Наприкінці дороги була брама з написом готичними літерами «СОНЯЧНИЙ РІГ». Він відчинив її та попрямував коротким заїздом. Перед ним стояв будиноксучасний, міцний, безликий будинок із похилим дахом і верандою. Він міг стояти в будь-якому пристойному передмісті чи житловому мікрорайоні. На думку Калґарі, будинок не відповідав панорамі. Бо панорама вражала. Річка в цьому місці різко вигиналася, майже розвертаючись у протилежний бік (на іншому її березі височіли вкриті лісом пагорби), а вище за течією ліворуч знову повертала, звіддаля відкриваючи огляду луки та сади.
Калґарі якусь мить милувався річкою. «Тут годилося б звести замок, міркував він, неймовірний, смішний казковий замок! Такі, які роблять із пряників і покривають глазурю». Натомість тут був гарний смак, поміркованість, стриманість, купа грошей і абсолютна відсутність уяви.
Звісно, Арґайлів у цьому не звинуватиш. Вони не будували будинок, а просто купили його. Одначе вони, хтось із них (місіс Арґайл?), його вибирали
Він сказав собі: «Далі відкладати не можна»і натиснув на ґудзик електричного дзвінка біля дверей.
Стояв і чекав. Трохи почекавши задля годиться, натиснув дзвоник знову.
Кроків за дверима не почуввони відчинилися раптово.
Здивований, відступив назад. Через розбуркану уяву йому здалося, що перед ним постала, перегородивши шлях, сама Трагедія. Молода особа, та в її юності була гіркота, що складала суть трагедії. «Трагічна Маска, подумалось йому, це завжди маска юності Безпомічність, відчуття приреченості, наближення фатуму з майбутнього»
Опанувавши себе, спробував знайти пояснення своєму враженню. Ірландський тип: темно-сині очі, глибокі тіні довкола них, грива чорного волосся, похмурі риси обличчя
Дівчина стояламолода, насторожена й ворожа.
Так? Що вам потрібно?
Він звично відповів.
Містер Арґайл удома?
Так. Але він нікого не приймає. Тобто людей, із якими він не знайомий. Він же з вами не знайомий, чи не так?
Ні. Він мене не знає, але
Вона почала зачиняти двері.
Краще напишіть
Даруйте, але я справді хочу зустрітися з ним. Ви міс Арґайл?
Вона неохоче підтвердила.
Я Естер Арґайл. Але мій батько нікого не приймає, принаймні без попередньої домовленості. Будь ласка, краще напишіть йому.
Я прибув здалеку Дівчина лишалася байдужою.
Усі так кажуть. Але я думала, що це нарешті закінчилося, сказала вона звинувачувальним тоном. Ви репортер?
Ні, ні, нічого подібного.
Вона зненацька глянула на нього так, наче не повірила його словам.
Ну то що ви хочете?
Позаду неї, в задній частині холу, він помітив інше обличчя. Непоказне, простакувате обличчя. Можна було б порівняти його з млинцемобличчя жінки середнього віку, з кучерявим, жовтувато-сивим волоссям, закрученим аж на маківці. Вона вичікувала, як невсипущий дракон.
Міс Арґайл, це щодо вашого брата.
Естер Арґайл глибоко вдихнула. Із сумнівом промовила:
Майкла?
Ні, Джека.
Вона спалахнула:
Я так і знала! Я знала, що ви прийшли через Джеко! Чому ви не дасте нам спокою? Усе скінчено, досить! Навіщо це продовжувати?
Ніколи не можна сказати напевне, що щось скінчено.
Але це скінчилося! Джеко мертвий. Чому ви втручаєтесь? Усе скінчилося. Якщо ви не журналіст, то, мабуть, лікар, або психолог, або ще хтось такий. Будь ласка, йдіть собі. Не турбуйте мого батька. Він зайнятий.
Вона взялася зачиняти двері. Калґарі поквапливо зробив те, із чого мав почати: він видобув із кишені листа й вручив його дівчині.
У мене лист від містера Маршалла.
Дівчина сторопіла. Її пальці непевно схопили конверт. Вона розгублено перепитала:
Від містера Маршалла з Лондона?
До неї підійшла та жінка середнього віку, що вичікувала в закутку холу. Підозріло глипнула на Калґарі, і йому згадалися іноземні жіночі монастирі. Звісно, це ж обличчя черниці! Бракує лише білосніжного чепчика, чи як там його називають, чорної чернечої ряси та вуалі. Це обличчя не споглядальниці, а келійниці, що підозріло визирає крізь ледь відхилені важкі двері, перед тим як неохоче дозволити вам увійти та провести до монастирської приймальні чи абатиси.
