Агата Кристи - Випробування невинуватістю

Аґата КрістіВипробування невинуватістю

Аґату Крісті в усьому світі знають як королеву детективу. Близько мільярда примірників її творів продано англійською мовою, іще один мільярду перекладі ста іноземними мовами. Вонанайпопулярніший автор усіх часів. За кількістю перевидань її книги поступаються лише Біблії та творам Шекспіра. Її перу належать вісімдесят детективних романів і збірок оповідань, девятнадцять пєс і шість романів, написаних під псевдонімом Мері Вестмейкот.

Перший роман Аґати Крісті«Таємнича пригода в Стайлзі»написано наприкінці Першої світової війни, у якій письменниця брала участь у складі волонтерського медичного загону. У цьому романі вона створила образ Еркюля Пуаромаленького бельгійського детектива, якому судилося стати найзнаменитішим героєм літератури детективного жанру після Шерлока Голмса. Цей роман було опубліковано у видавництві «Бодлі-Гед» 1920 року.

Після цього Аґата Крісті щороку випускала по книжці, а 1926 рокушедевр «Убивство Роджера Екройда». То була її перша книга у видавництві «Колінз», що започаткувала їхню плідну й ефективну співпрацю, яка тривала пятдесят років і породила сімдесят книг. «Убивство Роджера Екройда»це також перша книга Аґати Крісті, яку було інсценованопід назвою «Алібі»й успішно поставлено на сцені одного з лондонських театрів Вест-Енду. «Пастка на мишей»найславетніша пєса письменницібула вперше поставлена 1952 р. і не сходить зі сцени протягом найтривалішого в історії театральних вистав часу.

У 1971 р. Аґата Крісті отримала титул Дами Британської Імперії. Померла 1976 р., і кілька її творів вийшли друком посмертно. Найуспішніший бестселер письменниці«Сонне вбивство»зявився друком дещо згодом, того ж таки року, після чого вийшли її автобіографія та збірка оповідань «Останні справи міс Марпл», «Пригода в затоці Поленза» й «Доки триває світло». У 1998 р. «Чорна кава» стала першою з пєс Аґати Крісті, на сюжеті якої інший автор, Чарлз Осборн, вибудував свій роман.

* * *

* * *

Розділ перший

І

Коли він дійшов до переправи, уже запали сутінки.

Хоч міг прийти сюди набагато раніше, зволікав.

Спочатку пообідав із друзями в Редкілегка, буденна розмова, плітки про спільних друзів, що означало: усередині він скулювався від того, що збирається вчинити. Друзі запропонували залишитися на чай, і він не відмовив. Однак зрештою довелося визнати, що він більше не може відкладати це питання.

Замовлена машина прибула. Він попрощався й проїхав сім миль прибережним шосе з інтенсивним рухом, а потім звернув на лісову просіку, що виходила до невеликого камянистого річкового молу.

Водій енергійно зателенькав великим дзвоном, щоб викликати пором із протилежного берега.

 Я вам більше не потрібен, сер?

 Ні,сказав Артур Калґарі.Я розпорядився, щоб за годину на іншому березі мене зустрів автомобіль і відвіз до Драймута.

Водій отримав свою плату та чайові. Вглядаючись у темінь річки, повідомив:

 Пором наближається, сер.

Тихо побажавши на добраніч, він розвернув машину та зник за пагорбом. Артур Калґарі залишився стояти на краю пірсу на самоті зі своїми думками та побоюванням того, що на нього чекає. «Яка дика місцина,  думалось йому.  Можна уявити, що ти біля шотландського бозна-куди закинутого озера». Одначе всього за кілька миль звідсиу Редкібули готелі, крамниці, коктейль-бари та юрби людей. Він замислився (і не вперше) над дивовижними контрастами англійського ландшафту.

Почувся тихий сплеск веселдо невеликого причалу пристав пором. Артур Калґарі зійшов у човен пологою сходнею, яку притримував багром поромниктакий старезний чоловяга, що в Калґарі виникло дивне враження, наче той із човном належали одне одному, були єдиним цілим.

Коли вони відпливали, із моря повіяв холодний вітерець.

 Холодний сьогодні вечір,  сказав перевізник.

Калґарі відповів щось підхоже. А тоді погодився, що таки прохолодніше, ніж напередодні.

