Йому знадобилося десять хвилин, аби дістатися до господи останньої дами з родини Бос. Арямі мешкала самотою в старовинному, бенґальського стилю будинку, що височів за дикими, густими, розбуялими за багато років на подвірї заростями, яких не торкалася людська рука і які надавали садибі вигляду занедбаного й недоступного. Утім, жоден мешканець північної Калькутти, району, знаного також як чорне місто, і не насмілювався переступити межі того подвіря та заглибитися у володіння Арямі Бос. Усі, хто був з нею знайомий, цінували й шанували її не менше, ніж побоювались. На вулицях північної Калькутти не було жодного, хто б хоч раз у житті не почув про неї та її рід. Для місцевих присутність її уподібнювалась присутності якогось духамогутнього й невидимого.
Пік побіг до брами з чорних списів, за якою починалася стежка з кущами обабіч, і поспішив до потрісканих мармурових сходів, що вели до дверей будинку. Утримуючи однією рукою дітей, він застукав кулаком у двері, сподіваючись, що гуркотіння бурі не заглушить звуку ударів.
Лейтенант кілька хвилин гримав у двері, не відриваючи погляду від порожніх вулиць позаду, пойнятий страхом будь-якої миті побачити своїх переслідувачів. Коли двері таки розчинилися, Пік обернувся досередини й на хвилю засліпився від світла каганця, тоді як голос, якого він не чув уже пять літ, тихо промовляв його імя. Пік затулив очі рукою і впізнав непроникне обличчя Арямі Бос. Жінка прочитала усе в його погляді й подивилася на дітей. Тінь болю пробігла їй по лицю. Пік опустив очі.
Вона померла, Арямі,прошепотів він. Вона вже була мертва, коли я прийшов
Арямі заплющила очі й глибоко зітхнула. Пік зрозумів, що її найгірші передчуття, справдившись, проливались тепер у її душу, немов бризки кислоти.
Заходь, нарешті сказала вона, посторонившись і зачиняючи за ним двері.
Пік поквапився покласти дітей на стіл і зняти з них промоклу одежинку. Арямі мовчки взяла сухі пелюшки й загорнула малюків, поки Пік роздмухував вогонь, аби їх зігріти.
За мною женуться, Арямі,сказав Пік. Я не можу зоставатися тут.
Ти поранений. Жінка вказала на рану від цвяха на складі.
Це просто незначна подряпина, збрехав Пік. Не болить.
Арямі підійшла й, простягнувши руку, погладила спітніле обличчя Піка.
Ти завжди кохав її
Пік перевів погляд на малюків і не відповів.
Вони могли би бути твоїми дітьми, сказала Арямі.І, можливо, тоді мали би кращу долю.
Я вже маю йти, Арямі,промовив лейтенант. Якщо лишуся тут, вони не зупиняться, доки не знайдуть мене.
Вони обмінялися приреченими поглядами, свідомі долі, що чигала на Піка, щойно він вийде на вулицю. Арямі взяла лейтенанта за руки і міцно їх стисла.
Я ніколи не була з тобою ласкавою, сказала вона. Я боялася за мою дочку, за те життя, що мала б вона поруч із британським офіцером. Та я помилялась. Гадаю, ти ніколи мені цього не пробачиш.
Це вже не має жодного значення, відповів Пік. Я маю йти. Зараз же.
Пік іще на мить підійшов подивитися на дітей, яких овівало тепло вогню. Малюки поглянули на нього осяйними, усміхненими оченятами, у яких світилася грайлива цікавість. Вони були в безпеці. Лейтенант попрямував до дверей і глибоко зітхнув. Після тих кількох хвилин перепочинку тягар утоми й штрикучого болю в нозі нещадно навалилися на нього. Він до останку вичерпав сили, щоб доправити дітей до цього місця, і тепер уже й не був певен у своїй спроможності протистояти неминучому. Надворі дощ і далі періщив по заростях, і не було ніяких ознак його переслідувача чи найнятих ним шпигів.
Майкле пролунав за його спиною голос Арямі.
Молодий чоловік затримався, не обертаючись.
Вона так чи інакше знала це, збрехала Арямі.Знала це завжди, і я певна, що десь мала взаємні почуття. Це все моя провина. Не тримай зла на неї.
Пік мовчки кивнув і зачинив за собою двері. Якусь мить він постояв під дощем, а потім зі спокійною душею рушив у путь, назустріч своїм переслідувачам. Він пройшов тою самою дорогою аж до місця, де вийшов із покинутого складу, аби знов заглибитись у темряву старого будинку в пошуках сховку, де можна було б зачекати.
