Чоловік із сивиною йшов собі далінеквапливо і, схоже, не зважаючи на оточення. Звернув у провулок праворуч, тоді ліворуч, час від часу мугикаючи під ніс короткий мотивчик.
Зненацька він завмер на місці й прислухався. Бо почув певний звук. Неначе десь лопнула шина чи, можливо, стріляли. На якусь хвильку його губи склалися в дивну посмішку. А відтак чоловік продовжив свою неспішну прогулянку.
Звернувши за ріг, він натрапив на сцену якоїсь активності: представник закону занотовував щось у записнику, а довкола стовбичили кілька спізнілих перехожих. В одного з них сивочолий увічливо поцікавився:
Щось сталося, так?
Mais oui, мсьє. Двійко апашів підстерегли літнього американського джентльмена.
Але обійшлося без крові?
О, так, засміявся чоловік. Той американець мав у кишені револьвер і, перш ніж вони встигли напасти, послав у їхній бік кілька кульнастільки впритул, що ті сполохалися й накивали пятами. А поліція, як завжди, прибула надто пізно.
Он воно що! видобув цікавий.
На його обличчі, однак, не відбилося жодних емоцій.
Незворушно й байдуже продовжив він свій нічний променад. Незабаром перетнув Сену й опинився у фешенебельнішій частині міста. А ще за якихось двадцять хвилин зупинився перед одним із будинків на тихій, аристократичній вулиці.
Крамничкаа там містилася саме воназ вигляду була скромною і без претензій. Торгівець бо антикваріатом Д. Папополус зажив настільки гучної слави, що жодної реклами не потребував, та й, власне, бізнес його здебільшого провадився під прилавком. Він мав у власності розкішну квартиру з видом на Єлисейські Поля, і було б слушно припустити, що о такій порі його радше можна знайти там, ніж на робочому місці, але чоловік із сивиною здавався впевненим в успіху, коли натискав на непримітно розташований дзвінок, спершу кинувши швидкий погляд угору і вниз по безлюдній вулиці.
І не помилився у своїх розрахунках. Двері прочинилися, і за шпариною постав якийсь чоловік. Він мав смагляве обличчя й носив у вухах золоті кільця.
Вечір добрий, сказав незнайомець. Твій господар на місці?
Господар тут, але о такій порі випадкових відвідувачів не приймає,пробурчав той.
Мене, гадаю, прийме. Передай, що прийшов його друг, мсьє маркіз.
Лакей прочинив двері трошки ширше і впустив візитера всередину.
Говорячи, сивочолий, який назвався маркізом, затуляв обличчя рукою. А коли слуга повернувся зі звісткою, що мсьє Папополус радо прийме відвідувача, зовнішність незнайомця зазнала подальшої трансформації. Служник, не інакше, був украй неспостережливим або ж дуже добре вишколеним, оскільки не виказав жодного подиву при вигляді невеликої чорної атла́сної маски, що приховала фізіономію гостя. Він провів його до дверей у кінці коридору, відчинив їх і шанобливим напівшепотом доповів: «Мсьє маркіз».
Постать, що підвелася назустріч цьому дивному відвідувачеві, мала імпозантний вигляд. Було в мсьє Папополусі щось превелебне й навіть патріарше. Він міг похвалитися високим опуклим чолом та гарною білою бородою. А його манера спілкуватися чимось нагадувала благостиню церковника.
Мій дорогий друже, протягнув антиквар.
Він розмовляв французькою, і його голос звучав єлейно й медоточиво.
Мушу вибачитися за пізню годину, сказав візитер.
Ну що ви, що ви, заперечив мсьє Папополус. Ця пора ночі повна цікавого. Ви ж бо, гадаю, і ввечері не нудьгували?
Не особисто, відповів мсьє маркіз.
Не особисто, повторив той, ні, ні, звичайно, ні. То що, є новини?
І скоса кинув на співрозмовника пронизливий поглядаж ніяк не благостинний і не церковний.
Новин немає. Спроба провалилася. Я практично й не розраховував на інше.
І мали рацію, сказав антиквар. Бо якщо діяти грубо і замахав рукою, виражаючи свою глибоку відразу до грубості у будь-якій формі.
