Маю сказати, що, по правді, той домище, який ми з гордістю називали Опівнічним Палацом (зважаючи на усталену годину наших пленарних засідань), ніхто ніколи не зачакловував. Проте слава про чари таки мала звязок із нашими підпільними дійствами. Сірадж, один з наших членів-засновників, типовий астматик та справжній експерт в історіях про видіння, примар і чаклунства міста Калькутти, вигадав зловісну й правдоподібну легенду про якогось там давнього пожильця. Це допомагало тримати наш таємний прихисток вільним і чистим від усіляких зайд.
Якщо коротко, ця історія розповідала про одного старого торговця, який зявлявся загорнутим у білий плащ і, левітуючи низенько над землею, з променистими, мов жарини, очима та довгими вовчими іклами, видними з-поміж губ, облітав цей домище, чигаючи на необачні та надто цікаві до всього душі. Нюанс про очі й ікла був, звичайно, особистим і невідємним вкладом Бенаневиправного любителя вигадувати оповідки, чиї жахіття опускали нижче плінтуса укоханих класиків містера Картера, включно із Софоклом та кривавим Гомером.
Попри кумедність назви, «Човбар сосаєті» був клубом не менш вишуканим та ексклюзивним, ніж ті, яких було повно по будинках едвардіанського стилю в центрі Калькутти, що змагалися зі своїми лондонськими відповідниками; салони, де розкошувалося з чаркою бренді в руці, відтворювали смаки найвищих англосаксонських еліт. Проте наші цілі, хоч нам і бракувало вишуканої обстановки, були куди шляхетнішими.
Створення «Човбар сосаєті» мало дві доконечні мети. Першагарантувати кожному із семи його членів беззастережні допомогу, опіку й підтримку решти у разі небезпеки, скрути чи будь-яких несприятливих обставин. Другаділитися знаннями, які поступово набував кожен з нас, уприступнювати їх іншим, аби озброєними зустріти день, коли матимемо зіткнутися зі світом наодинці.
Кожен член поклявся власними імям та честю (ми не мали близьких родичів, що могли б стати поручителями клятви) не відступати від цих двох цілей і берегти секрет товариства. За сім років його безперервного існування не було прийнято жодного нового члена. Ба ні, брешу: ми зробили один виняток, та розповісти про це зараз означало би випередити події
Ніколи не існувало іншого клубу, де його члени були б згуртованішими і де клятва посідала б таку вагу. На відміну від клубів грошовитих джентльменів з Мейферу, ніхто з нас не мав домівки чи коханої, яка чекала б на нас на виході з Опівнічного Палацу. А ще, на відміну від старосвітських кас взаємодопомоги для випускників Кембриджу, «Човбар сосаєті» приймав до себе жінок.
Розпочну, отже, з першої жінки, яка підписала клятву як член-засновник «Човбар сосаєті», хоча, коли цей церемоніял мав місце, ніхто з нас не думав про неї як про жінку (включно із зазначеною особою у її-то сім років). Її звали Ізобел, і, як вона сама казала, народилася вона для сцени. Ізобел мріяла перетворитися на наступницю Сари Бернар, чарувати публіку від Бродвею до Шафтсберіта залишити без роботи дів створюваної в Голлівуді та Бомбеї кіноіндустрії. Вона колекціонувала вирізки з театральних рецензій і програмки, писала власні драми («активні монологи», як вона казала) і представляла їх перед усіма нами з неабияким успіхом. Виділялися її блискучі композиції про фатальну жінку на краю прірви. Ізобел з її чудернацьким мелодраматичним талантом мала, за винятком, можливо, Бена, найгостріший розум у групі.
А от найпрудкіші ноги належали Рошанові. Ніхто не вмів бігати так, як Рошан, який виріс на вулицях Калькутти під опікою злодіїв, жебраків та всілякої іншої фауни цих джунглів бідацтва, якими були новонароджені й дедалі ширші райони на півдні міста. Томас Картер привів його до Св. Патрика у вісім років, і після кількох утеч і повернень Рошан вирішив залишитися з нами. До його талантів належало й слюсарство. Не було на землі замка, що зміг би чинити опір його мистецтву.
