Хіба ти в будь-якому разі не повинен учитися? запитав пан Овенс, на що Ніх стис кулаки і промовчав. Він важко почалапав кладовищем, упевнений, що його ніхто не любить і не розуміє.
Ніх страждав від світової несправедливості й тинявся кладовищем, копаючи ногами надгробки. Помітивши сірого собаку, хлопчик покликав його, в надії, що той підійде і пограється з ним, але пес не наближався, і в розпачі Ніх кинув у того грудку землі, що розбилася об найближчу кам'яну брилу й засипала все навколо. Пес осудливо подивився на Овенса, відступив у тінь і зник.
Хлопчик пішов назад на південно-західну частину цвинтаря, оминаючи каплицю: він не хотів бачити місце, яке полишив Сайлас. Зупинився поряд із надгробком, який своїм виглядом унаочнював внутрішній стан Овенса: захований за дубом, у який колись вдарила блискавка і перетворила його на чорний стовбур, схожий на гострий кіготь, що стирчав з землі, сама могила була поплямована й розтріскана, а над нею нависав безголовий кам'яний янгол, що скидався на великий і потворний деревний наріст.
Ніх усівся на кущик трави, сповнений жалю до себе й ненависті до всіх інших. Він ненавидів навіть Сайласа, за те, що той пішов і покинув його. Хлопчик заплющив очі, скоцюрбився і поринув у сон без сновидінь.
А вулицею нижче на пагорб сунули Герцог Вестмінстерський, Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю та Єпископ Бата й Уельсу, ковзаючи й перебігаючи від тіні до тіні, худі й шкірясті, кощаві й жилясті, у строях, що нагадували радше лахміття й ганчірки, ця трійця бігла, стрибала, скрадалася, перескакувала через смітники, тримаючись тіні огорож.
Вони були маленькі, наче люди, висушені сонцем і від того зіщулені, а говорили одне до одного впівголоса такими фразами: «Якщо ваша високість має краще уявлення щодо того, де ми зараз перебуваємо, я був би красно вдячний, якби ти нею поділився» і «Я мав на увазі, ваша милосте, що знаю, що десь поруч є кладовище, я його чую», і «Якщо ти чуєш, то і я мав би чути, ніс у мене кращий за твій, ваша високосте».
І все це на ходу, поки вони кралися і плели свій путь садами. Один вони оминули («Цить! просичав Високоповажний Арчибальд Фіцгю. Собаки!») і пробігли муром, що цей сад оточував, прошмигнувши, наче щури завбільшки з дитину. Зістрибнули й помчали вгору вуличкою, що вела на верхівку пагорба. Уже там вони зупинилися біля цвинтарної огорожі, видряпалися на неї, наче білки на дерево, і принюхалися.
Сторожовий пес, зауважив Герцог Вестмінстерський.
Де? Не чую. Може, десь неподалік. У будь-якому разі, серйозним собакою не пахне, відказав Єпископ Бата й Уельсу.
Хтось і кладовище унюхати не спромігся, уїдливо промовив Високоповажний Арчибальд Фіцгю. Не забув? Це просто собака.
Трійця зіскочила з муру на землю і на всіх чотирьох побігла кладовищем у бік брами гулів під обпаленим блискавкою деревом.
І вже коло брами, залитої місячним світлом, вони зупинилися.
І хто б це міг бути? поцікавився Єпископ Бата й Уельсу.
Ти диви, зачудувався Герцог Вестмінстерський.
Тоді-то Ніх і прокинувся.
Три обличчя, які він побачив, були схожі на мумій, кощаві й сухі, але водночас живі й зацікавлені: посмішки виставляли напоказ гострі попсуті зуби, намистини-очі виблискували, а рухливі руки перебирали повітря пазуристими пальцями.
Ви хто? запитав хлопчик.
Ми, відповіло одне зі створінь, що, як зрозумів Ніх, були лише трошки більшими за нього, найважливіший народ, от хто. Оце ось Герцог Вестмінстерський.
Найвищий з прибульців вклонився, промовляючи:
Надзвичайно приємно.
А це Єпископ Бата й Уельсу.
На думку хлопця, створіння, що вищирилося рядом гострих зубів, між яких теліпався язик неймовірної довжини, аж ніяк не було схоже на єпископамало рябу шкіру, і одна пляма припадала якраз на око і робила дивака схожим на пірата.
А я маю честь бути Високоповажним Арчибальдом Фіцг'ю. До ваших послуг.
Усі троє вклонилися одночасно.
А тоді Єпископ Бата й Уельсу мовив:
А тепер, юначе, розкажи-но про себе. І саму лише правду, пам'ятай, що розмовляєш з єпископом.
Розкажи йому, ваша милосте, піддакнули інші двоє.
