Всего за 450 руб. Купить полную версию
Ти мусиш це побачити! гукнув він до неї італійською. Щойно прийшло, від колекціонера з Ізраїлю.
Вони були в такому захваті, що й не помітили її запізнення. Лілі поставила наплічник за своє робоче місце й протиснулася повз антикварний стіл та дубову церковну лаву, повз римський саркофаг, який наразі ганебно слугував тимчасовим місцем зберігання документів. Переступила розкритий ящик, з якого на підлогу висипалася деревяна пакувальна стружка, і, звівши брови, глянула на річ на столі в Джорджіо. Це був блок різьбленого мармуру, можливо частина будівлі. Лілі помітила патину на двох суміжних поверхнях, мякий полиск, залишений століттями під вітром, сонцем і дощем. Наріжний камінь.
Молодий Паоло зняв свою лупу, темне волосся стало сторчма. Коли він так усміхався їй, скуйовджені пасма нагадували вуха й він сам скидався на легендарного сієнського перевертня, хоч і цілком незавадного і вкрай чарівного. Як і батько, Паоло не мав у собі ані краплини жорстокості, і Лілі радо мала б його за коханця, якби не знала, що неодмінно розібє йому серце.
Думаю, тобі сподобається, сказав він і запропонував жінці лупу. Тебе такі штуки завжди цікавлять.
Вона схилилася над каменем, розглядаючи вирізану на ньому фігурку чоловіка. Той стояв прямо, убраний у спідницю, з браслетами на запястках і щиколотках. Однак голова була не людська. Лілі вдягла лупу й нахилилася ближче. У лінзі проступили деталі, й вона відчула, як за спиною сипнуло холодом. Побачила вишкірені собачі ікла й пальці з пазурами. І роги.
Вона випросталася. В горлі пересохло, голос звучав дивно, наче здалеку.
Кажете, колекціонер з Ізраїлю?
Джорджіо кивнув і зняв свою лупу, перетворюючись на старшу й повнішу версію Паоло. Ті ж темні очі, але зі зморшками в кутках.
Ми раніше не мали з ним справи, тож і не певні в його джерелах. Не знаю, чи можна йому довіряти.
Чому він нам це прислав?
Джорджіо знизав плечима.
Ящик приїхав сьогодні це все, що я знаю.
Він хоче, щоб ви його продали?
Попросив лише про оцінку. Що скажеш?
Лілі потерла патину пальцем. Знову відчула холод, що йшов від каменя.
За його словами, звідки це?
Джорджіо потягнувся по папери.
Пише, що придбав цей камінь вісім років тому в Тегерані. Гадаю, контрабанда. Він знову знизав плечима й підморгнув Лілі. Та звідки нам знати, еге?
Персія, промимрила жінка. Це Аріман.
Що таке Аріман? спитав Паоло.
Не що, а хто. Це демон з прадавньої Персії. Дух нищення. Вона поклала лупу на стіл і глибоко вдихнула. Це їхнє втілення зла.
Джорджіо засміявся й радісно потер долоні.
Бачиш, Паоло? Я казав, що вона має знати. Чорти, демонивона їх усіх знає. Щоразу має відповідь.
Чому? подивився на неї Паоло. Ніколи не розумів, чому тебе так цікавить зло.
Що вона могла на це відповісти? Як розповісти, що одного разу дивилася Звіру в очі й Він дивився на неї? Бачив її? «І відтоді переслідує мене».
То це не підробка? уточнив Джорджіо. Справжній наріжний камінь?
Гадаю, що так.
То я краще одразу ж йому напишу, еге? Нашому новому приятелеві в Тель-Авів. Скажу, що він надіслав камінь правильній людині, яка розуміє його цінність. Він дуже обережно поклав камінь назад до ящика. Ми неодмінно знайдемо покупця на таку особливу річ.
«Хто захоче мати вдома це жахіття? подумала Лілі. Кому захочеться, щоб зло витріщалося на нього зі стіни власного дому?»
О, мало не забув, додав Джорджіо. Ти знала, що маєш шанувальника?
Лілі насупилася, дивлячись на нього.
Що?
В обід до нас заходив чоловік. Питав, чи не працює на мене американка.
Жінка завмерла.
Що ти йому сказав?
Відповів Паоло:
Я не дав батькові нічого сказати. Міг би вийти клопіт, бо ти не маєш дозволу на роботу.
Але я тут подумав, вів далі Джорджіо. Думаю, що цей чоловік просто до тебе небайдужий, тому й питав.
Він підморгнув Лілі. Вона зглитнула.
Він не назвався?
Джорджіо грайливо поплескав сина по плечі.
Бачиш? Сину, ти надто повільний, насварився він на нього. Тепер якийсь чоловяга її в нас забере.
