Я гадаю, вам варто поїхати зі мною, впевнено промовив вершник, підводячи мене до коня. Ви вмієте їздити верхи?
Я ствердно кивнула головою.
Знайомтеся, його звуть Брут.
Марк Юній? Незвичайне імя для коня.
Я так назвав його, бо мені подобається говорити йому вранці: «І ти, Бруте!», весело відгукнувся мій рятівник і, легко скочивши в сідло, простягнув руку. Вас як звати?
Маша або Маруся, для чогось додала я, знітившись.
А мене Сед! Не бійтеся, я не маніяк, просто не хочу залишати вас, і раптом він чомусь знітився, на поталу вовкам! Давайте руку!
За його допомоги я на подив упевнено залізла на коня, зазвичай, коли я хочу справити враження, все відбувається з точністю до навпаки, а тут усе вдалося. Я зручніше вмостилася і запитала:
А що, тут є вовки?
І не тільки, загадково відповів Сед і різко пустив коня чвалом.
Ми мчали з такою шаленою швидкістю, що я геть нічого навколо не бачила. Тож мені довелося лишень заплющити очі й сильніше вчепитися у вершника.
Найцікавіше в цій ситуації було те, що вона мене зовсім не дивувала, а навіть тішила. Ніби я знайшла дуже стару, давно зниклу, але таку улюблену річ.
Ми довго мчали, поки я не відчула щось змінилося. Розплющивши очі, я побачила, що ми вїхали в ліс. Сутеніло. Доволі неприємна для мене пора у лісі, але на диво, це мене не хвилювало, я не відчувала анінайменшого страху.
Мій рятівник притримав коня, я розслабилася. Відчувши, що я заворушилась, він запитав:
Не змерзли?
Ні, мені навіть якось жарко! відповіла я і тільки потім здивувалася, що їду сутінковим лісом із незнайомцем і нічого не боюся, не боюся аж такою мірою, що навіть досі не поцікавилася, куди ми їдемо.
А куди ми їдемо?
До мене.
До вас усміхнулась я, притиснулася до нього міцніше і раптом радісно додала: Добре!
Якусь мить ми мовчали: я бо мені справді було «добре», а він, напевно, від подиву. Хтозна. Отож ми мовчали, та зрештою він запитав:
Вам не здається, що ми вже десь зустрічалися?
Здається. Саме про це я й думала по дорозі, відверто відповіла я.
Я була вже практично закохана у Седа і, здається, на той момент не зовсім адекватна.
Мені навіть знайомий ваш запах. Я начебто знаю його з дитинства.
Ще б пак тихо і якось приречено промовив Сед і повернувся до мене. І мені подумалося, що за час нашої їзди я вже встигла скучити за його обличчям.
Він зупинив коня і додав:
Мені здається, нам є про що поговорити
Сед спішився, допоміг мені спуститися і, взявши за руку, повів углиб лісу.
Навколо було темно і дуже-дуже тихо, анінайменшого звуку, лише наші кроки і дихання великого чорного коня. І мені не було страшно, я хотіла тільки одного, щоб Сед ніколи не відпускав моєї долоні.
Невдовзі ми зупинилися біля великого старого дерева. Завмерли і подивилися одне одному в очі. Сед мовчки притиснув мене до себе, і я відчула, що мій світ змінився назавжди тепер у ньому є Сед, а решта байдуже. Це відчуття змусило мене потягнутися до його обличчя, я заплющила очі, і ми поцілувалися. Це був найкращий перший поцілунок у моєму житті. Дивно, але я не відчувала ані збентеження, ані подиву, ані холоду. «Так має бути», промайнула думка, і наші поцілунки стали ще палкішими.
А коли його руки опинилися під моєю курткою, на лихо, спрацювало моє почуття глибокої відповідальності, і я стала згадувати, що приїхала влаштовуватися на нову роботу, що на мене чекають і варто мені якось попередити про затримку Через ці думки я прокинулася й зрозуміла, що сплю в автівці. «Так Усе це був просто приємний сон, зітхнула я, намагаючись отямитися й привітатися з дійсністю Доволі реальний, але сон». Я зиркнула на годинник сон тривав щонайбільше чотири хвилини.
Помріявши ще трішечки, я зачинила машину і вирушила на пошуки заправки. Певна річ, я весь час оберталася.
Подолавши чималу дистанцію, я припинила це робити, адже чудово розуміла, що сни мають дуже мало спільного з реальністю. Єдине, що не давало мені спокою, так це втрата сонцезахисних окулярів, які точно були в кишені куртки.
