У вітальні його апартаментів за письмовим столом сидів молодий чоловік і жваво сортував кореспонденцію з тією спритністю, яка породжується тільки тривалою практикою. Забачивши ван Олдіна, він стрибком звівся на ноги.
Привіт, Найтоне!
Радий вас бачити, сер. Гарно провели час?
Так собі,холодно відказав мільйонер. По-моєму, сьогоднішній Парижглухе містечко. Та все ж я отримав те, по що їздив.
І досить неприємно посміхнувся сам до себе.
Гадаю, як і завжди, зауважив секретар, сміючись.
Що є, те є,погодився той.
Він розмовляв у суто фактологічній манері, як-от коли констатують дещо загальновідоме. Скинувши своє важке пальто, господар підійшов до столу.
Є щось термінове?
Не думаю, сер. Здебільшого рутинна писанина. Я, правда, ще не все розсортував.
Ван Олдін коротко кивнув. Він був не з тих, хто часто шпетить або хвалить. Його підхід до наймання персоналу вирізнявся простотою: кожен отримував змогу проявити себе, а тих, хто виявлявся неефективним, швидко звільняли. Підбір кадрів теж проходив нетрадиційно. Так, Найтона мільйонер випадково зустрів на швейцарському курорті два місяці тому. Уподобавши цього хлопчину, він проглянув послужний список майора і знайшов там пояснення його кульгавості. Ветеран не робив таємниці з того, що шукає собі місце, і навіть несміливо поцікавився в американця, чи не чув той про якусь годящу вакансію. Ван Олдін пригадавіз жорсткою, але й веселою посмішкоювсю глибину приголомшення цього молодика, коли йому запропонували пост секретаря в самого небожителя.
Але я не маю досвіду роботи з діловими паперами, промимрив, затинаючись, той.
А він тобі й ні до чого, відказав роботодавець. Для таких справ я маю вже аж трьох секретарів. Але скидається на те, що наступні півроку я проведу в Англії, тож мені потрібен британець, що ну, знає, за які кінці посмикати і міг би опікати мене серед тамтешнього товариства.
Тепер у ван Олдіна були всі підстави вважати, що він не помилився у своїй оцінці. Найтон виявився метким, тямущим, винахідливим і мав воістину чарівні манери.
Секретар указав на три-чотири листи, які лежали окремо, на краю стола.
Можливо, було б не зайве, якби ви продивилися ось ці, сер, обережно запропонував він. Верхній стосується угоди з Колтоном
Але Руфус ван Олдін здійняв руку у протестному жесті.
Сьогодні ввечері я не збираюся проглядати жодного крючкодерства, заявив бос. Усі вони можуть зачекати до ранку. Крім ось цього, додав він, опускаючи очі на лист, який тримав у руці. І знову на його обличчі промайнула та дивна усмішка-трансформація.
Річард Найтон і собі доброзичливо всміхнувся.
Від місіс Кеттерінґ? промурмотів він. Вона телефонувала вчора й сьогодні. Схоже, їй терміново треба зустрітися з вами, сер.
Справді?
Усмішка спала з мільйонерових губ. Він розірвав конверт, який стискав у руці, та витяг вкладений аркуш. І доки читав, його обличчя похмурніло, вуста бгалися в жорстоку складку, яку так добре знали на Волл-стріт, а брови зловісно супилися. Найтон тактовно відвернувся і продовжив розпечатувати й сортувати кореспонденцію. У ван Олдіна вирвалася приглушена лайка, а його стиснутий кулак роздратовано гупнув по стільниці.
Я такого не потерплю! пробурмотів він сам до себе. Бідолашна дівчинка, добре хоч за її спиною стоїть старий татусь.
Кілька хвилин він походжав сюди-туди по кімнаті, і його грізно насуплені брови не віщували добра. Старанний секретар не підводив голови від робочого столу. Раптом ван Олдін різко зупинився. І взяв зі стільця, на який тільки-но жбурнув його, своє пальто.
Знову йдете, сер?
Так, треба провідати доньку.
А якщо зателефонують від Колтона?..
Пошли їх до біса! гаркнув бос.
Як скажете, без жодних емоцій відповів секретар.
До того часу мільйонер встиг натягнути пальто. Насунувши на голову капелюха, він майнув до дверей. А там, уже взявшись за ручку, затримався.
Хороший ти хлопець, Найтоне, кинув він, але не дратуй мене, коли я заведений.
Той ледь помітно посміхнувся, але мовчав.