I Hix розказав. Розказав, що ніхто його не любить, не хоче бавитися, не цінує, всім на нього начхати, і навіть опікун покинув бідолашного.
Щоб я луснув, сказав Герцог Вестмінстерський, чухаючи носа (крихітного і зморщеного, практично самі ніздрі). Тобі треба піти від них туди, де тебе цінуватимуть.
Нема куди, відповів Ніх. Мені не можна виходити з кладовища.
Тобі потрібен новий світ друзів і компанія для ігор, підтвердив Єпископ Бата й Уельсу, вихляючи своїм довгим язиком. Місто див, забав і чарів, де тебе любитимуть, а не зневажатимуть.
Ніх додав:
А панна, яка мене доглядає, жахливо куховарить. Годує мене звареними на круто яйцями і ще гіршими стравами.
А їжа! вигукнув Високоповажний Арчибальд Фіцгю. Там, куди ми вирушаємо, їжа найкраща у світі. У мене в животі бурчить, і я слинюся від самої лише думки про неї!
Можна мені з вами? спитав Ніх.
З нами? шоковано повторив Герцог Вестмінстерський.
Ну ж бо, ваша високосте, сказав Єпископ Бата й Уельсу. Виявіть співчуття. Ви тільки погляньте на бідолашного, та в нього ж на лобі написано, що він уже сто років нормально не їв.
Я за те, щоб взяти його з собою, підтримав Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю. У нас там є що попоїсти. І поплескав по пузу, демонструючи, якою доброю буде їжа.
Отже. Чи ризикнеш ти вирушити у подорож? запитав Герцог Вестмінстерський, зацікавлений цією новою ідеєю. Або ти хочеш змарнувати тут усе своє життя? і тицьнув кощавим пальцем в оповите ніччю кладовище.
Ніх подумав про панну Лупеску, її жахливе частування, конспекти і тонкі губи, і відповів:
Ризикну.
Трійко його нових друзів, може, й були завбільшки з дитину, але сили мали значно більше, тож Ніх і кліпнути не встиг, як Єпископ Бата й Уельсу підхопив його і підняв над головою, а Герцог Вестмінстерський взявся за кущик миршавої трави, вигукнув щось схоже на: «Ска! Те! Хаваґа!» і потягнув. Кам'яна брила, що лежала на могилі, розчахнулася, наче люк, відчиняючи вхід у темряву.
А тепер хутко, сказав Герцог, і Єпископ Бата й Уельсу кинув у темне провалля хлопчика та сам скочив униз, за нимВисокоповажний Арчибальд Фіцгю, і останнім прудко стрибнув Герцог Вестмінстерський з криком «Ве карадос!», що замикає браму гулів, і надгробок захлопнувся за ними.
Ніх падав крізь морок, перевертаючись, наче кулька, надто здивований, щоби боятися, і думав, якою ж глибокою може бути діра під могилою, аж ось дві сильні руки підхопили його під пахви, і хлопчик полетів крізь суцільну темряву.
Уже багато років Ніх не потрапляв у таку темінь. На кладовищі він міг бачити, як бачать мертві, і жодне поховання, могила чи склеп не були для нього по-справжньому позбавленими світла. Але зараз він опинився в абсолютній темряві, його смикали й тягли вперед, аж вітер у вухах свистів. Це було лячно, але й страшенно захопливо.
А потім з'явилося світло, і все змінилося.
Небо було червоним, але не теплим багрянцем заходу сонця. То було агресивне червоне сяйво кольору запаленої рани. Саме сонце було маленьким і здавалося відгорілим та далеким. Четвірка спускалася крізь холодне повітря до якоїсь стіни. Надгробки і статуї, що стриміли з неї, створювали враження кладовища, перевернутого догори дриґом, і Герцог Вестмінстерський, Єпископ Бата й Уельсу та Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю, наче три зморшкуваті шимпанзе, стрибали надгробками й статуями, на ходу перекидаючи Овенса один одному, жодного разу не проґавивши, завжди підхоплюючи його, навіть не дивлячись.
Ніх намагався розгледіти могилу, крізь яку вони потрапили в цей дивний світ, але бачив лише суцільну стіну надгробків. Цікаво, чи всі вони були дверима для тих, хто ніс хлопчика
А куди ми біжимо? запитав він, але його слова відніс вітер.
Вони мчали швидше і швидше. Ніх побачив, як попереду перевернулася статуя, і в кармазинове небо вилетіли ще два створіння, такі самі, як ті, що несли Овенса. Одне було вдягнене у поношену шовкову сорочку, яка, схоже, колись була білою, а другеу поплямований сірий костюм, явно завеликий, з рукавами, порваними на лахміття. Ці двоє помітили хлопця та його нових друзів і рвонули до них, легко подолавши шість метрів.