Аж раптом Я таки почула тупіт копит за спиною. Звичайно, десь на задвірках підсвідомості я б хотіла, щоб усе повторилося, але тоді я б напевне сприйняла себе за пацієнтку божевільні, що я й і зробила, почувши цей тупіт.
Я завмерла й навіть боялася озирнутися. Аби впевнитися, що це не сон, я мусила щосили вщипнути себе за руку. Відчувши біль, я таки обернулася. Картина повторювалася до мене щодуху мчав чорний вершник. Цього разу мені подумалося, що це вже не кіно, а доволі потужна галюцинація
Хай, спішившись, промовив вершник у чорних окулярах.
Хай, тихо відповіла я і знову не впізнала свого голосу.
У вас проблеми?
Так, ще тихіше мовила я
І ось ми вже мчимо засніженою рівниною, навіть не запитавши одне в одного імен. Навіщо? Я й так знала Коли ж ми вїхали в ліс і Сед пустив коня кроком, я роззирнулася навсібіч і врешті-решт знайшла те, що шукала. Попереду, біля стежки, під великим старим деревом, на втромбованому копитами снігу лежали мої окуляри
Це остаточно мене доконало, і, здається, я знепритомніла.
2
Прокинулась я в місцевій лікарні, під крапельницями і з якимись трубочками у носі. За ситуації, що склалася, діагноз мій був доволі логічний сильне переохолодження і, як наслідок, запалення легень. За час мого перебування в госпіталі зясувалося, що ніякого «Snow Village Production» у радіусі найближчих 100 км немає, ба більше ніколи не було. І чомусь мене це зовсім не здивувало, а навіть заспокоїло.
До лікарні я потрапила відразу з лісу, де мене знайшов місцевий житель із чеським прізвищем Правек. Я лежала непритомна під великим деревом, неподалік від узлісся. Лікар сказав: ще пів години і мене навряд чи відкачали б.
До того ж, повідомив він, тутешні ліси кишать вовками.
Я згадала Седові слова про те, що він не хоче залишати мене їм на поталу, що зрештою і зробив, якщо він не витвір моєї уяви. Машину мою теж знайшли. На запитання, як я дісталася лісу, довелося наплести, що дійшла пішки, про своє невдале романтичне побачення говорити не хотілося, ба більше, я вже не була впевнена в його реальності. На той час мені здалося, що ліпше про це змовчати. Потім мене попросили показати запрошення на роботу, проте в моїх речах його не знайшлося.
Воно було, виправдовувалася я перед полісменом, той дивився на мене з батьківським співчуттям, у цьому рюкзаку! Я ж не божевільна!
Одразу після цього зі мною провів бесіду психіатр. І мені знову довелося брехати. Брехала я, мабуть, добре, тому що він дійшов висновку, що в мене часткова втрата памяті на тлі пережитого шоку. Більше мене ні про що не питали і порадили звернутися до фахівця на батьківщині. Уявляю їхні рекомендації, якби я розповіла про Седа.
Ви ще легко відбулися, пані, ламаною англійською промовила медсестра, ставлячи мені крапельницю, у цьому лісі сила силенна люду пропало. Недарма старі його проклятим вважають Не бреше легенда, ой, не бреше.
Яка легенда? враз зацікавилась я.
Кажуть, що в цьому лісі Хід є.
Тобто? не зрозуміла я.
Хід, через який у наш світ приходить диявол.
А, зрозуміло, розчаровано мовила я почасти від того, що живу в місті, де ходять подібні легенди, а я собі намислила, що мова піде про казкових принців. І що? Хтось бачив диявола?
Коли і бачив, то вже нема його на цім світі, вмить загасила мою іронію медсестра, а легенда давня. Кажуть, був один хлопчик, який вижив. Він і розповів. І чого вас туди понесло, не збагну!
Ну, я ж легенди не знала, виправдалась я і заплющила очі. «Я зустріла диявола? Цікаво»
Медсестра поправила подушки і тихенько вийшла.
Залишившись нарешті на самоті, я спробувала розібратися у своїх пригодах. Насамперед мене цікавило, як я потрапила у цей триклятущий ліс. Ну не могла ж я справді забути, як подолала майже десять кілометрів по такій холоднечі. Отже, хтось мене туди таки доправив? Хоч я і памятала, хто, але вже якось не вірилося. Сед? А чи був насправді Сед? Він би не кинув мене непритомну Чому я так вважаю? А якщо він диявол? Маячня!