася. У повітрі, свердлячи вуха, вібрував тонкий, істеричний жіночий крик. Корчмар затремтів, хапнув ротом повітря й почав блювати.
Незнайомець відступив під стіну. Зігнутий, напружений, уважний. Меча він тримав обома руками, водячи вістрям у повітрі. Ніхто не рухався. Жах, неначе холодне багно, заліплював обличчя, сковував рухи й затикав горлянки.
Стражники увірвалися до корчми зі стукотом і грюкотом, утрьох. Мабуть, були поблизу. Мали напоготові оплетені ременями палиці, але, побачивши трупи, відразу вихопили мечі. Рівієць притулився спиною до стіни, лівицею витяг з-за халяви кинджал.
Кинь те! зарепетував один зі стражників тремтячим голосом. Кинь те, харцизяко! Із нами підеш!
Другий стражник копнув лавку, що не дозволяла йому зайти до рівійця збоку.
Біжи по людей, Жмутик! крикнув до третього, який тримався ближче до дверей.
Не треба, сказав незнайомець, опускаючи меча. Сам піду.
Підеш, сучий вилупку, але на мотузці! зайшовся отой, із тремтливим голосом. Кинь меча, бо я тобі довбню розвалю!
Рівієць випростався. Швидко сунув клинок під ліву пахву, а правицею, здійнявши її над головою, у бік стражників, швидко накреслив у повітрі складний знак. Блиснули сріблясті заклепки, якими було густо всіяно довгі, аж по лікті, манжети шкіряного каптану.
Стражники відсахнулися на крок, закриваючи обличчя ліктями. Хтось із гостей схопився на ноги, хтось знову побіг до дверей. Ще раз, дико і страшно, закричала жінка.
Сам піду, повторив незнайомець гучним металевим голосом. А ви троєпопереду. Ведіть до бургомістра. Я дороги не знаю.
Так, пане, проммимрив стражник, опустивши голову. Рушив до виходу, непевно озираючись. Двійко інших спішно пішли за ним, задкуючи. Незнайомець крокував слідом, ховаючи меча до піхов, а кинджал за халяву. Як проходили вони повз столи, то гості заслоняли лиця полами кубраків.
ІІ
Велерад, бургомістр Визіма, пошкріб підборіддя й замислився. Не був він ані забобонним, ані боязким, але це не надихало його зостатися сам на сам із біловолосим. Нарешті він наважився.
Вийдіть, наказав стражникам. А ти сідай. Ні, не тут. Отам, подалі, як твоя ласка.
Незнайомець усівся. Не мав він уже ані меча, ані чорного плаща.
Слухаю, сказав Велерад, бавлячись важкезним буздиганом, що лежав на столі.Я Велерад, бургомістр Визіма. Що маєш мені сказати, мосьпане розбійнику, перед тим, як підеш до темниці? Троє убитих, спроба накласти прокляттянезле, аж ніяк незле. За такі речі у нас, у Визімі, на палю саджають. Та я людина справедлива, спочатку тебе вислухаю. Кажи.
Рівієць розстебнув кубрак, дістав з-під нього сувій білої козячої шкіри.
На роздоріжжях, по корчмах прибиваєте, сказав він тихо. Правда те, що там пишете?
А, буркнув Велерад, дивлячись на витравлені на шкірі руни. Така, значить, справа. Як я відразу не здогадався? Авжеж, найщиріша правда. Підписано: Фольтест, король, владця Темерії, Понтару й Магакаму. Виходить, правда. Але відозва відозвою, а закон законом. У Визімі я закон та порядок пильную! Людей мордувати не дозволю! Зрозумів?