Ви від містера Маршалла? запитала вона.
І це пролунало достоту як звинувачення.
Естер усе ще дивилася на конверт. Потім, без жодного слова, повернулася та побігла сходами.
Калґарі залишився на порозі під звинувачувальним і підозріливим поглядом келійниці-дракона.
Він хотів щось сказати, але не спромігся нічого вигадати. Тож завбачливо мовчав.
Невдовзі пролунав голос Естерхолодний і відсторонений.
Батько говорить, щоб він зайшов.
Її сторожовий пес дещо неохоче відступив, одначе вираз підозри на обличчі не змінив. Калґарі пройшов повз, поклав капелюх на стілець і піднявся сходами до Естер, яка чекала на нього.
Його вразила стерильна, немов у дорогому санаторії, чистота будинку.
Він попрямував коридором за Естер і спустився трьома сходинками. Вона прочинила двері навстіж, жестом запросила його ввійти, зайшла за ним і зачинила двері.
То була бібліотека, і Калґарі із задоволенням роззирнувся. Атмосфера цієї кімнати відрізнялася від атмосфери решти будинку. Це була кімната, де жила, працювала та відпочивала людина. Уздовж стін височіли книжкові стелажі, великі крісла були пошарпаними, але зручними. На письмовому столі в приємному безладі лежали папери, а на столиках поручрозкидані книжки. Він краєм ока помітив, як у двері з протилежного боку кімнати вийшла молода жінка. Досить приваблива молода жінка. Тоді зауважив чоловіка із відкритим листом у руці, що підвівся і підійшов привітатися з ним.
Лео Арґайл був таким тендітним, таким прозорим в його існуванні. Наче фантом якийсь! Коли Арґайл озвався, його голос виявився приємим, хоч і дещо приглушеним.
Докторе Калґарі? звернувся він. Будь ласка, сідайте.
Калґарі сів. Узяв запропоновану цигарку. Господар сів навпроти. Усе відбувалося без поспіху, немов у світі, де час майже немає значення. Тінь усмішки майнула обличчям Лео Арґайла, коли той почав говорити, мяко постукуючи по листі блідим пальцем.
Містер Маршалл пише, що у вас для нас важливе повідомлення, але не уточнює його характер. Його усмішка стала чіткішою, коли він продовжив:Адвокати надто обережні, не втручаючись у справу, чи не так?
Калґарі трохи здивувався, усвідомивши, що чоловік перед нимщасливий. Не життєрадісно чи безтурботно щасливий, як зазвичай люди, а затаєною, проте приємною закритістю в собі. Чоловік, на якого зовнішній світ не мав впливу, та який із цього задоволений. Калґарі не розумів, чому він був цим здивований, але таки був.
Дуже приємно, що ви виявили бажання зустрітися зі мною, почав Калґарі. Це була стандартна для початку розмови фраза. Я думав, що краще прийти особисто, ніж написати. Він замовк, а потім схвильовано продовжив:Мені важко, дуже важко
Будь ласка, не кваптеся.
Лео Арґайл залишався ґречним, проте відстороненим.
Він нахилився впередувічливо давав зрозуміти, що намагається допомогти.
Оскільки ви принесли лист від містера Маршалла, гадаю, ваш візит повязаний із моїм нещасним сином ДжекоДжеком. Тобто всі ми зверталися до нього Джеко.
Усі ретельно дібрані Калґарі слова та фрази зникли. Він сидів, раптом усвідомивши той жах, про який мав сказати. Він знову пробурмотів.
Це надзвичайно важко
І знову замовк. Тоді Лео обережно промовив:
Якщо це вам допоможе ми цілком усвідомлюємо, що Джеко був не надто нормальною особистістю. Що б ми від вас не почули, це не здивує нас. Хоча те, що трапилося, жахлива трагедія, я завжди був переконаний, що Джеко не здатний відповідати за свої дії.
Звісно, не здатний, сказала Естер, і Калґарі здригнувся від звуку її голосу. На мить він забув про неї. Дівчина сиділа на бильці крісла ліворуч від нього. Коли він повернув голову, Естер нетерпляче нахилилася вперед.
Джеко завжди був жахливим, зізналася вона. Коли він утрачав самовладання, то поводився як маленький хлопчик. Хапав те, що знаходив під рукою, і і жбурляв у вас
Естер Естер дитино моя, голос Арґайла звучав засмучено.