Поки він заглиблювався в пітьму, виснаження й біль поволі зливались у пянке відчуття покинутості й спокою. Губи його злегка скривились у посмішці. Він не мав більше ні спонуки, ні надії, аби жити далі.
Довгі й витончені пальці в чорній рукавичці погладили закривавлений кінчик цвяха, що стримів у зламаному брусі на порозі входу до складського підвалу. Повільно, поки чоловіки за її спиною мовчки очікували, струнка постать зі схованим у чорному каптурі лицем піднесла до губ пучку вказівного пальця й злизала краплинку темної загуслої крові, смакуючи її, ніби то була сльоза меду. За якусь мить вона обернулася до тих чоловіків, що їх купила кілька годин тому за копійки та обіцянку заплатити ще, як робота скінчиться, і вказала у глиб будівлі. Троє зарізяк поквапилися пролізти крізь пролом, зроблений Піком кілька хвилин перед тим. А той, з каптуром на голові, усміхнувся в пітьмі.
Дивне місце обрав ти собі для смерті, лейтенанте Піку, промурмотів він собі під ніс.
Схований за стосом порожніх ящиків у глибині підвалу, Пік стежив, як три фігури проникають у будинок, і хоча не міг бачити зі свого місця їхнього хазяїна, був певен, що він вичікував по той бік муру. Пік відчував його присутність. Діставши револьвер і приглушивши звук краєм промоклого плаща, він прокрутив барабан так, щоб один із двох позосталих набоїв став у патронник. Він уже не вагався ступити на шлях смерті, але не збирався вирушити по ньому самотою.
Адреналін, що бурхав у його жилах, притишив пекучий біль у коліні, перетворивши його на глухе, віддалене стукотіння. Дивуючись власному спокою, Пік знов усміхнувся й застиг у своєму сховку. Він стежив за повільним пересуванням трьох чоловіків поміж голих полиць, доки катюги не зупинились у десятку метрів від нього. Один із чоловіків підніс руку і вказав на якісь відбитки на долівці. Пік наставив зброю на рівні грудей, цілячись у трійцю, і поклав палець на спусковий гачок.
За новим помахом руки чоловіки розділились. Двоє почали підбиратись до стосу ящиків з боків, а третій рушив просто на Піка. Лейтенант подумки порахував до пяти й раптово штовхнув стос ящиків у бік нападника. Ящики гунули йому на голову, а Пік побіг до отвору, через який ті троє увійшли.
Один з найнятих головорізів вискочив навперейми з бічного проходу й наставив лезо ножа за пядь від лиця Піка. Перш ніж найманий бандит устиг переможно вишкіритися, дуло револьвера увіткнулось йому в підборіддя.
Кидай ніж, прошипів лейтенант.
Під крижаним поглядом лейтенанта чоловік зробив, що сказано. Пік грубо схопив його за волосся й, не опускаючи зброю, обернувся до спільників, прикриваючись тілом свого заручника. Двоє різунів повільно й сторожко наблизились.
Лейтенанте, не треба цієї вистави, просто віддай нам те, що ми шукаємо, прошепотів знайомий голос у нього за спиною. Ці чоловіки є поважними батьками сімей.
Пік повернув голову до чоловіка у каптурі, що посміхався у напівмороку за кілька метрів від нього. Одного не дуже далекого дня в цьому обличчі він почав убачати обличчя друга. Тепер же заледве розпізнавав у ньому лице свого вбивці.
Я йому череп рознесу, Джавагале, процідив Пік.
Його заручник, здригаючись, заплющив очі.
Чоловік у каптурі спокійно схрестив руки на грудях і знуджено злегка зітхнув:
Та це не допоможе тобі вийти звідси.
Я не жартую, відказав Пік, уткнувши дуло під підборіддя головоріза.
Звичайно, лейтенанте, мовив Джавагал примирливо. Стріляй, коли маєш достатньо сміливості холоднокровно вбити людину без дозволу Її Величності. А ні, то опусти зброю, і ми зможемо дійти згоди, вигідної для обох сторін.
Двоє інших озброєних убивць зупинились і стояли нерухомо, готові кинутися на нього за першим знаком чоловіка в каптурі. Пік посміхнувся.
Гаразд, промовив він тоді.Як тобі така угода?
Пік штовхнув заручника на землю й розвернувся до супротивника, наставивши револьвер. Луна першого пострілу прокотилася підвалом. Обтягнута рукавичкою розчепірена долоня чоловіка в каптурі вималювалася крізь порохову хмарку. Пікові здалося, що він побачив, як розплющена куля зблиснула в напівтемряві й цівкою розплавленого металу стекла поміж довгих пальців, ніби жменя піску.