Погано цілишся, лейтенанте, сказав чоловік у каптурі.Спробуй ще раз, але тепер ближче.
І, не давши Пікові навіть мязом ворухнути, чоловік у каптурі схопив його за запясток і націлив дуло револьвера у своє лице, просто проміж очі.
Тебе не навчили цього в академії? упівголоса сказав він.
Колись ми були друзями, промовив Пік.
Джавагал зневажливо посміхнувся.
Було колись, та минулося, лейтенанте, відповів він.
Нехай Господь простить мене, прошепотів Пік, натискаючи знов на гачок.
І в ту мить, що здалась йому вічністю, він бачив, як куля всвердлюється в череп Джавагала, зриваючи йому каптур з голови. Протягом кількох секунд крізь рану на цьому обличчі з крижаною посмішкою струменіло світло. А потім пробитий кулею димучий отвір повільно затягся, і Пік відчув, як револьвер вислизає йому з пальців.
Палахкотливі очі ворога встромились у його зіниці, й довгий чорний язик висунувся з-поміж губ.
Ти ще не зовсім розумієш, правда ж, лейтенанте? Тож де діти?
Це було не запитанняце був наказ.
Пік, онімівши від жаху, заперечливо хитнув головою.
Ну, як знаєш.
Джавагал, мов обценьками, стис його руку, і Пік відчув, як під шкірою тріскаються пальці. Судомний біль перехопив йому подих і звалив коліньми на землю.
Де діти? повторив Джавагал.
Пік намагався проказати якісь слова, але вогонь, що палахкотів із закривавленої культі, яка кілька секунд перед тим була його рукою, відняв йому мову.
Хочеш сказати щось, лейтенанте? стиха запитав Джавагал, опустившись на коліна перед ним.
Пік кивнув.
Добре, добре, посміхнувся його ворог. По правді, твої муки не тішать мене. Поможи мені покласти їм край.
Діти померли, простогнав Пік.
І помітив гримасу незадоволення, що вималювалася на обличчі Джавагала.
Ні-ні. Досі в тебе все добре виходило, лейтенанте. Не псуй діло тепер.
Вони померли, повторив Пік.
Джавагал стенув плечима й, ніби погоджуючись, похитав головою.
Ну, гаразд, мовив тоді.Ти не лишаєш мені іншого вибору. Але перш ніж тебе не стане, дозволь нагадати, що, коли життя Кільян було у твоїх руках, ти був не здатен зробити нічого, щоб урятувати її. Такі, як ти, стали причиною її смерті. Але життя цих людей скінчилися. Тиостанній. Майбутнє належить мені.
Пік благально подивився на Джавагала й помітив, як зіниці його очей повільно перетворювалися на вузенькі прорізі у двох золотистих кульках. Цей чоловік посміхнувся і з надзвичайною витонченістю почав стягати рукавичку з правої долоні.
На жаль, ти до того не доживеш і не зможеш побачити, додав Джавагал. І навіть не думай собі, що твоя героїчна поведінка навіщось потрібна. Дурень ти, лейтенанте Піку. Ти завжди справляв на мене враження дурня й у хвилину смерті тільки підтверджуєш це. Сподіваюся, що є якесь пекло саме для дурнів, Піку, бо саме туди я зараз тебе відправлю.
Пік стулив повіки й почув шипіння полумя перед обличчям. А потім, по нескінченно довгій миті, відчув розвогнені пальці, що стискаються в нього на горлі й перерізають останній подих. А з далини до нього долинав перестук того проклятого потяга й кошмарні волання сотень дітей, охоплених полумям. А потімпітьма.
Арямі Бос обійшла весь будинок, гасячи одна по одній свічки, що осявали її святилище. Лишила тільки боязкий пломінчик вогню, який кидав тремке блискотіння на голі стіни. Діти вже спали в теплі від коминка, і заледве торохтіння дощу по зачинених віконницях та потріскування вогню порушували могильну тишу, що панувала по всьому будинку. Мовчазні сльози покотилися по її обличчю і впали на золотаву туніку, коли вона тремтливими руками дістала з-поміж речей, складених до маленької скриньки з бронзи й слонової кості, портрет своєї дочки Кільян.
Старий фотограф родом з Бомбея зробив ту світлину незадовго перед весіллям, не прийнявши ніякої платні. Дівчина на портреті виглядала саме так, як її запамятала Арямі: Кільян була огорнена тим дивним світінням, що чарувало всіх, хто її знав, і яке приворожило фотографа, що нарік її йменням, яке запамяталося всім«принцеса світла».
