Агата Кристи - Загадка «Блакитного потяга»

Аґата КрістіЗагадка «Блакитного потяга»

Розділ першийЧоловік із сивиною

Наближалася північ, коли площу Конкорд перетнув якийсь чоловік. Попри добротне хутряне пальто, яке огортало його кощаву фігуру, було в ньому щось напрочуд кволе й жалюгідне.

Такий собі недомірок зі щурячою фізією. Чоловічок, про якого ніхто не сказав би, наче той може відігравати помітну роль або досягти високого становища у будь-якій царині. А все ж, дійшовши такого висновку, спостерігач би неминуче помилився. Бо цей чоловічок, хоч який мізерний і непримітний на вигляд, відігравав визначну роль у долях світу. В імперії, де правили пацюки, він був серед них королем.

І навіть о такій порі в амбасаді очікували на його повернення. Але спершу він мав покінчити з однією справоюдільцем, про яке в посольстві офіційно не знали. У місячному світлі зблиснуло бліде, різке обличчя. Тонкий ніс мав невеличкий натяк на горбинку. Його батько був польським євреєм, кравцем-поденником. І справа, яка вивела сина надвір цього пізнього вечора, припала б старому до смаку.

Чоловічок вийшов до Сени, перетнув міст і опинився в одному з найменш респектабельних паризьких кварталів. А там зупинився перед високим, занехаяним будинком і піднявся у квартиру на пятому поверсі. Заледве постукав у двері, як їх відчинила жінка, яка вочевидь очікувала на його появу. Вона не привіталася з ним, але допомогла зняти пальто й провела в кімнату, умебльовану з дешевим шиком. Приглушене брудним рожевим абажуром, електричне світло помякшувало, але не могло приховати ані товстого шару грубого макіяжу, ані широких монгольських вилиць на її обличчі. Як щодо професії, так і національності Ольги Демірової сумніватися не доводилося.

 Все гаразд, маленька?

 Все гаразд, Борисе Івановичу.

Кивнувши, той пробурмотів:

 Хвоста за мною ніби не було.

Але в його голосі бриніла тривога. Він підійшов до вікна, злегенька розсунув фіранки і обережно визирнув назовні. А відтак різко відсахнувся.

 На тротуарі навпротидвоє чоловіків! І здається меніВін змовк і заходився гризти нігті: мав таку звичку, коли нервував.

Росіянка похитала головоюнеквапливо й заспокійливо.

 Вони стояли там іще до вашого приходу.

 А все ж у мене таке враження, наче вони стежать за будинком.

 Можливо,  байдуже погодилася та.

 Але ж тоді

 То й що? Навіть коли вони і знаютьна хвіст же упадуть не вам.

На його губах промайнула жорстока посмішка.

 А й правда,  погодився він.

Хвилину-другу в задумі помовчав, а відтак зауважив:

 Цей клятий американець здатен подбати про себе не гірше за інших.

 Схоже на те.

Чоловік знову підійшов до вікна.

 Серйозні хлопці,промимрив він зі смішком.  І, боюся, добре відомі поліції. Ну-ну, братці апаші, вдалого полювання.

Ольга Демірова похитала головою.

 Якщо цей американець і справді такий, як про нього подейкують, двійку полохливих бандюг тут не впоратись.  Вона помовчала.  Цікаво

 Що?

 Нічого. Просто двічі за вечір вулицею проходив якийсь чоловікчоловік із сивиною.

 То й що?

 А те. Проходячи повз цих двох, він впускав рукавичку. А один з них піднімав її і повертав господарю. Заяложений прийом.

 Ти хочеш сказати що той чоловік із сивиною їх і найняв?

 Щось на кшталт цього.

Візитер розтривожився й занервував.

 А ти певна, що пакунок на місці? Цілий і неушкоджений? Про це забагато базікали просто страх як багато.

І знову заходився гризти нігті.

 Погляньте самі.

Схилившись над каміном, вона спритно розгребла вугілля і з-під нього, з самої середини, з-поміж клубків зіжмаканих газет дістала довгастий, у брудну ж таки газету загорнутий сувертень і простягнула його чоловічкові.

 Винахідливо,  сказав той, схвально кивнувши.

 Квартиру обнишпорювали двічі. Навіть матрац на ліжку розпороли.

 От я й кажу,  промимрив він,  забагато базікали. Усі ці спроби набити ціну були помилкою.

