Мене звати Ніх, відповів Овенс.
Скорочено від Ніхто, продовжила вона. Дурне ім'я. А Ніхце якась кличка для домашньої тварини. Я не схвалюю. Називатиму тебе «хлопчик». А ти кликатимеш мене «панна Лупеску».
Ніх прохально позирав на Сайласа, але на обличчі опікуна не було й сліду співчуття. Він підібрав саквояж і сказав:
З панною Лупеску, Ніх, ти будеш у надійних руках. Я впевнений, що ви потоваришуєте.
Ні! вигукнув Ніх. Вона жахлива!
Це дуже неввічливо з твого боку, зауважив опікун. Я думаю, ти маєш вибачитися. Згоден?
Ніх був незгоден, але на нього дивився Сайлас, і Сайлас тримав саквояж, і збирався піти бозна-наскільки, тож хлопчик вимовив:
Я перепрошую, панно Лупеску.
Спочатку вона нічого не відповіла. Просто хмикнула. А потім додала:
Я приїхала дуже здалеку, щоб глядіти тебе. Сподіваюся, ти цього вартий.
Обійматися з Сайласом було якось незручно, тож Ніх простягнув йому руку, а опікун нахилився і легенько потис її, сховавши маленьку немиту долоньку у своїй, великій і блідій. Відтак Сайлас підняв свого чорного шкіряного саквояжа, наче той був пір'їнкою, і попростував доріжкою, яка вела за межі кладовища.
Ніх розповів про це батькам.
Сайлас пішов, пожалівся він.
Повернеться, бадьоро відповів пан Овенс. Не бери в голову, Ніх. Повернеться, як пташечки з вирію.
Пані Овенс додала:
Коли ти народився, він пообіцяв, що як матиме кудись піти, то знайде когось, хто буде приносити їжу й глядіти тебе замість нього. Сайлас дуже надійний.
Сайлас і справді приносив їжу хлопчику та лишав її у склепі, але, як вважав Ніх, це було найнезначніше, що опікун для нього робив. Адже він давав Овенсу поради, спокійні, розсудливі й завжди правильні. Він знав більше за мешканців кладовища, адже його нічні прогулянки назовні дозволяли йому розповідати про світ сьогоднішній, а не сторічної давнини. Незворушний і надійний, він щоночі був поруч усе хлопцеве життя, і уявити маленьку каплицю без її єдиного мешканця здавалося неможливим. А найголовнішез ним Ніх почувався у безпеці.
Панна Лупеску теж вважала, що її обов'язок не обмежується постачанням їжі. Щоправда, харчі вона теж приносила.
Що це таке? спитав настрашений Ніх.
Правильна їжа, відповіла панна Лупеску. Все це відбувалося у склепі. Вона поставила на стільницю два пластикові контейнери і зняла з одного кришку.
Це буряково-ячмінний суп, вказала вона на перший контейнер. Потім на другий:Це салат. А тепер їж. Я приготувала їх для тебе.
Ніх втупився очима в панну Лупеску, в надії, що та пожартувала. Їжа, яку приносив Сайлас, була переважно пакетована, куплена в місцях, що працюють допізна й де не ставлять зайвих питань. Ніхто й ніколи не приносив йому їжу в пластикових слоїках з кришками. Хлопчик мовив:
На запахжахливо.
Якщо не з'їси суп зараз, буде ще гірше, бо він вистигне. Їж давай.
Ніх був голодний. Він взяв пластикову ложку, занурив її в пурпурово-червону рідину і став їсти. Страва була густою, неприємною і незвичною, але він не зупинявся.
А тепер салат! сповістила панна Лупеску й відкрила другий слоїк. Там лежали накраяні великими шматками сира цибуля, буряк і помідори, политі густою кислою заправкою.
Ніх поклав до рота шматочок буряка і став жувати. Відчуваючи, як збирається слина, хлопчик зрозумів, що як ковтне, то виблює.
Я не можу це їсти.
Це корисно.
Мене знудить.
Вони свердлили одне одного поглядамималенький хлопчик з розкуйовдженою сірою чуприною і худа бліда жінка з ретельно зачесаним сивим волоссям.
Ти з'їси ще один шматочок.
Не можу.
З'їси один, або не встанеш, поки не доїси всього.
Ніх взяв шматочок кислого помідора, пережував і спромігся ковтнути. Панна Лупеску закрила контейнери кришками і склала їх у пакет. А далі заявила:
А теперуроки.
Була середина літа. Повністю не темніло майже до півночі. І о такій порі не було жодних уроків, бо коли Ніх не спав, то бавився у нескінченних теплих сутінках, досліджував кладовище чи видирався кудись.
Уроки? перепитав він.
Твій опікун сказав, що було б непогано, якби я тебе чомусь навчала.