Помітивчи вирішив, що помітивприховане зацікавлення в очах поромника. Тут він був чужинцем. Чужинцем після закриття туристичного сезону. Ба більше, прибув у незвичайний часнадто пізно для чаю в кафе біля молу. Не мав багажу, отож не планував залишитися. (Чому він дістався сюди о такій пізній годині?  замислився Калґарі.Може, насправді, підсвідомо відтягував цю мить. Відтягував до останнього те, що повинен зробити?) Перетнути Рубіконце річка річка Його думки повернулися до іншої річкиТемзи.

Він подивився на воду невидющими очима (то було тільки вчора?), а потім знову глянув на чоловіка за столом навпроти нього. У тих вдумливих очах було щось, чого не міг зрозуміти. Потайливість, щось, про що думалося, та що не викривалося

 Вочевидь,  осягнув він,  вони навчилися ніколи не виказувати свої думки.

Уся ця історія, як добре помізкувати, і справді жахлива. Він мусив зробити те, що мало бути зробленим, а потім забути це!

Згадавши вчорашню розмову, він спохмурнів. Гарний, тихий, байдужий голос мовив:

 Докторе Калґарі, ви абсолютно певні того, що хочете зробити?

Схвильовано на те відповів:

 Що ще я можу зробити? Гадаю, ви й самі це розумієте? Ви ж згодні зі мною? Я не можу від цього втікати.

Одначе він не зрозумів відчуженого виразу сірих очей, та й відповідь його трохи збентежила.

 Треба уважно вивчити питання, розглянути всі аспекти.

 Із точки зору справедливості можливий тільки один аспект.

Він говорив пристрасно, подумки визнаючи це ницою спробою «не дати ходу» справі.

 У певному сенсі я згоден. Але тут дещо більше. Більше за, скажімо, справедливість.

 Я не згоден. Треба подумати про родину.

Співрозмовник швидко підтакнув:

 Безумовно, так. Саме так. Про них я і говорив.

Калґарі це здавалося нісенітницею! Бо коли думаєш про них

Тоді інший чоловік тим самим приємним голосом підсумував:

 Усе цілком залежить від вас, докторе Калґарі.

 Що ж, робіть, як вважаєте правильним.

Човен пристав до берега. Рубікон перейдено.

Із мяким акцентом, властивим західним графствам, озвався поромник:

 Чотири пенси, сер. Чи ви повернетеся?

 Ні,відповів Калґарі.Не повернуся. (Якими пророчими були ці слова!)

Він розрахувався, а потім запитав:

 Ви часом не знаєте будинку із назвою Сонячний Ріг?

Старий одразу ж пожвавився. У його очах спалахнули вогники цікавості.

 Чому ж, знаю. Он там, праворуч від вас, проступає за деревами. Підніміться вздовж пагорба та зверніть праворуч, а потім новою дорогою повз забудови. Цей будинок аж наприкінці.

 Дякую.

 Ви сказали Сонячний Ріг? Де місіс Арґайл

 Так, так  перервав його Калґарі. Він не хотів це обговорювати.  Сонячний Ріг.

Ледача й досить особлива посмішка викривила губи поромника, раптом роблячи його схожим на древнього хитрого фавна.

 То вона називала так той будинок під час війни. Це був новий будинок, щойно зведений, і ще не мав назви. Але земля, на якій він стояв, лісовий виступГадючий Ріг, отак! Але Гадючий Ріг не подобався їй, не для назви будинку. Сонячний Рігот як назвала. А ми всі тут називаємо його Гадючий Ріг.

Калґарі швидко подякував, попрощався і почав підніматися пагорбом. І хоч здавалося, що нікого немає, він відчував, як на нього зиркають із вікон невидимі очі тих, хто добре знає, куди він іде, хто перемовляється поміж себе: «Він іде до Гадючого Рогу»

Гадючий Ріг. Якою слушною була ця назва!

Нехай спізнає, що гадючі зубице менший страх

Він швидко опанував свої думки. Треба зібратися і зосередитися на тому, що він мусить сказати

II

Калґарі підійшов до кінця нової дороги, з гарними будинками по обидва боки, до кожного з яких прилягав невеликий садочок, площею одна восьма акра, де росли альпійські рослини, хризантеми, троянди, шавлії, геранізалежно від уподобань власників.