Саме там мені стільки разів увижалося, як бліде світло перетинає цю непривітну кімнату. Не знаючи, що вчинити, я намагався встати й слідувати за цим зблиском до кінця приміщення, і в цю мить я бачив її знову такою самою, якою вона ввижалася мені вже стільки разів: невиразна жіноча постать, огорнена примарною світлистою пеленою, повільно схилялася над ліжком, у якому глибоко спав Бен. Я з усіх сил намагався тримати очі розплющеним, і мені здавалося, що я бачу, як світлиста дама по-материнському гладить мого друга. Я споглядав її овальне прозоре обличчя, огорнене яскравим серпанковим сяйвом. Дама підводила очі й дивилася на мене. Мені зовсім не було страшно, і я потопав у заводі того печального, зболеного погляду. Світляна принцеса всміхалася мені, а тоді ще раз гладила Бена по обличчю, і її обрис розчинявся в повітрі під завісою срібних сліз.
Я завжди фантазував, ніби те видіння було тінню матері, якої Бен ніколи не знав, а в якомусь закутку мого серця жевріла дитяча надія, що, коли мене одного разу таки здолає сон, подібне видиво чуватиме також і наді мною. Це була єдина таємниця, якою я ніколи не поділився ні з ким, навіть із Беном.
Остання ніч «Човбар сосаєті»
Калькутта, 25 серпня 1932 р.
Усі роки, що Томас Картер стояв на чолі Св. Патрика, він зі зверхньою вправністю фахівця в нічому й знавця усього вів уроки літератури, історії та арифметики. Єдиний предмет, до якого він так ніколи й не спромігся підготувати своїх учнів, це була наука прощання. Рік за роком проходили перед ним напівзамріяні і напівперелякані обличчя тих, кого закон незабаром мав віддалити поза межі його впливу та опіки закладу, ним керованого. Бачачи, як ці молоді люди переступають через поріг Св. Патрика, Томас Картер завжди порівнював їх із чистими книгами, на чиїх сторінках йому було призначено написати перші глави історії, яку йому ніколи не буде дозволено закінчити.
І в тій незворушній, суворій подобизні, мало схильній до проявів почуттів та ефектних промов, не вгадати було, що ніхто, як сам Томас Картер, так не боявся тої зловісної дати, коли ті книги зіслизнуть назавжди з його стола. Скоро перейдуть вони до невідомих рук і малосумлінних пер, що писатимуть епілоги похмурі й геть далекі від мрій та надій, з якими його пташенята вирушали в самостійний політ вулицями Калькутти.
Досвід змусив його відмовитися від бажання дізнаватися про шляхи, якими пішли його учні, коли його руці вже не вільно було вести їх. Для Томаса Картера прощання, як правило, супроводжувалось гірким присмаком розчарування, коли рано чи пізно доводилось пересвідчитися, що життя, яке позбавило тих дітей минулого, вкрало у них іще й майбутнє.
У ту спекотну травневу ніч, чуючи голоси дітей на скромному святі, влаштованому на передньому дворі будівлі, Томас Картер спостерігав з темряви свого кабінету вогні міста, що сяяли під зоряним склепінням, та зграї хмар, що плинули геть до небокраю, чорнильні плями в келиху кришталевої води.
Він укотре відхилив запрошення прийти на свято й сидів у тиші, розвалившись у кріслі, тільки й маючи світла, що барвисті відблиски ліхтарів, змайстрованих зі свічок та паперу, якими Вендела з дітьми прикрасили дерева двору й фасад Св. Патрика, ніби корабель, приоздоблений перед спуском на воду. Він ще матиме час виголосити кілька прощальних слів у ті дні, що лишалися для виконання офіційного розпорядження повернути дітей на вулиці, звідки він їх колись вирятував.
Як воно вже узвичаїлося останнім часом, Вендела не забарилася постукати в його двері. Цього разу вона увійшла, не чекаючи запрошення, і причинила за собою двері. Картер поглянув на надзвичайно радісне обличчя старшої медсестри й собі усміхнувся в напівтемряві.
Старішаємо, Вендело, сказав директор сиротинця.
Це ви старішаєте, Томасе, поправила Вендела. А я зрілішаю. Не збираєтеся спуститися на свято? Діти були б раді бачити вас. Я, правда, казала їм, що ви взагалі-то не душа товариства Але якщо вони не слухали мене всі ці роки, чого раптом зроблять це тепер?
Картер засвітив настільну лампу і жестом запросив Венделу сісти.
