Шахраїв не бракує.
Ні, не бракує. Їх навіть забагато, погодився бургомістр, стежачи за відьмаком. Саме тому, як підеш до палацу, не проси золота наперед. Якщо взагалі туди підеш.
Піду.
Що ж, твоя справа. Утім, памятай мою пораду. І якщо вже про нагороду мова, то останнім часом почали балакати і про другу її частину, я вже казав. Принцесу за дружину. Не знаю, хто те вигадав, але якщо стриґа виглядає так, як розповідають, то це жарт надзвичайно похмурий. І все ж не забракло дурнів, які погнали галопом до замку, тільки-тільки поширилася звістка, що є можливість увійти до королівської родини. А конкретно, двоє шевців-підмайстрів. Чому шевці такі дурнуваті, Ґеральте?
Не знаю. А відьмаки, бургомістре? Намагалися?
Було кілька, авжеж. Найчастіше, як чули, що стриґу треба відчарувати, а не забити, знизували плечима та йшли собі. Тому моя повага до відьмаків значно виросла, Ґеральте. Ну а потім приїхав один, молодший від тебе, імені я не памятаю, якщо він взагалі його називав. Той спробував.
І що?
Зубата принцеса розтягла його кишки на чималу відстань. На половину пострілу з лука.
Ґеральт покивав.
Це всі?
Був ще один.
Велерад помовчав хвильку. Відьмак його не квапив.
Так, сказав нарешті бургомістр. Був ще один. Спочатку, як Фольтест став погрожувати йому шибеницею, якщо той убє чи покалічить стриґу, він розсміявся і почав збиратися. Ну, а тоді
Велерад знову заговорив тихішемайже зашепотів, перехилившись через стіл.
Тоді взявся за завдання. Бачиш, Ґеральте, тут, у Визімі, є пара розумних людей, навіть на високих посадах, яким уся та справа обридла. Пліткують, що ці люди потихеньку переконали відьмака, аби той не бавився у церемонії чи чари, забив стриґу, а королю сказав, що чари не подіяли, що донечка впала зі сходів, ну, що стався нещасний випадок під час роботи. Король, зрозуміло, розізлиться, але закінчиться все просто тим, що він не заплатить ані орена нагороди. Негідник відьмак на те: мовляв, задарма ми можемо самі на стриґу ходити. Що ж було робити? Ми скинулися, поторгувалися Тільки що ніц з того не вийшло.
Ґеральт звів брови.
Кажу жніц, сказав Велерад. Відьмак не схотів іти відразу, першої ж ночі. Лазив, таївся, крутився околицею. Нарешті, як розповідають, побачив стриґу, напевно у ділі, бо бестія не вилазить з крипти, аби ноги розімяти. Побачив її і тієї само ночі здимів. Без прощання.
Ґеральт злегка скривився, що, мабуть, мало бути схожим на посмішку.
Розумні люди, почав він, напевно ж усе ще мають оті гроші при собі? Відьмаки наперед не беруть.
Ага, сказав Велерад. Напевно мають.
А плітка не говорить, скільки там?
Велерад вишкірився.
Одні подейкують: вісімсот
Ґеральт похитав головою.
Інші,буркнув бургомістр, говорять про тисячу.
Небагато, особливо взявши до уваги, що плітки завжди перебільшують. Король, врешті-решт, дає три тисячі.
Не забувай про наречену, глузливо відказав Велерад. Про що ми говоримо? Звісно ж, тих трьох тисяч ти не отримаєш.
Звідки то відомо?
Велерад ляснув долонею по столі.
Ґеральте, не псуй моєї думки про відьмаків! Це триває вже понад шість років! Стриґа порішає з півсотні людей щорічно, тепер менше, бо всі тримаються від палацу подалі. Ну, брате, я вірю у чари, багацько бачив і вірю, до певної, звісно ж, міри, у можливості магів та відьмаків. Але із тим відчаруваннямце ж дурня, вигадана горбатим і зашмарканим мандрівним дідом, який ошалів від пустельницького їдла, дурня, і у дурню ту не вірить ніхто. Окрім Фольтеста. Ні, Ґеральте! Адда народила стриґу, бо спала із власним братомтака вона, правда, й жодні чари тут не зарадять. Стриґа жере людей, як воно у стриґ заведено, і її треба правильно й без церемоній вбити. Слухай, два роки тому кмети з якогось там задупя під Магакамом, у яких дракон жер овець, пішли купою, забили його ломами й навіть не вважали за доцільне тим похвалятися. А ми тут, у Визімі, чекаємо дива й замикаємо на засув двері, як місяць уповні, або ж привязуємо злодіїв до стовпа перед замком, розраховуючи, що тварюка нажереться і повернеться до труни.