Рутмоя єдина кровинка, сказав ван Олдін, і ніхто в цілому світі до пуття не розуміє, що вона значить для мене.
Його обличчя освітила примарна посмішка. Він засунув руку в кишеню.
Хочеш дещо побачити, Найтоне?
І підійшов назад до секретаря.
З кишені зявився пакуночок, недбало замотаний у коричневий папір. Мільйонер зірвав обгортку, і з-під неї прозирнув чималий футляр, обтягнутий потертим червоним оксамитом. По центру пишалася увінчана короною монограма. Ван Олдін відкрив коробочку, і секретар шумно хапонув повітря. На тлі бруднуватої білої серцевини криваво засяяли самоцвіти.
Боже мій! Сер, вони вони справжні? заледве видобув майор.
Бос тихенько гигикнув від задоволення.
Воно й не дивно, що тобі не віриться. Серед цих бо рубінів є три найбільші у світі. Їх, Найтоне, носила Катерина, російська імператриця. Той, що по центру, називається «Серце вогню». Він ідеальнийжодного ґанджу.
Але, пробурмотів секретар, вони ж, напевно, вартують цілого статку.
Чотирьох-пяти сотень тисяч доларів, незворушно озвався ван Олдін, і це без урахування їхньої історичної цінності.
І ви ось так запросто носите їх у кишені?
Той вдоволено засміявся.
Виходить, так. Бач, яка справа: це мій маленький подаруночок Руті.
Секретар стримано всміхнувся і промимрив:
Тепер я розумію нетерпіння місіс Кеттерінґ, яка ледь телефон не обірвала.
Але ван Олдін похитав головою. На його обличчі знову проступив суворий вираз.
Тут ти помиляєшся, сказав він. Вона про них нічого не знає: я хочу зробити їй невеличкий сюрприз.
Він захлопнув футляр і знову взявся неквапливо загортати його.
Нелегко жити, Найтоне, знаючи, як мало можна зробити для тих, кого любиш. Я міг би викупити для Рут чималу частку нашої планети, якби лише це чимось допомогло, але ж пуття від того не буде. Або можу повісити їй на шию ось ці брязкальця і, чого доброго, подарувати кілька митей насолоди, але Він похитав головою. Коли жінка нещасна у власному домі
Речення залишилося незакінченим. Секретар делікатно кивнув. Він бо як ніхто інший знав репутацію високоповажного Дерека Кеттерінґа. Ван Олдін зітхнув. Засунувши пакунок назад до кишені пальта, він кивнув Найтону і вийшов з кімнати.
Розділ четвертийНа Керзон-стріт
Дружина високоповажного Дерека Кеттерінґа мешкала на Керзон-стріт. Дворецький, який відчинив двері, одразу ж упізнав Руфуса ван Олдіна й дозволив собі стримано посміхнутися на знак привітання. І провів відвідувача нагору, у просторий салон на другому поверсі.
Жінка, яка сиділа біля вікна, із криком звелася на ноги.
Ох, тату, як же добре, що ти зазирнув! А я цілий день надзвонювала майорові Найтону, аби звязатися з тобою, але він ніяк не міг сказати напевно, коли варто очікувати на твоє повернення.
Рут Кеттерінґ було двадцять вісім років. Хоча її не назвеш красунею чи навіть у справжньому сенсі слова гарненькою, та все ж вона мала приголомшливий вигляд завдяки кольоровій гамі. Ван Олдіна свого часу дражнили «рудим-коноплястим», а от колір волосся Рут наближався до чистого каштанового. У комплекті з ним ішли карі очі й вугільно-чорні віїостанній ефект дещо підсилювався фарбуванням. Вона була висока, струнка й не позбавлена грації рухів. При побіжному огляді її обличчя здавалося ликом Рафаелевої Мадонни. І лише придивившись, можна було помітити ту саму лінію щелеп та підборіддя, що й у батька, яка свідчила про ту ж рішучість і жорсткість. Вони були до лиця чоловікові, а от жінці пасували не так. Із самого дитинства Рут ван Олдін звикла чинити по-своєму, і кожен, хто коли-небудь ставав у неї на шляху, швидко усвідомлював, що дочка Руфуса ван Олдіна аж ніяк не з поступливих.
Найтон сказав мені, що ти телефонувала. Я повернувся з Парижа лише півгодини тому. То що там за історія з Дереком?
Рут Кеттерінґ сердито спалахнула.
Це щось невимовне! І переходить будь-які межі! викрикнула вона. Він таке враження, що він не чує жодного мого слова!