Кассандра Клэр - Місто кісток стр 5.

Іноді Джоселін брала скриньку до рук, відмикала її, виймала золотаве пасмо, ніжно погладжувала його та, поклавши назад, бережно замикала скриньку.

Звук ключа у замку вхідних дверей вивів Клері із задуми. Поспіхом вона кинулася на диван і спробувала вдати, що захоплена читанням однієї з книжок у мякій обкладинці, які її мати залишила на журнальному столику. Джоселін вважала читання сакральним заняттям і зазвичай не переривала Клері на середині книги навіть щоб насварити її.

Двері з глухим стуком відчинилися, і зявився Люк зі стосом великих квадратних аркушів картону. Коли він опустив їх на підлогу, Клері зрозуміла, що це складені картонні коробки. Люк випростався і повернувся до неї, всміхаючись.

 Привіт, дяЛюку,  промовила вона, перервавшись на півслові. Рік тому Люк попросив Клері не називати його дядьком, оскільки це змушує його почуватися старшим, й окрім цього нагадує йому про «Хатину дядька Тома». Крім того, Люк делікатно додав, що він їй не дядько, а просто близький друг її матері, який знає її все своє життя.

 А де мама?  запитала Клері.

 Припарковує пікап,  відповів Люк і потягнувся, задоволено розпростовуючи своє довге тіло. Він був у своєму звичному одязі: старих джинсах і фланелевій сорочці. На переніссі косо сиділи вигнуті окуляри в золотій оправі.

 Нагадай-но мені ще раз, чому в цій будівлі немає вантажного ліфта?

 Тому що вона стара, і це її родзинка, одразу ж знайшлася Клері.

Люк усміхнувся.

 А для чого ці коробки?  запитала вона.

Його усмішка зникла.

 Твоя мати хотіла зібрати деякі речі,сказав Люк, уникаючи її погляду.

 Які речі?  запитала Клері.

Він махнув рукою.

 Все зайве, що перекидається будинком. Зробимо місце, де буде зручно ходити. Ти ж знаєш, що вона ніколи нічого не викидає А ти чим зайнята? Вчишся?

Люк узяв книгу з рук Клері й прочитав уголос:

 «Світ досі кишить різноманітними створіннями, існування яких офіційна наука не визнає. Феї та гобліни, привиди та демони все ще ширяють».  Люк відклав книжку й уважно подивився на Клері поверх окулярів:

 Це для школи?

 «Золота гілка» Фрейзера? Ні. До школи ще два тижні.Вона забрала книжку.  Це мамина.

 Я так і думав.

Вона поклала її назад на стіл.

 Люку?

 Га?

Книжку вже забуто. Люк рився в ящику з інструментами, що стояв біля каміна.

 А, ось він,  зрадів Люк і витягнув помаранчевий пістолет для клейкої стрічки.

 Що б ти робив, якби бачив те, що не помічають інші?

Пістолет для скотчу випав з рук Люка і дзенькнув об облицьований кахлями камін. Він став на коліна, щоб підняти його, не дивлячись на неї.

 Ти маєш на увазі, якби я став єдиним свідком злочину, щось таке?

 Ні, не це. Якби довкола були люди, але ти єдиний, хто це бачить. Наче для всіх інших це невидиме.

Він роздумував, стоячи на колінах і затиснувши в руці надщерблений пістолет для клейкої стрічки.

 Я знаю, це звучить дивно,  Клері зважувала кожне слово.  Але

Він обернувся. Його очі, такі блакитні за скельцями окулярів, дивилися на неї з незмінною прихильністю.

 Клері, ти художник, як твоя мати. Це означає, що ви по-іншому сприймаєте світ. У вас є дар бачити красиве і жахливе у звичайних речах. Ти не божевільна, а просто особлива. У цьому немає нічого поганого.

Клері підняла ноги на диван і вперлася підборіддям у коліна. В її голові промайнули картинки зі службового приміщення: золотий батіг Ізабель, передсмертні конвульсії блакитноволосого юнака, бурштинові очі Джейса. Красиве і жахливе. Вона спитала:

 Якби жив мій батько, думаєш, він теж був би художником?

Люк виглядав приголомшеним. Перш ніж він устиг відповісти, двері відчинилися, і до кімнаті поважно увійшла мама Клері, вистукуючи каблуками по блискучій деревяній підлозі. Вона з дзенькотом кинула Люку ключі від авто й повернулася, щоб поглянути на доньку.

Джоселін Фрей була тендітною приємною жінкою з рудим волоссям, трохи темнішим та вдвічі довшим, ніж доньчине. Сьогодні воно було закручене у темно-рудий вузол і скріплене просунутим крізь нього графітовим олівцем. Джоселін була в комбінезоні, забризканому фарбами, футболці кольору лаванди та коричневих туристичних черевиках, підошви яких також були обляпані олійною фарбою.