Непоганий метод, посміхнувся відьмак. Злочинність скоротилася?
Анітрохи.
До того нового палацуце куди?
Проведу тебе особисто. Що там із пропозицією від розумних людей?
Бургомістре, сказав Ґеральт. Навіщо поспішати? Адже й насправді може статися нещасний випадок під час роботи, незалежно від моїх намірів. Тоді розумні люди мають подумати, як уберегти мене від гніву короля і приготувати ті тисячу пятсот оренів, про які подейкують.
Мала бути тисяча.
Ні, пане Велераде, сказав відьмак рішуче. Той, кому ви давали тисячу, втік лише подивившись на стриґу, навіть не торгувався. А це значить, що ризик куди більший, аніж на тисячу. А чи не більший він за півториподивимося. Звичайно, я спочатку попрощаюся.
Велерад почухав голову.
Ґеральте? Тисяча двісті?
Ні, бургомістре. Це не легка робота. Король дає три, а мушу я вам сказати, що інколи відчарувати легше, аніж убити. Кінець кінцем, один із моїх попередників забив би стриґу, якби це було так просто. Чи ви вважаєте, що вони дали себе загризти лиш тому, що боялися короля?
Добре, брате, Велерад похмуро кивнув. Домовилися. От тільки перед королеманічичирк про можливість нещасного випадку під час роботи. Щиро тобі раджу.
ІІІ
Фольтест був худорлявим, мав гарнезанадто гарнеобличчя. Не було йому ще й сорока, як вирішив відьмак. Сидів король на стільці-карлі, вирізьбленім з чорного дерева, простягнувши ноги у бік каміну, біля якого грілися два пси. Поряд, на скрині, сидів старший кремезний бородань. За королем стояв іще один, багато вдягнений, із бундючним виразом на обличчі. Вельможа.
Відьмак із Рівії,сказав король по хвильці тиші, що запала після слів Велерада.
Так, пане. Ґеральт схилив голову.
Від чого в тебе так голова посивіла? Від чарів? Бачу, що ти не старий. Та годі, годі. Це жарт, можеш нічого не говорити. Досвід, як смію припускати, маєш ти неабиякий?
Так, пане.
Я б охоче послухав.
Ґеральт уклонився ще нижче.
Ви ж відаєте, пане, що наш кодекс забороняє говорити про те, що ми робимо.
Зручний кодекс, мосьпане відьмаче, дуже зручний. Але так, без подробиць: із боровиками ти мав справу?
Так.
З вампірами? Із лісовиками?
Також.
Фольтест завагався.
Зі стриґами?
Ґеральт підняв голову, зазирнув королю в очі.
Також.
Фольтест відвів погляд.
Велераде!
Слухаю, милостивий пане!
Ти ознайомив його з подробицями?
Так, милостивий пане. Він стверджує, що принцесу можна відчарувати.
Це я знаю здавна. У який спосіб, мосьпане відьмаче? Ах, вірно, як же я забув. Кодекс. Добре. Тільки одне невеличке зауваження. Було вже тут у мене кілька відьмаків. Велерад, ти йому говорив? Добре. Тому я знаю, що спеціальністю вашою є, скоріше, убивство, а не зняття проклять. Але про це і не йдеться. Якщо хоча б волосина упаде з голови моєї донькити свою покладеш на плаху. Памятай. Остріте, і ви, пане Сеґеліне, зостаньтеся, дайте йому стільки інформації, скільки потребуватиме. Вони завжди чимало розпитують, ті відьмаки. Нагодуйте його, та нехай живе у палаці. І не лазить по корчмах.
Король устав, свиснув псам і рушив до дверей, розкидаючи солому, яка вкривала підлогу. У дверях він повернувся.
Якщо тобі все вдасться, відьмаче, нагорода твоя. Може, ще докину щось, якщо добре справишся. Звичайно, балачки поспільства населення про одруження з принцесоюне мають і слова правди. Ти ж не думаєш, що я віддам доньку за першого-ліпшого приблуду?
Ні, пане. Не думаю.
Добре. Це доводить, що ти розумний.
Фольтест вийшов, причинивши за собою двері. Велерад і вельможа, які до того часу стояли, одразу ж розсілися за столом. Бургомістр допив наполовину повний келих короля, заглянув до джбана, вилаявся. Остріт, який зайняв місце Фольтеста, дивився на відьмака спідлоба, погладжуючи різьблені поруччя. Сеґелін, бородань, кивнув Ґеральту.