Ніх розчахнув двері мавзолею, а потім замкнув їх за Скарлет. Її яскравий одяг густо вкривали бруд і павутиння, а смагляве обличчя і руки посіріли від пилу.
А нижче пагорбом хтосьі цей хтось був не одинволав. Волав голосно. Волав несамовито.
Хтось покликав: «Скарлет! Скарлет Перкінс!» Скарлет відповіла: «Так?!», і ще до того, як вони з Ніхом змогли поговорити про побачене, про чоловіка кольору індиго, нізвідки з'явилася жінка у яскраво-жовтій куртці з написом «ПОЛІЦІЯ», яка хотіла знати, чи зі Скарлет усе гаразд, де вона була, чи не намагалися її викрасти, а потім повідомляла когось по рації, що дитину знайдено.
Поки вони спускалися вниз пагорбом, Ніх нечутно йшов поруч. Двері в капличку було прочинено, а всередині чекали батьки Скарлет, мама плакала, схвильований тато одночасно говорив з поліціянткою і ще з кимось по телефону. Ніхто не помічав хлопчика, який стояв у куточку.
Усі розпитували Скарлет, що сталося, а вона чесно відповідаларозказала про друга на ім'я Ніхто, який повів її вглиб пагорба, де з темряви вийшов чоловік з пурпуровим татуюванням, що насправді виявився лише опудалом. Їй дали шоколадку, витерли обличчя і спитали, чи чоловік з татуюванням був на мотоциклі, а батьки Скарлет, втішені й більше не настрашені за доньку, розсердилися на себе та на неї, і почали звинувачувати одне одного в тому, що дозволяли своїй маленькій дівчинці бавитися на кладовищі, навіть якщо це кладовищеприродний заповідник, і що сучасний світ украй небезпечний, і якщо хоча б на мить випустити дитину з поля зору, на неї чекають такі жахи, що й уявити страшно. Особливо таку дитину, як Скарлет.
Мама знову почала схлипувати, через що розридалася Скарлет, а тато завів суперечку з однією з поліціянток, намагаючись пояснити, що він, як платник податків, робить внесок у її зарплатню, на що вона зауважила, що теж платить податки, які, цілком можливо, йдуть на його зарплатню, а Ніх сидів у притіненому кутку, ніким, навіть Скарлет, не помічений, дивився і слухав, поки стало снаги.
Коли посутеніло, Сайлас знайшов хлопчика біля амфітеатру, той дивився на місто. Опікун просто стояв поруч і, за звичаєм, мовчав.
Вона не винна, сказав Ніх. Це все через мене. А тепер вона має клопіт.
Куди ти її водив? спитав Сайлас.
Углиб пагорба, подивитися на найстарішу могилу. А там нікого немає. Тільки якась зміє-істота, що зветься Винищувач і лякає людей.
Прекрасно.
Вони спускалися пагорбом і дивилися, як стару капличку знову замкнули, і поліція, Скарлет та її батьки розчинилися в нічній пітьмі.
Панна Борроуз навчить тебе писати прописом, сказав Сайлас. Ти вже читав «Кота в капелюсі»?
Так, відповів Ніх. Уже давно. Ти принесеш мені ще книжок?
Маю такий намір.
Як думаєш, ми з нею ще побачимося?
З дівчинкою? Дуже сумніваюся.
Але Сайлас помилився. Три тижні потому, сірої пообідньої пори, Скарлет прийшла на кладовище в товаристві обох батьків. Вони наполягали, щоб вона не зникала з очей, хоча самі йшли трохи на відстані. Мама Скарлет знай твердила, яке все навколо гнітюче і як добре, що невдовзі все це лишиться в минулому. Коли батьки поринули в розмову між собою, Ніх сказав:
Привіт.
Привіт, дуже тихо відповіла Скарлет.
Я навіть не сподівався тебе знов побачити.
Я відмовлялася їхати, допоки вони не приведуть мене сюди востаннє.
Куди їхати?
До Шотландії. Там є університет, де тато викладатиме фізику елементарних частинок.
Вони йшли стежкою поручмаленька дівчинка в яскравому помаранчевому анораку й маленький хлопчик у сірому савані.
А Шотландія далеко?
Так.
Ясно.
Я сподівалася, що знайду тебе тут. Щоб попрощатися.
Я завжди тут.
Але ж ти не мертвий, Ніхто Овенс, правда ж?
Звісно, що ні.
Ти ж не можеш лишатися тут усе життя? Колись ти виростеш, і тобі доведеться вийти з кладовища й жити у зовнішньому світі.
Ніх похитав головою:
Там я буду в небезпеці.
Хто це сказав?
Сайлас. Моя родина. Усі.
Скарлет замовкла.