А сам тим часом розгорнув газету. Всередині виявився невеличкий пакунок, замотаний у коричневий папір. Його він, звісна річ, теж розгорнув, перевірив вміст і швидко загорнув назад. Чоловічок саме закінчував, коли різко задзеленчав електричний дзвінок.

 А цей американець пунктуальний,  сказала Ольга, кинувши погляд на стінний годинник.

І вийшла з вітальні. А за хвилину повернулася, ведучи незнайомцякремезного, широкоплечого чоловіка, чиє заокеанське походження було очевидним. Його проникливий погляд ковзнув із однієї на іншого.

 Мсьє Краснін?  увічливо поцікавився він.

 Це я,  сказав Борис.  Мушу перепросити за незвичність обраного місця зустрічі. Але секретність понад усе. Я мені за жодних обставин не можна виявитися причетним до такої справи.

 Он як?  не менш любязно перепитав той.

 Ви ж бо дали словочи не так?  що жодна з подробиць продажу не розголошуватиметься. Це одна з умов нашої трансакції.

Американець кивнув.

 Із цього приводу ми вже порозумілися,  байдужим тоном промовив він.  Тож чому б вам тепер не показати товар?

 А грошіасигнаціямиу вас із собою?

 Так,  відповів той, не роблячи, однак, жодної спроби предявити їх.

Якусь мить повагавшись, Краснін жестом вказав на невеличкий сувертень на столі.

Американець узяв його та розгорнув паперову упаковку. А вміст підніс до електричної лампочки, де піддав украй ретельному огляду. Вдоволений результатом, він дістав із кишені товстий шкіряний гаманець і, вийнявши звідти пачку банкнот, простяг своєму візаві. А той ретельно їх порахував.

 Усе правильно?

 Так, дякую, мсьє. Все гаразд.

 Атож!  відказав американець. І недбало сунув коричневий пакуночок до кишені. Він уклонився Ользі.Добраніч, мадемуазель. І вам, мсьє Красніне.

І вийшов, зачинивши за собою двері. Двійко тих, хто залишився в кімнаті, зустрілися поглядами. Чоловік облизав пересохлі губи і пробурмотів:

 Цікаво, чи дістанеться він до готелю?

Обоє, не змовляючись, повернулися до вікна. І саме встигли побачити, як унизу американець вийшов із підїзду, звернув ліворуч і жвавим кроком попрямував вулицею, жодного разу не озирнувшись. Із дверної пройми навпроти вислизнули дві тіні й безшумно подалися назирці. Переслідувачі та переслідуваний розчинилися в темряві. Першою заговорила Ольга Демірова.

 Дістанеться живий і здоровий,  сказала вона.  Вам нема чого хвилюватисяхоч за нього, хоч сподіваючись на протилежне.

 Чому ти так гадаєш?  запитав зацікавлений Краснін.

 Чоловік, що нажив стільки грошей, як він, ніяк не може виявитися дурнем,  відповіла Ольга.  До речі, про гроші

І значуще глянула на нього.

 Га?

 Мою частку, Борисе Івановичу.

Краснін із деякою неохотою простяг їй дві банкноти. Та кивнула на знак удячності, але без жодних емоцій, і заховала гроші за підвязку панчохи.

 От і добре,  вдоволено зауважила вона.

Той з інтересом подивився на неї.

 Невже тобі не шкода, Ольго Василівно?

 Шкода? Чого?

 Того, що зберігалося у тебе. Бувають жінкиі, гадаю, їх більшість,  які від таких речей просто божеволіють.

Та в задумі кивнула.

 Так, тут ви маєте рацію. Більшість жінок втрачають через них голову. Але яні. Мені от тепер цікаво  і змовкла.

 Ну-ну?  зацікавлено запитав співрозмовник.

 Американець залишиться цілийтак, цього я певна. Але потому

 Га? Про що ти?

 Він, звісно, подарує їх якійсь жінці,замислено промовила Ольга.  І мені цікаво, що ж станеться далі

Вона здригнулася, немов у нетерплячці, і підійшла до вікна. Аж раптом скрикнула й гукнула свого товариша.

 Погляньте, он він знову йде вулицеюну, той чоловік.

Обоє задивилися вниз. Там прогулянковою ходою простувала струнка, елегантна фігура. На ній були циліндр-шапокляк і плащ. Коли вона проходила повз вуличний ліхтар, його світло вихопило з темряви пасмо густого сивого волосся.

Розділ другийМсьє маркіз