Ходімо погуляємо у твоєму новому саду, мені вчора дуже там сподобалось.
Там ми зайнялися сексом під квітучою сакурою, а потім домовилися, що я вийду на Шлях тоді, коли буду готова.
А коли ти мене познайомиш зі своїми колегами, чи як сказати? І з Босом? обережно запитала я. Я знала, що є хтось, кого так називають, він головніший за Седа і є очільником Хедофіса. Хтось, чиє імя Перший. Якось Сед сказав мені: «Він найголовніший, без нього нічого б не було. Ні тебе, ні мене. Він Бог богів, якщо говорити доступніше». Неначе це взагалі можливо усвідомити. Але мені, звісно, було дуже цікаво.
Ти спочатку Шлях побач, а потім вирішимо, сказав Сед, а я подумала, що завтра ж це зроблю.
12
Побачити Шлях мені вдалося лише за два тижні. Щоразу, коли я відчиняла парадні двері, там виникали жахливі картини, але Сед наполегливо, день у день, змушував мене розслабитися й звільнитися від своєї ненаситної уяви. Я докладала всіх зусиль, і на 14-й день тренувань нарешті побачила.
Я не знаю, як описати словами те, що мені відкрилося. Незбагненне для уяви, недосяжне для людського розуму. Я заціпеніла. І, на мою думку, лише цієї миті усвідомила, що зі мною насправді сталося і де я перебуваю. Сед спостерігав за моєю реакцією, склавши руки на грудях, і задоволено посміхався. А я все стояла і дивилася, не в змозі відірвати погляду. Якби хтось із людей побачив Шлях, що проходить крізь час і простір, то він би мене зрозумів
Наступні кілька днів мене накрила легка депресія. Мені раптом страшенно закортіло знов опинитися у своїй квартирі, зателефонувати Саші, піти на роботу. Шлях так мене вразив, що я просто мусила десь сховатися. Я намагалася приховати свій стан, але Сед відчув його. Мабуть, то йому підказав тисячолітній досвід.
Може, хочеш поговорити? запитав він, наливаючи мені келих вина, мені здається, ти чимось засмучена.
Усе добре, на автоматі випалила я. То була стандартна жіноча відповідь, яка підтверджує, що все якраз навпаки. Сед і це прекрасно розумів. Він простягнув мені вино зі словами:
На випий. Я готовий вислухати.
Пів пляшки і мене прорвало. Сед уважно слухав, не перебиваючи, поки я не зупинилася сама. Суть мого монологу полягала в тому, що мені страшно, я сумую за друзями, Сашою, а він увесь час працює і працює, а я, між іншим, померла заради нього. Зупинившись, я раптом чітко усвідомила, що залежу від Седа так, як жодна жінка на світі не залежала від чоловіка. Як мінімум, я живу в космічному замку, і, якщо раптом щось трапиться, навіть не знаю, куди мені діватися.
Що я маю зробити? спокійно запитав Сед. Повернути тебе на Землю? Додому?
І тут, коли він це сказав, я справді злякалася. Але здаватися не збиралася.
А це хіба можливо?
Усе можливо, Машо. Ти ж тут? Сед поставив келих на столик і підвівся з крісла. Я можу повернути тебе додому будь-якої миті, але ти так само маєш розуміти, що вороття сюди тобі вже не буде.
Із цими словами він вийшов з вітальні. Я похолола. На саму думку, що я можу його втратити, мене ледь не знудило від жаху. Я кулею помчала за Седом, наздогнала вже біля парадних дверей, і ми бурхливо помирилися. Я все зрозуміла. Оскільки я з власної волі тут перебуваю, то мушу усвідомлювати наслідки. Хоча, по правді, я не мала часу подумати.
Я кохаю тебе, Машо, і що більше пізнаю, то більше кохаю. Не уявляю собі вічного життя без тебе, промовив Сед, дивлячись мені в очі, але я так само не зможу дивитися, як ти страждаєш. Я забрав тебе сюди, щоб ти була щаслива це найважливіше. Але якщо тобі погано тут, поруч зі мною, я поверну тебе додому.
Я міцно стиснула його в обіймах і тихо прошепотіла:
Вибач мене, коханий, мій дім там, де ти.
Тоді нехай він не буде для тебе пеклом, добре?
Добре!
Спати ми лягали, міцно обійнявшись, і я почувалася дуже щасливою. Мені вже не хотілося додому, депресія відступила, і мене сповнювала радість від думки про майбутнє вічне життя із Седом. Цього дня я усвідомила, що рай чи пекло лишень твій особистий вибір. І вже за кілька днів упевнилася в цьому.
