Всего за 450 руб. Купить полную версию
Це я роблю найкраще.
8
СІЄНА, ІТАЛІЯ. СЕРПЕНЬ.
Лілі Сол скинулася від глибокого сну й лежала, важко дихаючи, між покручених простирадл. У щілині не до кінця зачинених деревяних віконниць сяяло янтарне світло пообіддя. У напівмороці над ліжком дзижчала муха, кружляла в передчутті смакування її вологої плоті. Її страху. Жінка сіла на тонкому матраці, відкинула сплутане волосся й почала розтирати скроні, поки серце потроху сповільнювалося. З-під пахв текли цівки поту, вбирались у футболку. Вона змогла проспати час найгіршої денної спеки, але в кімнаті однаково було задушливо, густе повітря тиснуло. «Я не можу вічно так жити, подумала Лілі, інакше просто збожеволію. Можливо, вже збожеволіла».
Вона підвелася, підійшла до вікна. Навіть кахлі під ногами випромінювали тепло. Відчинивши віконниці, жінка подивилася на крихітну пяццу, на будинки, які сонце перетворювало на камяні печі. Золотава імла вкривала умброю дахи й бані. Розсудливі мешканці Сієни ховалися від літньої спеки по домівках; зараз надворі були лише туристиблукали вузькими провулками, широко розплющивши очі, пітніючи й хекаючи на крутому підйомі до базиліки, чи позували для фото на Пяцца-дель-Кампо, де підошви плавляться на розпеченій цеглі, тобто робили всі ті властиві туристам речі, які вона сама робила, коли вперше приїхала до Сієни й ще не підлаштувалася під місцевий ритм, поки середньовічне місто ще не накрила серпнева спека.
Під вікном, на пяцетті, не було жодної живої душі. Та, відвертаючись, жінка зауважила різкий рух у тіні біля дверей. Вона завмерла, не зводячи очей з того місця. «Я його не бачу. А він мене?» Тоді мешканець затінку вийшов зі схованки, потрусив через пяцетту й зник з очей.
Просто пес.
Лілі зі сміхом відвернулася від вікна. Не в усіх тінях ховаються чудовиська. Але в деякихсаме вони. Деякі тіні ходять за тобою слідом, погрожують, хоч куди ти пішла.
У крихітній ванні вона плеснула теплуватою водою на обличчя, зібрала темне волосся у хвіст. Не марнувала часу на макіяжза останній рік позбулась усіх звичок, які її сповільнювали. Вона обходилася валізкою та наплічником, мала лише дві пари взуттясандалі та кросівки. Джинси, футболки й светри були з нею від літньої спеки до зимової сльоти. У виживанні йдеться передусім про численні шари чи то одягу, чи то емоційного захисту. Тримайся подалі від стихій, не привязуйся.
Бережи себе.
Вона взяла наплічник і вийшла з кімнати в тьмяний коридор. Там зупинилася, як завжди, сунула картонного сірника в одвірок у нижній частині дверей, зачинила й замкнула їх. Не те щоб той старий замок міг би когось стриматийому, як і всьому будинку, певно, було кількасот років.
Морально підготувавшись до спеки, Лілі вийшла на пяцетту. Знову зупинилася, оглядаючи порожню площу. Для місцевих було ще надто рано, але за годину-дві вони прокинуться від ситого сну й повернуться до своїх крамниць та офісів. Вона ще мала трохи часу, перш ніж Джорджіо чекатиме її на роботі. То була нагода прогулятися, змахнути павутиння, відвідати свої улюблені місця в улюбленому місті. Вона пробула в Сієні лише три місяці, але вже відчувала, як місто вислизає з-під ніг. Скоро вона муситиме звідси поїхати, як з усіх улюблених місць.
«Я і так тут надто затрималася».
Жінка перетнула пяцетту й рушила вузьким провулком до Віа ді Фонтебранда. Маршрут привів її до старовинного фонтана, повз споруди, які раніше давали притулок середньовічним майстрам і де згодом були бійні. Фонтебранду, цю визначну памятку Сієни, колись ушанував Данте, і вода там лишалася чиста й принадна, навіть із плином століть. Якось Лілі прийшла туди під час повні. За легендою, саме в цей час туди приходили купатися перевертні, перш ніж знову перетворитися на людей. Жодного перевертня вона тоді не побачила, тільки пяних туристів. Можливо, це те саме.
Тепер вона піднімалася вгору, ляскаючи грубими сандалями по розпеченій бруківці. Проминула святилище й дім святої Катерини, покровительки Сієни, яка довгий час жила лише на святому причасті, без іншої їжі. Свята Катерина мала яскраві видіння пекла, чистилища й раю і прагнула слави й божественної агонії мучеництва. Та спромоглася хіба на невтішно звичайну смерть після тривалої й дискомфортної хвороби. Видираючись на пагорб, Лілі подумала: «Я теж мала видіння пекла. Але мучеництва не хочу. Хочу жити. Що завгодно зроблю, щоб вижити».