Клері завжди говорили, що вона схожа на маму, та дівчина цього не помічала. Єдине, чим вони були подібні,це фігури. Обидві стрункі, з невеликими грудьми та вузькими стегнами. Але вона знала, що мама була справді красивою. Щоб бути гарною, треба бути гнучкою та високою. А коли ти на зріст трохи більше за півтора метра, тисимпатична. Не гарна чи красива, а просто мила. Врахуйте волосся морквяного кольору та обличчя, вкрите веснянками,  і Клері здавалося, що вона була Реґґеді Енн, ганчірною лялькою, натомість її мама нагадувала Барбі.

Джоселін навіть рухалася так граційно, що люди озиралися, коли вона проходила повз. Клері, навпаки, завжди спотикалася. Лише одного разу вона привернула увагу перехожих, коли промчала повз них і розтяглася на сходах.

 Спасибі, що допоміг з коробками,  сказала Джоселін, усміхаючись.

Він не всміхнувся у відповідь. Шлунок у Клері наче стиснувся. Очевидно, що щось відбувається.

 Вибачте, я затрималася, бо шукала місце на парковці. Там сьогодні море людей.

 Мам?  перебила її Клері.Для чого коробки?

Джоселін прикусила язика. Люк зиркнув на Клері, безмовно натякаючи Джоселін, щоб та продовжувала. Нервово посіпуючи рукою, жінка заправила за вухо обвисле пасмо та присіла на дивані поруч із дочкою. Зблизька Клері помітила, наскільки втомленою була її мама. Темні круги під очима та червоні повіки видавали безсонну ніч.

 Це через минулу ніч?  запитала Клері.

 Ні,швидко сказала мама і, провагавшись, додала:Частково. Не треба було тобі вчора цього робити. Та ти знаєш.

 Я ж попросила вибачення. І що далі? Якщо збираєшся тримати мене під домашнім арештом, так і скажи.

 Я не збираюся робити цього,  голос мами був напружений мов струна. Вона поглянула на Люка, але той заперечно похитав головою.

 Просто скажи їй, Джоселін,  сказав він.

 Не говоріть так, наче мене тут немає!  пробурчала Клері.Що ти маєш мені сказати?

 Ми їдемо у відпустку,  важко зітхнувши, видавила з себе Джоселін.

Люк виглядав незворушним, наче полотно, з якого витерли всі фарби.

 І в цьому вся проблема? Ви їдете у відпустку?  хитнувши головою, Клері відкинулася на спинку дивана.  Не розумію. З чого робити проблему?

 Не думаю, що ти зрозумієш. Я мала на увазі, що їдуть усі: ти, я і Люк. Ми вирушаємо в заміський будинок.

Клері глянула на Люка. Він, зціпивши зуби і схрестивши руки на грудях, дивився у вікно. Дивно, що ж його засмутило? Люк дуже любив цей будинок у північній частині штату. Він купив його десять років тому, сам лагодив і їздив туди за найменшої можливості.

 Надовго?

 До кінця літа,  відповіла Джоселін.  Я принесла коробки на випадок, якщо ти захочеш взяти з собою книги чи художнє приладдя

 До кінця літа?  Клері аж випрямилася від обурення.  Я не можу, мам. У мене свої плани. Ми з Саймоном хочемо влаштувати вечірку перед початком навчання, у мене кілька зустрічей з моєю мистецькою групою, а ще десять уроків у художній школі «Тіш»

 Мені шкода, що так вийшло з художньою школою. А решту можна легко скасувати. Саймон зрозуміє, та й твоя мистецька група теж.

Клері з тону матері зрозуміла, наскільки все серйозно.

 Але я вже оплатила весь курс у школі! Цілий рік збирала. Ти ж мені обіцяла!  Клері повернулася до Люка.  Скажи їй! Скажи, що це несправедливо!

Люк незворушно дивився у вікно. Лише мяз на його щоці нервово смикався.

 Джоселінтвоя мама. Їй це й вирішувати.

 Нічого не розумію.  Клері знову повернулася до матері.Що сталося?

 Мені потрібно поїхати,  сказала Джоселін. Кутики її губ тремтіли.  Мені потрібні спокій і тиша. Та й з грошима зараз туго.

 То візьми з батькових запасів,  сердито мовила Клері.Ти ж завжди так робиш.

 Це не дуже гарна ідея,  відрубала Джоселін.

 Їдьте куди хочете! Мені байдуже! Залишуся сама. Я можу працювати. Піду на роботу в «Старбакс». Саймон каже, там завжди потрібні працівники. Я вже не маленька й подбаю про себе!