Картер ретельно обміркував усе розказане незнайомцем і повільно покивав кілька разів головою на знак розуміння. Він не повірив жодному слову оповідки.
Шкодую, що не можу вам допомогти, добродію Джавагале. На жаль, ми не знаходили жодної дитини, ані мали якихось повідомлень про щось таке тут, в окрузі,відповів Картер. Та в кожному разі, якщо ви дасте мені свої координати, я звяжуся з вами, тільки-но зявиться якась новина, хоча боюся, що буду зобовязаний поставити власті до відома, коли й справді дитину підкинуть до нашого сиротинця. Таким є закон, і я не можу не зважати на нього.
Чоловік незмигно дивився на Картера протягом кількох секунд. Картер витримав цей погляд, ні на мить не змінивши усміхненого виразу обличчя, хоч і відчув, як судомить у шлунку й стукотить серце, ніби він опинився перед змією, готовою стрибнути на нього. Нарешті незнайомець щиро всміхнувся й вказав у вікно рукою на Радж-Бгаванподібний до палацу будинок британського уряду, що крізь запону дощу виднів удалині.
Ви, британці, з подиву гідною сумлінністю дотримуєтеся закону, що робить вам честь. Це, здається, лорд Веллслі вирішив у 1799 році перенести місцеперебування уряду до цієї розкішної будівлі, щоб додати ваги своїй владі? Чи то було у 1880 році? запитав Джавагал.
Боюся, я не є добрим знавцем історії,відказав Картер, спантеличений дивацьким поворотом, якого Джавагал надав розмові.
Відвідувач повів бровами на знак любязного й поблажливого несхвалення відверто заявленого співрозмовником незнання.
Калькутта з її заледве двомастами пятдесятьма роками існуванняце місто, настільки позбавлене історії, що нам слід принаймні трохи пізнавати її, пане Картере. Повертаючись до попереднього, то так, це було 1799 року. І знаєте причину того перенесення? Губернатор Веллслі сказав, що Індією слід правити з палацу, а не з бухгалтерської контори, маючи ідеї принца, а не торговця прянощами. Оце й справді позиція, як на мене.
Без сумніву, погодився Картер, підвівшись із наміром спровадити дивного відвідувача.
Тим більше, коли по правді, в імперії, де занепад перетворився на мистецтво, а Калькуттана її найбільший музей, додав Джавагал.
Картер злегка кивнув, нібито погоджуючись, сам не знаючи чому.
Вибачте, що відібрав у вас час, пане Картере, сказав на завершення Джавагал.
Аж ніяк, відповів Картер. Шкодую тільки, що не був для вас аж надто корисним. У таких випадках усі ми маємо робити, що в наших силах.
Це так, погодився Джавагал, теж підводячись. Ще раз дякую за вашу любязність. Хотів би лише поставити вам ще одне запитання.
З радістю відповім, мовив Картер, молячи про себе, аби швидше настала мить, коли він би вже звільнився від присутності цього типа.
Джавагал злостиво посміхнувся, ніби прочитав його думки.
До якого віку залишаються тут діти, якими ви опікуєтесь, пане Картере?
Картер не зміг не приховати виразу подиву від цього запитання.
Сподіваюся, я не питаю про щось не до розголошення, поквапився з вибаченням Джавагал. Якщо ж це так, знехтуйте моє запитання. Це просто цікавість.
Жодним чином. Немає ніякої таємниці. Вихованці Святого Патрика перебувають під нашим дахом до сповнення шістнадцяти років. Потому термін передбаченої законодавством опіки скінчається. Вони вже дорослі принаймні так вважає законі спроможні розпочати окреме життя. Як ви знаєте, це привілейований заклад.
Джавагал уважно слухав і, здавалося, щось обмірковував.
Уявляю собі, що вам, певно, болить, коли вони покидають ці стіни по стількох роках вашої опіки, зауважив Джавагал. Якоюсь мірою ви є батьком усім цим дітям.
Це частина моєї роботи, збрехав Картер.
Звичайно. Проте, вибачте мою цікавість, звідки ви дізнаєтеся про справжній вік дитини, яка не має ні батьків, ні родини? Є, певно, якась формальна процедура
Вік кожного нашого вихованця відлічується від дня його потрапляння до закладу або на основі приблизного підрахунку, що ми тут застосовуємо, пояснив Картер, якого дратувала перспектива обговорення з цим незнайомцем прийнятих у Святому Патрику процедур.
Це перетворює вас на такого собі бога, пане Картере, зауважив Джавагал.
Не поділяю вашої оцінки, сухо відповів Картер.
Джавагал насолодився незадоволенням, що зявилося на Картеровім обличчі.