Скільки це років ми вже працюємо разом, Вендело? запитав Картер.
Двадцять два, містере Картере, мовила вона. Більше, ніж я витримала мого покійного чоловіка, царство йому небесне.
Картер розсміявся на цей жарт.
І як же вам удалося терпіти мене весь цей час? поцікавився Картер. Кажіть прямо. Сьогодні свято, і я добрий.
Вендела стенула плечима й покрутила червоногарячу стрічку, що заплуталась у її волоссі.
Платня непогана, і я люблю дітей. Ви й справді не хочете спуститись?
Картер похитав головою.
Не хочу зіпсувати дітям свято, пояснив він. Крім того, я не зможу й хвилини витримати химерні Бенові жарти.
Цього вечора Бен поводиться спокійно, сказала Вендела. Гадаю, сумує. Діти вже вручили Ієну квиток.
Обличчя Картера розпогодилось. Члени «Човбар сосаєті» (про підпільне існування якого Картер давно знав, попри всі їхні остороги) вже кілька місяців призбирували гроші, аби придбати квиток на корабель до Саутгемптона, який вони збиралися подарувати Ієну на прощання. Ієн уже кілька років казав, що бажає вивчати медицину, і Картер на підказку Ізобел і Бена написав до кількох англійських шкіл рекомендаційного листа з клопотанням про стипендію для Ієна. Повідомлення про призначення стипендії надійшло рік тому, але вартість подорожі до Лондона перевищувала всі очікування.
Щоб вирішити проблему, Рошан запропонував удатися до крадіжки в конторі мореплавної компанії, розташованій у двох кварталах від сиротинця. Сірадж порадив організувати лотерею. Картер виділив певну суму зі своїх скромних заощаджень, те саме зробила й Вендела. Та цього не було достатньо.
Тоді Бен вирішив написати драму в трьох діях під назвою «Примари Калькутти» (фантасмагоричну маячню, де помирали навіть робітники сцени), якуз Ізобел у головній ролі леді Віндмер, рештою групи в ролях другого плану та помпезною режисурою самого Бенабуло показано в різних школах міста з неабияким успіхом у публіки, але не у критики. Як наслідок було зібрано решту суми, аби профінансувати подорож Ієна. Після премєри Бен вибухнув палким панегіриком на честь комерційного мистецтва та непомильного інстинкту публіки, здатної оцінити справжній шедевр.
Йому сльози навернулися на очі, коли він одержав квиток, розказувала Вендела.
Ієннадзвичайний хлопець, дещо невпевнений, але надзвичайний. Він розпорядиться з користю і цим квитком, і стипендією, з гордістю наголосив Картер.
Він питав про вас. Хотів подякувати за вашу допомогу.
Сподіваюся, ви не сказали йому, що я дав гроші з власної кишені? занепокоєно спитав Картер.
Сказала, та Бен це спростував, стверджуючи, що ви весь цьогорічний заробіток віддали на сплату картярського боргу, зауважила Вендела.
На подвірї не вгавала гамірлива вечірка. Картер насупив брови.
Чортяка, а не хлопець. Якби він уже не випускався, я б його витурив.
Та ви обожнюєте цього хлопця, Томасе, засміялася Вендела, підводячись. І він це знає.
Медсестра рушила до дверей, але на порозі обернулась. Вона не відступалася просто так.
Так чому би вам не спуститись?
Добраніч, Вендело, відрізав Картер.
Старий нудьгар.
Не торкаймося питання віку або я змушений буду забути про статус джентльмена
Вендела промурмотіла щось нерозбірливе стосовно марності наполягань і залишила Картера самого. Директор Св. Патрика знов загасив настільну лампу й обережно підійшов до вікна поглянути крізь шпарини на святкові веселощі в саду, освітленому бенґальськими вогнями, заповненому рідними усміхненими обличчями в мідяному полиску ліхтарів та сяйві повного місяця. Картер зітхнув. Хоч ніхто з них цього й не знав, та у всіх них уже був квиток на проїзд до якогось місця, і лише Ієн знав своє місце призначення.
За двадцять хвилин настане північ, оголосив Бен. У його очах відбивалося сяйво золотистих вогнів гірлянд із петард, які вибризкували в повітря зливу іскристих крапельок.
Сподіваюся, у Сіраджа знайдуться добрі історії на сьогодні,сказала Ізобел, розглядаючи проти світла дно склянки, ніби сподівалася щось там знайти.