Бо й справді: ані в самому мсьє Папополусі, ані в речах, з якими той мав справу, нічогісінько грубого не було. Його добре знали при більшості королівських дворів Європи, а монархи по-дружньому називали просто Деметріусом. Він здобув репутацію надзвичайно делікатної людини. Саме вона, вкупі зі шляхетною зовнішністю, і дозволяла йому виходити сухим із води після вкрай сумнівних оборудок.
З наскоку, в лоб почав мсьє Папополус і похитав головою. Таке інколи спрацьовує, але вкрай рідко.
Його співрозмовник стенув плечима.
Зате заощаджує час, зауважив він. А невдача не спричиняє жодних збитківну, або майже жодних. Однак основний планне підведе.
Он як, сказав мсьє Папополус і проникливо подивився на нього.
Той неквапливо кивнув.
Я дуже покладаюся на вашу е-е репутацію, промовив антиквар.
Мсьє маркіз любязно посміхнувся.
Гадаю, можна стверджувати, пробурмотів він, що ваше довіря не буде обмануте.
Ви маєте унікальні можливості,сказав торгівець старожитностями з ноткою заздрості в голосі.
Бо створюю їх, відповів на це мсьє маркіз.
Він підвівся й узяв свій плащ, недбало кинутий на спинку стільця.
Я триматиму вас у курсі справи через звичні канали звязку, мсьє Папополус, але за вами не повинно бути жодної затримки.
Це зачепило антиквара за живе.
За мною ніколи не буває затримок, заремствував він.
Візитер посміхнувся і, не кажучи ні слова на прощання, вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері.
Якусь хвильку мсьє Папополус перебував у задумі, погладжуючи свою патріаршу білу бороду, а відтак підійшов до інших дверей, які відчинялися всередину. Щойно він повернув ручку, як у кімнату ледь не сторч головою ввалилася молода жінка, якатут сумніватися не доводилосястояла, обпершись об стулку й припавши вухом до замкової щілини. Антиквар не виказав ні здивування, ні обурення. Очевидно, все це було для нього звичною річчю.
Ну, Зіє? тільки й видобув він.
Я не чула, як він пішов, пояснила та.
То була приваблива молода особаставна, з пишними формами, блискучими чорними очима й настільки помітною загальною схожістю з мсьє Папополусом, що одразу ж ставало ясно: це батько й дочка.
Як же дратує,знервовано повела далі вона, що крізь замкову щілину не можна водночас бачити й чути.
Мене це теж нерідко дратувало, зауважив той із надзвичайною безпосередністю.
То ось він який, мсьє маркіз, повільно промовила Зія. Тату, а він завжди зявляється в масці?
Щоразу.
Запала пауза.
Гадаю, йдеться про рубіни? запитала донька.
Батько кивнув.
Ну, яка твоя думка, маленька? поцікавився той, і в його чорних очицях-намистинках прозирнуло щось схоже на веселощі.
Про мсьє маркіза?
Так.
Гадаю, неквапливо проказала вона, дуже рідко буває, щоб справдешній церемонний англієць аж так добре розмовляв французькою.
Ага! мовив мсьє Папополус. То он якого ти дійшла висновку.
Він, як і завше, не поспішав ділитися своїми думками, але поглядав на Зію з ласкавим схваленням.
Я також подумала, докинула та, що голова у нього якоїсь дивної форми.
Завелика, сказав на це батько, трішки завелика. Але перука завжди породжує такий ефект.
Вони обмінялися поглядами й посміхнулися.
Розділ третійСерце вогню
Руфус ван Олдін пройшов крізь турнікетні двері готелю «Савойя» і попрямував до конторки портьє. Той привітав його шанобливою усмішкою.
Радий знову бачити вас, містере ван Олдіне, промовив він.
Мільйонер-американець лише недбало кивнув у відповідь.
Усе гаразд? запитав новоприбулий.
Так, сер. Майор Найтон нагорі, у вашому люксі.
Ван Олдін знову кивнув.
Пошти немає? поблажливо процідив він.
Усю кореспонденцію передали прямо в номер, містере ван Олдіне. Ой, зачекайте хвилинку!
Його рука пірнула в одне з відділень і дістала листа.
Щойно отримали, пояснив портьє.
Мільйонер узяв у нього конверт і щойно помітив почерк, по-жіночому граційний, як вираз його обличчя зненацька змінився. Різкі контури помякшали, а жорстка складка губ розгладилася. Тепер він мав вигляд іншої людини. З листом у руці та досі усміхаючись підійшов до ліфта.