Як його звали? знову запитала Лілі, різкішим голосом. Та ані батько, ані син, здається, не помітили зміни в її поведінці. Надто вже зайняті були тим, що дражнили один одного.
Він не сказав, відповів Джорджіо. Може, хоче побавитися в інкогніто, еге? Щоб ти повгадувала.
Він був молодий? Який був на вигляд?
О, то тепер тобі цікаво.
Було в ньому щось Вона завагалася. Незвичайне?
Що ти маєш на увазі?
Вона мала на увазі нелюдське.
У нього дуже сині очі, весело сказав Паоло. Дивні такі. Яскраві, мов у янгола.
Тільки цепряма протилежність янгола.
Лілі розвернулася, негайно підійшла до вікна, визирнула крізь брудне скло на вулицю. «Він тут, подумала. Він знайшов мене в Сієні».
Та повернеться він, cara mia, мовив Джорджіо. Май терпіння.
«І коли це станеться, мене не має тут бути».
Вона схопила наплічника.
Пробачте. Мені щось недобре.
Що сталося?
Певно, не варто було вчора їсти ту рибу. Щось не вкладається. Я піду додому.
То Паоло тебе проведе.
Ні! Ні. Лілі смикнула двері, дзвінок шалено закалатав. Усе гаразд.
Вона вибігла з крамниці, не озираючись, побоюючись, що Паоло намагатиметься бігти за нею, щоб провести, мов джентльмен. Лілі не могла дозволити собі сповільнитися. Поспіх був понад усе.
До квартири вона поверталась обхідним шляхом, уникаючи залюднених площ та великих вулиць. Натомість зрізала дорогу крихітними провулками, вузькими сходами між середньовічних стін, колами наближаючись до району Фонтебранди. На збір речей піде хвилин пять: вона навчилася бути мобільною, переїжджати за першої ж потребитреба було лише кинути одяг і косметичку до валізи й дістати запас євро зі сховку за комодом. У ці три місяці Джорджіо неофіційно платив їй готівкою, знаючи, що вона не має дозволу на роботу. Вдалося зібрати непогану суму, якою можна було протриматися між роботами, мало вистачити на облаштування в новому місті. Отже, схопити валізу й готівкуі вперед. Одразу на автовокзал.
Ні. Якщо добре подумати, саме цього він і чекатиме. Краще вже таксі. Так, недешево, але якщо тільки за місто виїхати, може до Сан-Джиміньяно, то можна сісти на потяг до Флоренції. А там уже розчинитися в натовпі.
До будинку Лілі зайшла не через пяцетту; натомість обійшла бічною вулицею, повз смітники й велосипеди на ланцюгах, і піднялася задніми сходами. З однієї з інших квартир лунала гучна музика, лилася в коридор з відчинених дверей. То був похмурий сусідський підліток, Тіто, і його бісове радіо. Краєм ока вона помітила хлопця, який скрутився на дивані, наче зомбі. Пройшла повз його квартиру до своєї. Саме діставала ключі, коли помітила розірваного сірника й завмерла.
Він більше не стирчав в одвіркулежав на підлозі.
Лілі позадкувала, серце калатало. Коли проходила повз двері Тіто, хлопець підвів голову від дивана й помахав їй. Не міг обрати зручнішого часу для товариськості. «Не кажи ані слова, мовчки благала вона. Не смій щось говорити».
Ти сьогодні не на роботі? гукнув він італійською.
Жінка розвернулася й побігла вниз сходами. Мало не перечепилася через велосипед, залітаючи до провулка. «Надто пізно, чорт забирай», подумала вона, чкурнувши за ріг, піднялася короткими сходами. Пірнула в зарослий садок, присіла за старою стіною й завмерла, не наважуючись навіть дихнути. Пять хвилин, десять. Не чула ані кроків, ані звуків переслідування.
«Може, сірник сам випав. Може, я ще заберу валізу. Гроші».
Вона ризикнула визирнути понад стіною, у провулок. Нікого.
«Спробувати? Наважитися?»
Лілі знову вислизнула в провулок. Вузькими вуличками пробралася до пяцетти, але на відкрите місце не виходилазамість того обережно зайшла за ріг будинку й визирнула на вікно свого житла. Деревяні віконниці відчинені, як вона їх і лишила. У сутінках вона помітила порух у вікні. Силует, лише на мить обрамлений віконницями.
Різко смикнулася за стіну. «Чорт. Чорт».
Вона розстібнула наплічника, зазирнула до гаманця. Сорок вісім євро. Вистачить кілька разів поїсти й купити квиток на автобус. Може, ще й на таксі до Сан-Джиміньяно, але не більше. У неї була банківська картка, та користуватися нею вона наважувалася лише у великих містах, де можна було загубитися серед людей біля банкомата. Минулого разу вона діставала її у Флоренції суботнього вечора, коли на вулиці було повно народу.