У мене є вчителі. Летиція Борроуз вчить мене писати і читати, а пан Пенніворс викладає мені свій «Повний освітній курс для юних джентльменів з додатковими матеріалами для потойбіччя». Я вчу географію і все, що треба. Мені не потрібні додаткові уроки.
Тоді ти на всьому знаєшся, еге ж, хлопче? Тобі шість, і ти вже в усьому обізнаний.
Я такого не казав.
Панна Лупеску схрестила руки на грудях і сказала:
Розкажи мені про гулів.
Ніх намагався згадати, що йому за ці роки розказував про гулів Сайлас.
Триматися від них якнайдалі.
І це все, що ти знаєш? Да? Чому від них треба триматися якнайдалі? Звідки вони беруться? Куди потім ідуть? Чому не можна стояти коло брами гулів? Га, хлопче?
Ніх знизав плечима і похитав головою.
Які ти знаєш види істот? запитала панна Лупеску. Ну?
Хлопчик задумався на мить.
Живі,вимовив він. Е-е. Мертві.
Знову пауза, а потім невпевнено додав:
Коти?
Хлопче, тинеук, підбила підсумок панна Лупеску. Це погано. І ти цим цілком задоволений, що ще гірше. Повторюй за мною: є живі й мертві, народ денний і народ нічний, є гулі й туманні ходоки, є вищі мисливці й Божі пси. Ще є одинаки.
А хто ви? запитав Ніх.
Я, була сувора відповідьпанна Лупеску.
А Сайлас?
Повагавшись, панна Лупеску відповіла:
Він з одинаків.
Ніх якось пережив урок. Коли його вчив Сайлас, це було цікаво. Переважну більшість часу хлопчик навіть не усвідомлював, що це уроки. Панна Лупеску видавала інформацію в конспектах, і він не бачив у тому сенсу. Овенс сидів у склепі, а йому аж муляло бути деінде, у літніх сутінках під примарним місяцем.
Коли урок нарешті скінчився, Ніх утік у зіпсутому настрої. Він шукав компанії для забав, але не зустрів нікого, крім великого сірого собаки, який скрадався між надгробків, завжди на відстані, сновигаючи між могил і тіней.
Тиждень минав, і ставало все гірше.
Панна Лупеску й далі приносила хлопчику власноруч приготовані страви: галушки, що плавали у топленому салі, густий червоно-пурпуровий суп зі сметаною, дрібну варену картоплю, холодну до того ж, холодні ковбаси, напхані часником, круто зварені яйця в сірій неапетитній рідині. Він припиняв їсти одразу ж, як йому дозволяли це зробити. Уроки тривали, два дні поспіль панна Лупеску навчала його лише кликати на допомогу всіма мовами світу, а якщо Ніх помилявся чи забував, била його ручкою по кісточках пальців.
На третій день це нагадувало кулеметну чергу:
Французькою?
Au secours.
Азбука Морзе?
C-O-C, три крапки, три тире і ще три крапки.
Мовою нічних кощавців?
Ну що за дурня, я навіть не знаю, хто такі ці нічні кощавці.
Істоти зі шкірястими крилами, літають швидко й низько. У цьому світі таких немає, але їх повно в червоному небі над дорогою на Гульхайм.
Мені це ніколи не стане в пригоді.
Панна Лупеску стисла губи ще міцніше й повторила:
Мовою нічних кощавців?
Ніх видав глибокий горловий лемент, як вона і вчила його, схожий на крик орла. Вчителька хмикнула:
Зійде.
Хлопець вже не міг дочекатися повернення Сайласа.
Кладовищем подеколи гуляє великий сірий собака. З'явився одночасно з вашим приїздом. То ваш? запитав Ніх.
Панна Лупеску поправила краватку.
Не мій.
Ми закінчили?
На сьогодні так. На завтра вивчиш конспект, який я тобі дала.
Конспекти панни Лупеску були писані фіолетовими чорнилами на білому папері й дивно пахли. Ніх узяв черговий конспект з собою на схил пагорба й намагався розібрати текст, але ніяк не міг на ньому зосередитися. Врешті-решт, він склав аркуш і сховав його під каменем.
Тої ночі з ним знову ніхто не грався. Під велетенським літнім місяцем ніхто не хотів ні бавитися, ні розмовляти, ні бігати, ні видиратися кудись.
Він пішов до могили Овенсів, щоб пожалітися батькам, але пані Овенс категорично відмовилася вислухати бодай слово проти панни Лупеску, оскільки її вибрав Сайлас (і це було несправедливо, як на хлопчиків погляд), а пан Овенс узагалі лише знизав плечима і заходився розповідати про своє буття молодим підмайстром червонодеревця і про те, як би він хотів навчатися всього того цікавого, що опановує зараз Ніх (і це Овенсу-молодшому здалося іще більш несправедливим).