Тато покликав:
Скарлет! Ходімо, доню! Час повертатися. Ти погуляла тут востаннє, а тепердодому.
Дівчинка мовила:
Ти хоробрий. Найхоробріший з усіх, кого я знаю, і тимій друг. І неважливо, що ти уявний.
І вона побігла назад стежкою, якою прийшла, до батьків і до свого світу.
Розділ третійБожі пси
На кожному цвинтарі є могила, що належить гулям. Якщо довго вештатися кладовищем, ви її обов'язково знайдете, поплямовану і криву, з тріснутим, а то й розбитим надгробком, порослу неохайною травою чи густим бур'яном, і від цієї могили аж віятиме занедбаністю. Надгробок її може бути холоднішим за інші, а ім'я похованого майже годі розібрати. Якщо на такій могилі колись поставили пам'ятник, то він або буде безголовим, або таким густо вкритим наростами і лишайниками, що сам скидатиметься на великий наріст. Якщо якась могила видається просто створеною для забав вандалівце точно брама гулів. Якщо якась могила наводить бажання опинитися деіндеце брама гулів.
Була така й на кладовищі, де жив Ніх.
Така є на кожному цвинтарі.
Сайлас полишав кладовище.
Коли Ніх дізнався про це, то попервах дуже засмутився. Одначе згодом смуток минув, а хлопець розізлився.
Чому? допитувався Ніх.
Я вже пояснював. Мені треба перевірити деяку інформацію. Для цього потрібно поїхати. І щоб поїхати, я мушу полишити кладовище. Ми ж уже говорили про це.
Але що може бути таким важливим, щоб ти мусив іти? уява шестирічного хлопчика відмовлялася змалювати щось аж таке важливе, що могло би змусити Сайласа покинути його. Так нечесно.
Втім, опікун лишався незворушним.
Це ані чесно, ані нечесно, Ніхто Овенс. Це просто факт.
Така відповідь не справила враження на хлопчика.
Ти маєш піклуватися про мене. Ти сам казав.
Як твій опікун я відповідальний за тебе, не заперечую. На щастя, я не єдина особа на світі, яка воліє взяти на себе цю відповідальність.
А куди ти взагалі зібрався?
За межі кладовища. У зовнішній світ. Є речі, які я маю з'ясувати, але неспроможний з'ясувати їх тут.
Ніх пирхнув і пішов, буцаючи дорогою уявний камінець. Північно-західна частина кладовища поросла такими хащами, що ні доглядачі, ні «Друзі кладовища» не були здатні їх приборкати. Отуди неквапливо вирушив Овенс, розбудив дітей з вікторіанської родини (їм усім було не більше десяти), і вони побавилися в хованки серед залитих місячним світлом джунглів з ліан плюща. Ніх намагався переконати себе, що Сайлас нікуди не йде, все буде, як раніше, але коли забава скінчилася і він побіг до старої каплиці, то побачив те, що звело всі його надії нанівець.
Спочатку він побачив сумку. З першого ж погляду Ніх зрозумів, що це Сайласова сумка. Їй, прегарній, було щонайменше років сто пятдесят: чорна шкіра, мідна фурнітура, чорна ручка, такий саквояж міг носити лікар чи працівник похоронного бюро вікторіанської доби, й у цьому саквояжі знайшовся б будь-який потрібний інструмент. Доти Овенс не бачив Сайласової сумки, навіть не знав, що в того вона є, але така річ могла належати винятково Сайласу. Ніх спробував зазирнути всередину, але сумка замикалася величезним мідним замком. Хлопець його й підняти не здужав би.
А потім він помітив жінку, що сиділа на лавці коло каплиці.
Ніх, мовив Сайлас, це панна Лупеску.
Панна Лупеску вродою не вирізнялася. На змученому обличчі застиг осудливий вираз. Жінка була сивою, хоч і явно замолодою для сивини. Передні зубикривуваті. Довершували образ мішкуватий макінтош і чоловіча краватка на шиї.
Як ся маєте, панно Лупеску? привітався Ніх.
Панна Лупеску не відповіла. Вона втягла носом повітря. Потім подивилася на Сайласа і спитала:
Отже, це і є хлопчик?
Вона підвелася з лавки й обійшла Овенса; її ніздрі роздувалися, наче вона обнюхувала його. Зробивши повне коло, жінка мовила:
Як прокидатимешся і перед тим, як лягатимеш спати, звітуватимеш мені. Я винаймаю кімнату в тому будинку, і вказала на дах, ледь-ледь помітний з того місця, де вони стояли. Однак я майже завжди буду на кладовищі. Тут я в ролі науковця, дослідника історії давніх могил. Ти розумієш, хлопчику? Да?