Вибачте мені цю зухвалість, пане Картере, мовив Джавагал. У кожному разі я радий, що познайомився з вами. Можливо, в майбутньому я ще відвідаю вас і зроблю пожертву на ваш високодостойний заклад. А може, повернуся через шістнадцять років і тоді зможу познайомитися з дітьми, яких саме сьогодні приймуть до вашої численної родини
Буде приємністю побачити вас тоді, якщо ви того бажаєте, сказав Картер, проводжаючи незнайомця до дверей кабінету. Здається, дощ знову посилюється. Можливо, вам краще перечекати, доки вщухне.
Чоловік повернувся до Картера, і чорні перлини його очей яскраво спалахнули. Цей погляд, здавалося, зважував кожен його порух і вираз обличчя, відколи він вступив до кабінету, принюхуючись до кожної щілинки й спокійно аналізуючи слова Картера. Той уже пошкодував про свою гостинну пропозицію.
У ту хвилю мало чого у світі Картер бажав так сильно, як утратити з поля зору цього типа. Йому було байдуже до того, що вулиці міста плюндрував ураган.
Дощ скоро вщухне, містере Картере, відповів Джавагал. У кожному разі дякую.
Вендела, точна, як годинник, уже чекала в коридорі кінця зустрічі, а тоді провела відвідувача до виходу. З вікна кабінету Картер дивився, як чорний силует віддаляється під дощем, поки той не загубився у вуличках біля підніжжя пагорба. Ще якийсь час він постояв отак біля вікна, вглядаючись у Радж-Бгаван, будинок уряду. За кілька хвилин дощ припинився, як і передбачав Джавагал.
Томас Картер налив собі ще чаю, всівся у крісло й задивився на місто. Він виріс у закладі, подібному до того, яким тепер керував. За мурами тієї установи він навчився трьох речей, якими керувався у подальшому житті: цінувати, але не переоцінювати матеріальне, любити класиків і, нарешті, розпізнавати брехуна за цілу милю, що було не менш важливим.
Він неквапно посмакував чаєм, а тоді вирішив розпочати святкування свого пятдесятиліття, взявши до уваги, скільки ще несподіванок могла піднести йому Калькутта. Він підійшов до скляної шафи й дістав коробку сигар, яку приберігав для особливих випадків. Чиркнув довгим сірником і запалив дорогоцінний предмет насолоди з усією церемонністю, якої вимагав ритуал.
А потім, скориставшись із символічного полумя цього сірника, він дістав із шухляди письмового столу лист Арямі Бос і підпалив його. Поки пергамент попелів на маленькій таці з вигравійованими ініціалами святого Патрика, Картер насолоджувався тютюном, обмірковуючи, що на честь Бенджаміна Франкліна, одного з ідолів його молодості, новий мешканець сиротинця Святого Патрика зростатиме під імям Бен і що він особисто докладе всіх зусиль, аби хлопчик знайшов поміж цих чотирьох стін родину, якої позбавила його доля.
Перш ніж повести далі мою оповідь і розпочати докладніше відтворення справді значущих подій цієї оповісті, які мали місце шістнадцятьма роками пізніше, я повинен ненадовго спинитися, аби представити деяких її героїв. Досить сказати, що, коли все це відбувалось на вулицях Калькутти, деякі з нас ще й не народились, а інші прожили на світі заледве кілька днів. Лише одна обставина єднала нас, а зрештою зібрала всіх під дахом Св. Патрика: ми ніколи не мали ні родини, ні домівки.
Ми навчилися жити без обох цих речей, чи то пак радше вигадуючи собі власну родину і створюючи нашу власну домівку. Родину й домівку, обрані вільно, де не мали місця ні удари долі, ні брехня. Жоден із сімох не відав іншого батька, ніж містер Томас Картер з його промовами про мудрість, що таїлась на сторінках Данте й Вергілія, ані іншої матері, крім міста Калькутти з таємницями, що ховали її вулиці під зорями Бенґалії.
Наш приватний клуб мав колоритну назву, справжнє походження якої знав тільки Бен, який охрестив нею клуб, сам її вигадавши, хоча декого з нас не полишала підозра, що він запозичив її від найменування одного старого довідника бомбейських імпортерів поштою. Та хай там як, «Човбар сосаєті» утворився у якийсь момент нашого життя, коли ігри в межах сиротинця вже втратили для нас привабливість змагань. Навпаки, наша хитрість розвинулася вже до такої межі, що ми могли безкарно вислизнути з будинку опівночі (потому, як шановна Вендела подасть сигнал відбою) та й вирушити до штаб-квартири нашого товаристватаємничого і, за чутками, зачаклованого покинутого будинку, що кілька десятиліть стояв на розі Котн-стріт і Браборн-роуд, у самому серці чорного міста і заледве за два квартали від річки Гуґлі.