Коли вона піднялася до базиліки Сан-Доменіко, її футболка була наскрізь мокра від поту. Вона постояла на вершині, віддихалася, дивлячись униз на місто, на розмиті літньою імлою черепичні дахи. Від цього краєвиду щеміло серце, бо Лілі розуміла, що скоро його покине. Вона вже й так затрималася в Сієні довше, ніж слід було, і відчувала, як зло наздоганяє її, майже вчувала у вітрі тінь його смороду. На пагорбі юрмилися слабконогі туристи, та вона стояла в тихій відокремленості, мов привид серед живих. «Уже мертва, подумалось їй. Я живу в борг».
Перепрошую, міс? Говорите англійською?
Лілі злякано озирнулася й побачила чоловіка з жінкою середнього віку у футболках із символікою університету Пенсильванії та мішкуватих шортах. Чоловік тримав фотоапарат хитрого вигляду.
Хочете, щоб я вас сфотографувала? запитала Лілі.
Було б прекрасно! Дякую.
Вона взяла фотоапарат.
Він якось особливо знімає?
Ні, просто натисніть кнопку.
Пара взялася за руки, позуючи на тлі схожого на середньовічний гобелен краєвиду Сієни. Матимуть фото на згадку про важкий підйом у спекотний день.
Ви американка, чи не так? мовила жінка, коли Лілі повертала фотоапарат. Звідки саме?
Просто товариське запитання, туристи постійно про таке одне одного питають: це спосіб відчути звязок з подібними собі далеко від дому. Та Лілі негайно насторожилася. «Я майже певна, що це невинна допитливість. Але я не знаю цих людей. Не можу бути повністю впевнена».
З Орегону, збрехала вона.
Серйозно? У нас там син живе! А місто яке?
Портленд.
Який тісний світ! Він живе на Нортвест-Ірвінг-стріт. А ви десь поблизу?
Ні.
Лілі вже задкувала, відступаючи від цих навязливих людей, які, певно, далі наполягли б на тому, щоб разом випити кави, і ставили б іще більше запитань, випитуючи подробиці, якими вона не мала наміру ділитися.
Хорошого вам відпочинку!
Ви не хотіли б
У мене зустріч.
Вона махнула рукою й утекла. Попереду височіли двері базиліки, обіцяючи прихисток. Жінка ввійшла в прохолодну тишу й зітхнула з полегшенням. Церква була майже порожня, у просторій залі блукало лише кілька туристів, і голоси в них були блаженно приглушені. Лілі рушила до готичної арки, у якій крізь вітраж уламками коштовного світла сяяло сонце, повз гробниці сієнських дворян уздовж обох стін. Звернула до каплиці в ніші, зупинилася перед вівтарем з позолоченого мармуру й подивилася на раку з мощами голови святої Катерини Сієнської. Її смертні рештки розділили й розподілили як священні реліквії: тіло в Римі, ступня у Венеції. Чи знала вона, що на неї чекає така доля? Що її голову відкрутять із занепалого тіла, муміфіковане обличчя виставлять перед незліченними пітними туристами й балакучими школярами?
Гладенькі очниці святої дивилися на неї з-за скла. «Ось яка смерть на вигляд. Але ти й так це знаєш, правда ж, Лілі Сол?»
Тремтячи, жінка вийшла з ніші й поспішила через повну відлунь церкву до виходу. Опинившись знову на вулиці, була майже вдячна за спеку. Але не за туристів. Стільки чужих людей з камерами. Будь-хто з них міг крадькома сфотографувати її.
Лілі почала спускатися з пагорба до Пяцца Салімбені, повз палац Толомеї. Плутанина вузьких вулиць управно дурила туристів, та вона знала, як знайти дорогу в цьому лабіринті, і швидко й рішуче крокувала до місця призначення. Тепер вона запізнювалася: надто довго затрималася на пагорбі, і Джорджіо точно сваритиметься. Не те щоб це викликало в неї жах, бо ж його бурчання ніколи не мали значних наслідків.
Тож коли вона прийшла на роботу з пятнадцятихвилинним запізненням, то не відчула ані найменшої тривоги. Дзвоник на дверях провістив її прихід, коли жінка ввійшла до крамниці та вдихнула знайомий запах припалих пилом книжок, камфори й цигаркового диму. Джорджіо із сином Паоло, обидва з налобними лупами, схилилися над столом у задній кімнатці. Коли Паоло підвів голову, на Лілі витріщилось одне величезне око, мов у циклопа.