Звичайно ж, Кільян ніколи не була справжньою принцесою й не мала іншого королівства, крім вулиць, що бачили, як вона зростала. Того дня, коли Кільян полишила господу родини Бос, аби переселитися до чоловіка, мешканці Мачуабазару проводжали її зі сльозами на очах, дивлячись, як у білому повозі назавжди відїжджала принцеса чорного міста. Вона була майже дівчинкою, коли доля забрала її, аби ніколи не повернути.
Арямі присіла поруч із дітьми навпроти вогню й притисла світлину до грудей. Буря знов завила, і в Арямі знов заграли сила гніву, рішучість і розуміння, що тепер робити. Переслідувач лейтенанта Піка не зупиниться, покінчивши з ним. Мужність юнака подарувала їй кілька дорогоцінних хвилин, яких вона жодним чином не мала права змарнувати, навіть оплакуючи память дочки. Вона вже знала з досвіду, що майбутнє ще дасть їй навіть більше, ніж треба, часу на оплакування помилок, скоєних у минулому.
Вона знов поклала світлину до скриньки й узяла медальйон, що його кілька років тому загадала викарбувати для Кільян; цю коштовність дівчина так і не встигла поносити. Медальйон складався з двох золотих кружечків, які символізували сонце й місяць, допасованих так щільно, що утворювали єдине ціле. Вона натисла в центрі медальйонай обидві частини розділились. Арямі повісила кожну з них на окремий золотий ланцюжок і наділа на шию обом малюкам.
Роблячи це, дама мовчки розважала над своїми подальшими діями. Здавалося, що тільки один шлях вів до порятунку кожного: вона мала розлучити їх і відіслати кожного якнайдалі, стерти їхнє минуле, приховати від світу й від них самих їхнє походження, хоч якими болісними були б наслідки цього. Тримати їх разом так, щоб рано чи пізно не відкрилося, хто вони, було неможливим. Це був ризик, на який вона нізащо не пішла б. І вона мала прийняти рішення ще до світанку.
Арямі взяла обох немовлят на руки й ніжно поцілувала в лобики. Маленькі рученята погладили її лице, манюсінькі пальчики торкнулися сліз, що рясно текли по щоках, а усміхнені погляди з цікавістю й нерозумінням утупилися в неї. Вона знов притисла їх до себе, а тоді поклала в маленьку колиску, яку нашвидкуруч їм приготувала.
Після того вона одразу ж засвітила каганець і взяла ручку й папір. Майбутнє онуків було тепер у її руках. Вона глибоко зітхнула й почала писати. Здалеку чувся шум дощу, який уже вщухав, і гуркотіння бурі, що віддалялася на північ, розкривши над Калькуттою безкрає зоряне покривало.
Томас Картер гадав, що в його пятдесят років місто Калькутта, його пристановище протягом останніх тридцяти трьох літ, уже не чаїло для нього жодних несподіванок.
На світанку того травневого дня 1916 року, після одної з найшаленіших бур, які він памятав поза порою мусонів, несподіванка дісталася дверей сиротинця Св. Патрика у вигляді корзинки з дитиною та запечатаним сургучем листом, призначеним виключно його особистій увазі.
Несподіванка була подвійною. По-перше, ніхто в Калькутті не завдавав собі клопоту, аби підкинути дитину до дверей якого-небудь сиротинця: по місту було повно провулків, смітників та колодязів, аби зробити це зручніше. А по-друге, ніхто не писав рекомендаційних послань, як-от це, та ще й підписане так, що не зоставалося сумніву про його автора.
Картер подивився на свої окуляри проти світла й дмухнув на скельця, аби легше очистити їх старенькою хустинкою з бавовни-сирцю, яку вживав для таких цілей не менш як двадцять пять разів на день, а в місяці індійського літатридцять пять.
Дитина лежала внизу, у спальні Вендели, старшої медсестри, під її невсипущою опікою, а перед тим малюка оглянув доктор Вудворд, якого підняли з ліжка перед самим світанком і якому не дали жодних пояснень, окрім повязаних із його клятвою Гіппократа.
Дитина була цілком здоровою. Мала тільки певні ознаки зневоднення, проте, здавалося, її не торкнулася жодна зараза з усього того широкого набору хвороб, що зазвичай скошували життя тисяч таких малюків, позбавляючи їх природного права досягти навіть того віку, коли вони хоча б змогли навчитися вимовляти імя матері. Єдине, що було при немовляті,золотий медальйон у формі сонця, який Картер оце й тримав у руці, і лист. Лист, який, коли вважати його за справдешній, а думати навпаки навряд чи були підстави, ставив його у складне становище.