13
Машо! Я сьогодні йду на збори. Повернуся пізно! Вечеряй без мене, почула я з ванної кімнати.
А можна я трохи покатаюся? із завмиранням серця вкотре запитала я, чекаючи на звичну відмову. Річ у тім, що я вже давно прошу покататися на Бруті, а Сед не дозволяє. Я недалеко, до першого повороту.
Сед грізно зиркнув на мене з ванної, але, побачивши благання в моїх очах, раптом полагіднішав і погодився. Але при цьому надав докладні інструкції.
Ну, гляди, сама захотіла. До повороту і назад! Нікуди не влазити, ні в що не втручатися. Близько до серця нічого не брати! Молю тебе! сказав він, орудуючи бритвою.
Провівши його до дверей і вже спокійно поспостерігавши, як моєму коханому відкривається Шлях, я мерщій заходилася збиратися. Чорні штани, чорна сорочка і чорні окуляри саме так, на мою думку, має виглядати кохана Смерті, яка вирушила на прогулянку. То були Седові речі, щоправда, завеликі, але я таки вдягла їх для хоробрості, адже вони пахли свіжістю і спокоєм.
Хай! привіталась я з Брутом на вході у стайню. Ти не проти, якщо ми сьогодні покатаємося?
Брут стовідсотково був не проти і, на знак згоди, підморгнув мені своїм вогненним оком.
Із завмиранням серця осідлавши коня, й ледь пришпоривши його, я виїхала зі стайні. Світило сонце, співали птахи. Брут явно був здивований цій зміні. Зазвичай, коли вони виїжджають із Седом у справах, їм відкриваються зовсім інші краєвиди.
Ми виїхали на Шлях, і від захвату в мене аж у голові запаморочилося. Шлях переливався сріблом та іскрився дрібними вогниками. Він вабив і застерігав водночас. Я обережно пустила коня кроком, із цікавістю і побожним жахом роззираючись навсібіч. Це нагадувало мій перший самостійний виїзд на автомобілі. Щоправда, за кермом я не бачила нічого навколо, а тут, завдяки Бруту, найрозумнішому з усіх коней, я мала змогу все оглянути. Та водночас було дуже страшно: в мене так змокріли долоні, що довелося кілька разів їх витирати об штани. Брут відчував мій страх, але поводився, як справжній провідник. Рухався він упевнено і спокійно, з кожним кроком даючи зрозуміти, що все гаразд. Немає ніякої загрози.
Праворуч вимальовується чітка картинка Пісок, бархани й пекуче сонце Я десь у пустелі
Де ми? питаю в Брута, але він мовчить.
На обрії здіймаються білі вежі, переливаючись і відбиваючи сонячне проміння. Я підїжджаю ближче Це міраж. Я їду далі, пустеля перетворюється на велелюдний вокзал. Я бачу старого, який безсило лежить на лавці. Він дивиться просто на мене й посміхається. Мені стає моторошно. Я відвертаюсь Тепер старий стоїть переді мною. Він стомився і багато побачив на своєму віку Смерть його не жахає.
Куди далі? запитує старий, а я не знаю, що йому на те відповісти. Сед умить зі всім розібрався б
А куди б ви хотіли? питаю, а старий у відповідь лиш знизує плечима. Ох і складно ж із нами, людьми! Ми ніколи не знаємо напевне, чого хочемо. Подумайте, у вас ще є час
Старий посміхається і вказує праворуч. Там, у його колишньому житті, люди проминають його нерухоме тіло, усім байдуже до старого із скляними очима, що лежить на лавці. Я стою і дивлюся, не в змозі відірвати очей. Цікаво, що думає Сед, коли бачить результати своєї роботи
Потім я бачу, як ліворуч виникає будинок, оточений квітучим садом, деревяна лавка, на ній сидить літня жінка і щось тихенько наспівує
Мабуть, мені туди, раптом каже старий і йде до будинку. Сльози навертаються на очі, я відвертаюсь та їду далі
Я проїжджаю повз подружжя селян, що злагоджено працює. Вони збирають рис. Чоловік ледве розгинається і дивиться кудись крізь мене. Потім хапається за серце і падає. Жінка кидається до нього. Пізно, він уже стоїть поруч зі мною
Доброго дня! вітаюсь.
Доброго дня! із сумнівом відповідає чоловік, спостерігаючи, як дружина намагається повернути його до життя. Дарма вона так побивається! Я давно не почувався так добре Я помер, люба дівчино?
Так, напевно, так, відповідаю я і бачу, як по той бік Шляху шумить море. Ви любите море?