Я вже казав про Сіраджа, нашого фахівця із зачаклованих будинків. Сірадж, крім астми, неміцної будови тіла та слабкого здоров'я, мав енциклопедичну память, особливо в тому, що стосувалося похмурих історій про місто (а їх були сотні). У тих моторошних оповідках, що прикрашали наші знакомиті вечірки, Сірадж вибудовував сюжет, а Бен наповняв його фантазією. Від примари на коні біля Будинку Гастінґсадо привида лідера повстанців під час бунту 1857 року, не поминаючи страхітливий випадок у так званій калькуттській чорній ямі (де були задушені понад сто людей, схоплених під час облоги старовинного форту Вільяма), не було жодної оповідки або жаского епізоду з історії міста, що уник би Сіраджевої уваги, аналізу й долучення до його архіву. Годі й казати, що в інших його захоплення викликало схвалення й задоволення. Та на своє нещастя Сірадж обожнював Ізобел, і це почуття було мало не хворобливим. Не минало й пів року, щоб його пропозиції майбутнього шлюбу (неодмінно відхилювані) не ставали причиною романтичного збудження в усій групі й укотре не загострили астму бідолашного знехтуваного закоханця.
А прихильність Ізобел належала виключно Майклові високому, стрункому й мовчазному хлопцеві, якого часто охоплювала без особливих причин тривала меланхолія і який мав сумнівну перевагу таки ж памятати своїх батьків, загиблих під час повені в дельті Ґанґу, коли перекинувся переповнений баркас. Майкл був неговірким і вмів слухати. Існував лише один спосіб дізнатися про його думкипоглянути на десятки малюнків, що їх він робив протягом дня. Бен зазвичай казав, що, якби у світі існував хоч іще один Майкл, він уклав би свій капітал (майбутній, звичайно) в акції паперових компаній.
Найкращим другом Майкла був Сет, сильний бенґальський хлопець із суворим обличчям, що посміхався шість разів на рік, та й то криво. Сет вивчав усе, що потрапляло йому на мушку, невтомно поглинав класиків містера Картера й захоплювався астрономією. Коли він лишався сам, то всі свої зусилля покладав на спорудження якогось дивного телескопа, про який Бен зазвичай казав, що через нього не побачиш навіть пальців на ногах. Сет ніколи не оцінив Бенового дещо уїдливого почуття гумору.
Мені залишається тільки Бен, і хоч я зоставив його на кінець, говорити про нього дуже складно. На кожен день був інший Бен. Його настрій міг змінитися за пів години, і він переходив від тривалих мовчанок до періодів бурхливої діяльності, які врешті виснажували всіх нас. Одного дня він хотів бути письменником, другогомореплавцем або водолазом; а в наступні усього разом і ще дещо. Бен вигадував математичні теорії, які навіть сам не міг запамятати, і писав пригодницькі історії такі нісенітні, що зрештою знищував їх через тиждень, соромлячись поставленого власноруч підпису. Він постійно засипав нас, хто опинявся поряд, химерними ідеями та закрученими каламбурами, які ніколи не хотів повторити. Бен був ніби бездонна скриня, повна несподіванок, а ще й таємниць, зблисків та сутінків. Бен був і, гадаю, залишається, хоч ми й не бачилися вже кількадесят років, моїм найкращим другом.
Щодо себе, то небагато можу розповісти. Називайте мене просто Ієн. Я мав лише одну мрію, скромну мріювивчати медицину й працювати лікарем. Доля була прихильна до мене й надала мені таку можливість. Як написав колись Бен в одному зі своїх листів, «я там проходив і бачив, що відбувається».
Пригадую, що в останні дні того місяця травня 1932 року нам, сімом членам «Човбар сосаєті», мало виповнитися шістнадцять років. Це був для нас вік зловісний, загрозливий і водночас очікуваний усіма.
У шістнадцять років Св. Патрик повертав нас, як було записано в статуті, у суспільство, щоб ми виросли як чоловіки та жінки й перетворилися на відповідальних дорослих. Ця дата мала й інше значення, яке всі ми дуже добре усвідомлювали: вона означала безповоротний розпуск «Човбар сосаєті». З того літа наші шляхи розходились, і, попри милу облуду наших обіцянок, яких успішно понадавали одне одному, ми знали, що сувязь, яка нас зєднала, неминуче розпадеться, немов замок із піску на березі моря.
Я зберігаю стільки спогадів про ті роки у Св. Патрику, що й досі ловлю себе на усмішці, коли на память спадають дотепи Бена й фантастичні історії, які ми розповідали між собою в Опівнічному Палаці. Та, мабуть, з усіх тих образів, що ніяк не хочуть потонути в плині часу, образом, який завжди поставав у моїй памяті якнайвиразніше, була та фігура, що її стільки разів я бачив, як мені здавалось, у спальні, спільній для всіх хлопців Св. Патрика, довгій тьмяній кімнаті з високою склепінчастою стелею, яка наводила на думку про лікарняну палату. Гадаю, що безсоння, на яке я завжди страждав аж до моєї дворічної подорожі по Європі, перетворило мене на спостерігача всього, що відбувалося довкола, доки інші спали сном праведників.